Торкнутись болю

Дмитро Арсенич — поет, член Національної спілки письменників України, лавреат премії ім. Михайла Павлика.

Народився 27 вересня 1938 року селі Нижньому Березові на Косівщині.

Автор книг «Постріли з лука» (1987), «Відбитки часу» (1993), «Намисто колібрі» (1994), «Стозвуки» (1999), «Постріли з лука» (2001), «Лісова виставка» (2001), «Відгадай» (2001), «Рух зірок» (2002), «Літо-літечко» (2003), «Ліщинові сережки» (2006), «Така філософія» (2009), «Гра» (2011), «Розсипаний мак» (2012),  «Найчутливіша струна» (2014), «Постріли з лука» (2017, 2021), «Братчики» (2019) та ін.

Життя поета в літературі розпочалося в 1964 році, коли в збірнику «Естафета пісні», випущеному у Львові видавництвом «Каменяр», було опубліковано його вірші.

У далекі шістдесяті Д. Арсенича друкувала «Літературна газета» (теперішня «Літературна Україна»), подавши увазі читачів добірки його афоризмів.

Біля трьох тисяч афоризмів вміщено автором у збірці «Постріли з лука». Добірка Арсеничевих влучних висловів увійшла в книжку «Українська афористика Х-ХХ ст. (К.: Просвіта, 2001 — 320с.)» і займає в ній поважне місце поряд із Василем Стусом серед ста найвідоміших майстрів цього непростого жанру, твореного впродовж тисячі(!) років на наших вітчизняних теренах.

Поетичні твори Дмитра Арсенича читачі могли знайти на сторінках українських часописів із поважною репутацією —  журналах «Дніпро», «Жовтень» (теперішній «Дзвін»), «Ранок», «Україна», його гумористичні вірші охоче брав до друку популярний «Перець».

Дмитро Арсенич багато творів присвятив дітям —  поезії з дидактичним змістом, мініатюри, смішинки, скоромовки, загадки, колискові, жарти і навіть паліндроми — вірші, які можна читати як зліва направо, так і справа наліво.

Аделя Григорук, письменниця,

 членкиня НСПУ, НСЖУ, НСКУ,

Заслужений працівник освіти України

До Батьківщини

Як там, Батьківщино, далі буде,
Як недолю цю перетривать?
Світ тобі — лише зрадливий Юда,
А на сході бач, монгольська рать.
Хоч-не-хоч — з ордою треба битись,
Що з дикунських виповзла печер.
Мусиш, Батьківщино, боронитись
Від кацапських хижих ненажер.

Поки світ від зрад протверезіє,
Скільки сотень вишлеш небесам?
Може, світ, нарешті, зрозуміє,
Що орел-мутант не здохне сам.
Поки світ занадто ще байдужий
(Ще «калаш» не тикнули під ніс).
На свою дуфай, Вітчизно, мужність,
І в руках тримай каральний кріс.

Мужня юність

Жінкам, чия молодістьпройшла в УПА, присвячую

Ще й не дівчина — дівчатко,
Зв’язкова між сотнями УПА.
Юності гіркий початок —
У бою її леґіник впав.

Хлопець той, що був її коханим,
У бою нерівному поліг.
День за днем безжально ранить —
Кров і рани друзів замість втіх.

Ще й не знала дівування,
Замість нього — пістолет бери.
Ще й пройдеш крізь катування,
Крізь нестерпно-вбивчі табори.

Жіночки, шаную словом,
Ваш лиш горстка — по одній зі сто.
У суворих сорокових
Україні стали ви щитом.

Найболючіший біль

Через підлу зраду
Ільницького Миколи «Кузнєца»
були взяті живими
повстанці Геник Антон (Корлюк)
і Геник Ярослав (Юзиків),
8 квітня 1953р., розстріляні в Києві

Хто думає про пастку, а чи вирок,
Коли за кривду мста веде?
І невідомо у повстанськім вирі,
Що зрада назирці іде.

