Зараз, коли пишуться ці рядочки, залишаються, мабуть, якісь години до виголошення «вироку» Надії Савченко. І вже не є суттєвим, що, власне, в ньому буде сказано, бо насправді то стане остаточним вироком не українській льотчиці, а російській імперській суспільно-політичній системі та імперському ж світогляду.
Сама історія дала світові можливість порівняти духовні засади (та конкретні дії, обґрунтуванням для яких є ці засади) двох народів, котрим примхлива доля визначила бути сусідами. І якщо ключовим для сучасних українців стало слово «гідність», а визначальною думкою — уявлення про те, що лише повага до інших людей дозволяє відстоювати гідність власну, то заповітною метою наших північних сусідів було й залишається, насамперед, панування — над якомога більшою частиною планети Земля. А інструментом для досягнення своєї мети вони обрали експансію: духовну, світоглядну та, врешті-решт, територіальну.
Очевидний (і ганебний!) крах ідеї «русского мира» підштовхнув кремлівських керманичів до цілком уже авантюрних рішень — окупації українського Криму та відкритої агресії (без жодних ознак «громадянської війни») на Сході України. Підступне захоплення Надії Савченко, а потім — слідство та суд над нею, мали, на їхню думку, стати вирішальним чинником психологічного тиску на розгублене через низку трагічних подій українське суспільство. Натомість, все вийшло «з точністю до навпаки». Непохитна стійкість Надії стала промовистим прикладом для мільйонів українців, і не лише у військових одностроях. Утім, не для самих тільки наших співгромадян, але й для росіян — щирих друзів України. Оскільки далеко не всі росіяни подібні до «кишенькових» депутатів Державної думи, котрі одностайно надають дозвіл на застосування військової сили по відношенню до України. Є й такі, як покійний Борис Нємцов та Лія Ахеджакова…
Ми вже не раз писали про те, що саме найбільшою мірою єднає націю. Відтепер маємо всі підстави стверджувати: передусім — спільні герої, серед яких, хоч і ув’язнена, однак не скорена ворогом Надія Савченко.