«Справжня поезія — невмируща й бунтівлива!» — Так проказав (без найменшого патосу) у розмові з ним знаний український поет Микола Козак. Ішлося ж про вершинні здобутки в царині українського поетичного слова протягом останніх десятиліть. Але сам мистець аж ніяк не квапиться підсумовувати результати власної багаторічної літературної праці та громадської діяльности. Бо і в свою сімдесят п’яту весну (саме весну, оскільки має на диво молоду вдачу) він непохитно вірить у те, що все найкраще й найзначніше для нього — попереду!
Дехто, навіть серед щирих шанувальників творчости Миколи Козака, вважає, що його віршам притаманна, насамперед, невимовна туга. Втім, коли зануритися в художній світ поета, стає очевидним — у цьому світі бере таки гору глибинний оптимізм. Скажімо, смерть звитяжця не здатна стерти з людської пам’яти доброї згадки про нього, зруйнувати відчуття вдячности в нащадків… У сучасній поезії вкрай важко знайти своє місце, сказати власне неповторне слово. Миколі Козакові це вдалось. Художні образи, створені його творчою уявою, здаються часом самоочевидними, нібито давно знайомими, але саме він уперше втілив їх на папері.
Зроблено мистцем (за будь-якими мірками!) чимало. Почасти — всупереч обставинам та злій волі можновладців. Ні для кого не є таїною, що головна умова виживання в тоталітарній системі — цілковита згода із запропонованими правилами гри. Так от, пан Микола (разом із небагатьма світлими постатями тієї сумнозвісної доби), серйозно ризикуючи втратою здоров’я, свободи, а то й самого життя, відкидав бодай можливість подібного компромісу. Він ладен був радше зовсім замовкнути як поет, ніж співати чужим голосом. Разом із ним обрали мовчання ті, хто воліли бути до кінця чесними, одвертими перед Господом та людьми. Першим серед таких поетів-бунтарів мій співрозмовник називає Віталія Поліщука, чиє творче світосприйняття завжди приваблювало його своєю самобутністю. Так склалося, що невдовзі по напрочуд вдалому поетичному дебюту Віталій надовго замовк. Саме відтоді Микола Козак не просто відкидає романтичне нібито уявлення про тишу довкола, а вбачає в ній щось зловісне та підступне: «Тиша — страшніша од грому». Для нього вона уособлює смерть, і лише живі звуки (як стукіт дятла в заповідному лісі) здатні зруйнувати смертельні чари…
Уперше, ще хлопчиком, Микола відчув у собі поетичну іскру Божу, коли йому ледь виповнилося дванадцять рочків (пам’ятаєте Шевченкове: «Мені тринадцятий минало…»?). Тоді він раптом зрозумів, що здатен утілювати часом прекрасні, а часом химерні образи, які раз-у-раз виникали в дитячий уяві, у віршовані рядочки. Спливли роки, і згодом вирішальним чинником для творчого становлення молодого поета став могутній вплив своєрідного й неповторного харківського літературного (передусім — поетичного) середовища. Разом із поодинокими літераторами старшого покоління, котрим поталанило пережити моторошні десятиріччя нещадного нищення українства, вже впевнено заявляла про себе обдарована молодь.