Коли моїх краян вели на кулі,
Їх не лякав життя кінець.
Щеміла лиш поразка у минулім,
Де всі двобої — нанівець.

Коли моїх краян вели на розстріл,
Їм світ від страху не померк.
Лиш зрада обпекла серця їм гостро,
Стократ болючіша за смерть.

Спрут

Ніколи цей народ не мав за братній,
Він стільки раз переступав за гріх.
Собі чуже загарбати він здатний,
Мастак обрабувать сусідів всіх.

Ніколи цей народ не мав за дружній,
Я знав: у нім гадюче щось сидить.
Зажерний він, а тому осоружний,
І вовчий зір його не зупинить.

І кожен із народів йому винен:
Хтось Сахалін, а хтось — Кавказ чи Крим.
Як світ його в нахабстві не зупинить,
Щупальці спрута посягнуть на Рим.

Ворог, а не брат

Гинуть на війні не братовбивчій,
Бо який москаль-чужинець брат?
Мій народе, ти іще не вивчив,
Що москаль нам — споконвічний кат?

Не інакший, бо таким вродився:
Українське випіка вогнем.
Хто з москвинами лише не бився,
І на кого не ішли з мечем?

Нам таки по-українськи жити,
Ворогів не мати за братів.
З чесними народами дружити,
Кулями стрічати дикунів.

Повістки

Лікарям і комісарам
Грішні гроші платять сикуни.
Всіх би — на тюремні нари,
Чи в самісіньке ядро війни.

На війну зовуть повістки,
Там і совісті, і бою фронт.
Патріоти йдуть до війська,
Сикуни тікають за кордон.

Болюче

Ніхто не скаже, завинили чим,
Покарано народ мій без причин.
О, скільки в нього вдів, сиріт, калік…
Його нещастям загубився лік.

В мого народу рана не одна,
Натравлений на нього сатана.
І це триває протягом століть,
Тож як нам виживати, як нам жить?

О, витівки диявололових слуг…
А небо не спиняє їх наруг.
Не колінкую даром, не молюсь,
Свого народу болями томлюсь.

Пора

І де та мрійна Батьківщина,
І де той доленосний час?
Зашкалює гірка причина,
Що справедливість тільки напоказ.

Одні зажерливі злодії
Державницький обсіли трон.
Люд бідний ледве животіє,
Бо гривня вартістю в купон.

Жирують масно верховоди,
А ми, обдурені, спимо,
Бунтуй, покривджений народе,
Знімай накинуте ярмо!

Прожите-незабуте

Гіркота ностальгії

Вірі Вовк — письменниці,
перекладачці, професору,
лауреатові Шевченківської премії

Це чогось мені долею дано,
Мов покуту (тамуючи крик!),
Поміж водами двох океанів
Мій притулок — чужий материк.

Але як мені край той забути
(Він у тілі, мов радісна дрож),
Де малою леліяли Кути,
Де дівчатком купав Черемош?

Це чогось мені долею дано —
Бігти спогадом в рідні гаї.
За солоним чужим океаном,
Там і гори, і люди — мої.

Защемить гіркота ностальгії,
Не стиха за прибоями хвиль.
Витираєш зволожені вії
За землею за тисячі миль.

Монолог митця

Актору Василеві СИМЧИЧУ

Полонила муза Мельпомени,
Її чарами світився і горів.
Я чужі життя не грав на сцені —
Я їх пережив, я ними відболів.
Я тебе не зраджу, Коломиє,
Та усе ж на свято листя і трави,
Я прийду, де Лючка скельку миє,
Я майну на хвильку — у Березови!
Тут давно ловив пстругів я саком,
По гриби ходив сюди в пахучий ліс.
Тут мій хист спахнув яскравим маком
І в мистецтва небі квіткою проріс.

Лісолюб

Пам’яті Петра СОРОКИ

Літо прибира красу й палітру,
Літо пригощає довгим днем.
Але ліс затужить шумом вітру,
Небо розридається дощем.

І не тільки ліс по нім затужить,
Цей тягар і нам також нести,
Що душа його лірична дуже
Рано відлетіла в засвіти.

Той, хто звідав таємниці лісу,
Приятель білок, дятлів і сов,
Денників своїх закрив завісу —
Непомітно, тихо відійшов.

«Опришок»

Степанові ПУШИКУ

У томах віршів і прози —
Древній Галич, легіт полонин.
В них закоханий і досі —
Прикарпаття незрадливий син.
Мабуть, тут зустрів Чугайстра,
І дізнавсь Степан про чари гір.
Назбирав собі у тайстру
Тисячі казок, легенд, повірь.
Ув одній з пісень напише
Як «…шукав у горах едельвейс…»
Я б сказав, що він — «опришок».
Бо сходив карпатський край увесь.

Спомин

Пам’яті Тараса СЕМЕНЮКА

Братчиків насіялось —
Ніби в золоті луги!
То колись надіялось:
Прийде друг мій дорогий.

Він зі Львова літечком
(Завше мудро так робив).
Віз книжок валізочку,
Вів до лісу по гриби.

Братчиків насіялось —
О, який яскравий луг!
Лиш дарма надіятись,
Не приїде більше друг…

Спасибі, Карпати!

Гори не відпускали,
Гори мене тримали,

До них повертався з доріг
І вірність їм щиро беріг.

Гори пісень співали,
Гори на дримбах грали.

Мене звали, де б я не був,
Гір голос на відстані чув.

Гори сил додавали,
Гори дух піднімали,

Щоб сліпо не збився з пуття,
Коли іспитує життя.

Ода книжковій шафі

Я до багатих не потрафив
(Розсудить хтось, що не зумів).
Маєток мій — книжкова шафа,
У сотнях книг астрономічність слів.

Вона зігріє і розрадить,
Властиво, кожна книжка в ній.
Бо книжка — друг, який не зрадить,
Візьми до рук і порадій.

Ця скромна шафа — мій маєток,
Моє багатство — лиш книжки.
Міркую: в світі цім суєтнім
Я не один саме такий.

Борцеві, меснику, повстанському
поетові Марку БОЄСЛАВУ —
Михайлові ДЯЧЕНКУ

Крізь червоний крякіт круків,
Крізь брехню чужу, залізну,
Ви повіли нашу муку,
Ви пускали вільну пісню.

Поетові Володимиру ЛУЧУКУ

Не стрінемось ніколи в Львові,
Не загостиш у мій Березів.
Та чую голос Твій у слові,
У музиці лункій поезій.

Доктору медицини
Степанові ГЕНИКУ

Мав батько золоті ковальські руки —
Як гарно бігли коники підковані!
А син, як мовлять в нас, «відбув науки»,
І тисячі людей ним урятовані.

Композитору і краєзнавцеві
Лук’янові ВАРДЗАРУКУ

Приїду несподівано в Космач,
На Петра, чи на спасівський калач.
Пройдемося, Лук’яне, горами,
Про спільну пісню поговоримо.

Краянину Василеві СИМЧИЧУ
(м. Монтреаль, Канада)

Про капельці роси на віях
Блистітиме при стрічі неспроста:
Причина Ваші — ностальгія.
Моїй причина — Ваша доброта.

Самобутній художниці і поетесі
Парасці ПЛИТЦІ-ГОРИЦВІТ

Які ви чари знаєте,
Що барвами співаєте?
Лиш спалахне — дивує світ
Гуцульська квітка — Горицвіт!

Народному артистові
Степанові ФІЦИЧУ

Ідеш по світу з піснею, краяне,
В тій пісні поруч нове і старе.
Співай, хай наша пісня не зів’яне,
Хай рідна пісня крила не зітре.

Письменнику і перекладачеві
Михайлові АНДРУСЯКУ

Концтаборів жахливі пащі
Ковтнули юність батька й матері.
Приятелю, в часи пропащі
Ми гибіли, як риба в ятері.

Дмитро Арсенич