У ті повоєнні роки талановиті майстри слова різних художніх напрямів та уподобань були для Миколи Козака не просто сучасниками, а щирими друзями або принаймні добрими знайомими. Твори Василя Мисика, Ігоря Муратова, Василя Борового (які вже відійшли в засвіти), Миколи Шатилова та ще багатьох видатних харківських мистців потрапили до золотої скарбниці української поезії. Але це сталось дещо пізніше, а тоді вони були для молодого поета просто старшими (та й то — не завжди) товаришами, готовими вислухати, порадити, допомогти…
Утім, поет не поспішав видавати свою першу збірку. Лише 1976 року на полицях книгарень з’явилася скромна книжечка під зворушливою назвою «Розмова з матір’ю», а от до виходу друком наступної збірки — «Молитва» — проминуло цілих два десятиріччя. А далі народжуються все нові й нові книжки: «Бунтівний вітер», «Моє шаленство», «Померти у сідлі», згодом — збірка вибраних віршів «Мечі незримі»… Невпинно збільшується коло читачів і шанувальників поезії Миколи Козака. Кожен, звісно, шукає і знаходить у ній щось близьке, співзвучне своєму внутрішньому світові. От тільки відчуття душевного комфорту ці пристрасні вірші, наповнені болем, відчаєм, але й надією, не дали ще, мабуть, нікому…
Дуже промовистим, як на мене, є ставлення до поета його літературних побратимів. В’ячеслав Романовський, чия творча та життєва доля протягом кількох десятиліть перетиналася з долею його друга, переконаний, що емоційна та безкомпромісна поезія пана Миколи — яскраве й далеко не до кінця розкрите явище у вітчизняному красному письменстві. Друзі щиро поважають поета за справді козацьку вдачу (а хіба може бути інша, коли в нього таке прізвище?), за твердий характер, міцну волю. Ці риси стали йому в пригоді, коли зі здобуттям омріяної поколіннями українців Незалежності він залишив усі інші справи та очолив щойно створений Харківський крайовий осередок ОУН. І пізніше, коли постав одним з ініціаторів і безпосередніх виконавців масштабного видавничого проекту. Йдеться про впорядкування та вихід друком збірки «Очима серця», до якої ввійшли справжні перлини «ув’язненої лірики». Книжка, яку було надруковано нечувано великим накладом, ще довго залишатиметься окрасою численних державних, відомчих та приватних книгозбірень.
Усякі намагання якось зіставити реальний творчий доробок поета із тим, що він міг би зробити за інших обставин, будуть марними. Микола Козак впевнено торує свій неповторний мистецький шлях, про значення якого для сучасників та нащадків якнайкраще можна сказати словами Андрія Платонова: «Для великого треба небагато. Коротке людське життя цілком достатнє для здійснення всіх бажаних справ і для цілковитого задоволення всіх пристрастей. А хто не встигає, той не встигне ніколи, навіть якщо стане безсмертним».
Коли для деяких поетів повсякденне життя і творчість являють собою ніби дві окремих сторони буття, то для Миколи Козака вони нероздільні. Його безкомпромісність як у ситуаціях життєвих, так і в поезії, часом помітно ускладнює стосунки мистця зі світом. Проте, він уже ніколи не зверне з обраного ним тернистого шляху на зручні й безпечні манівці.
Тож нехай Миколі Козакові вистачатиме здоров’я, сил та завзяття для втілення його творчих задумів на довгі-довгі роки!
Липень 2016 р.
Микола Козак. Люблю прозорість вересневу…
* * *
Тільки зорі — свідки прозорі
Не обмовлять нас, не здадуть.
Тільки холодінь надворі.
Сам із собою мову веду.
Тільки ж думи мої печальні
Залишилися в хаті, в кутку.
Після стріч наступає прощання.
Кинь зернину — зросте щось в рядку.
Тільки зорі — свідки прозорі
Додають мені сил і снаги.
Не співаю я ніколи в хорі.
Не для мене хор — для других.
* * *
Душа над полем пролетіла,
Неначе бджілка золота.
Літа безжально відшуміли,
А ти залишишся одна.
Душа зорює попідтинню,
Її ніхто вже не стріча.
Хто привітає сиротину,
Терновий час утявсь з плеча.
Душа палає в самотині
За синім лісом на горі.
Переплелися дві калини,
Як дві стежини у житті.
Душа повернеться в округу,
Де стільки раз цькували тут,
І заспіває про наругу,
Де й досі ще князює лють…
* * *
Як я люблю прозорість вересневу
І прощальний пташиний крик.
Страшний цей світ, і я не звик
Комусь робити злі докори
І натякать — це вже було.
Пташата милі, перелетіте море,
А там високе небес чоло.
Як я люблю прозорість вересневу,
Велику святість на всі літа.
Летять птахи, летять щоденно.
Благословляю недремність
Долі і крила…
Як я люблю довершеність польоту
Над спалахами літа, над заметами зим.
Буду лагідно лебедіти — народили незлим.
У Карпатах
Там, де співи смерекові,
Де з довір’я — два крила,
Ми ся стріли випадково
(А були тоді жнива!).
І ходили, говорили
(Про Карпати, звісна річ).
Доторкнувся соромливо
До казковості так близько
(Ніч — то свідок протиріч).
Мовлю ніжно, напівчутно
В колоски твоїх думок.
Місяць дивиться так ртутно,
Як ступити маєм крок…
Там, де співи смерекові,
Де з довір’я — два крила,
Ми ся стріли випадково…
У жнива.