Побачити себе в… чужому тексті

Бреславська С.В. Із книги відгуків та пропозицій: відгуки, рецензії, інтерв’ю та статті на тему літератури. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2018. – 168 с.

Дивниця якась із присмаком незрозумілості. Майже щодня Укрпошта та «Нова пошта» приносять книги з різних куточків України, про частину з яких пишу відгуки в друкованих та електронних ЗМІ. І чим більше вчитуюся у літеросплетення, то частіше ловлю себе на думці, що мені важко втямити все, що відбувається у літературному світі. Ні, це зовсім не означає, що перестав бачити різницю між опусами світоглядних графоманів та справжністю слова, й за чисту монету позитивно сприймаю всі тексти. Цей поділ на рівні підсвідомості залишився непорушним. І слава Богу! Думаю про інше. А точніше, про несподіванки, які дарує зустріч із цікавинкою.
Саме такою є книга Світлани Бреславської. Як на мене, то вона привертає увагу кількома моментами. Оскільки кожен з них має своєрідність, то хоча б побіжну деталізацію вважаю незайвою. І почну з такого. Ми вже потроху почали звикати до різножанрових видань. Тобто, до друків, які збирають під одною палітуркою прозу, поезію, переклади та есеїстику. Згадаймо хоча б про книги Андрія Содомори, Богдана Мельничука, Василя Головецького… Додамо сюди твори літературних «багатоверстатників» Василя Слапчука, Геннадія Щипківського, Сергія Дзюби, Олега Гончаренка, Богдана Смоляка…
Світлана Бреславська теж належить до таких «багатоверстатників». Вона – авторка чотирьох поетичних збірок та книг перекладів з польської віршів Казімежа Бурната, Анджея Бартинського, Лєшека Шаруги, Анджея Вальтера, прозових творів Бруно Шульца та Моніки Варненської.. Час від часу на сторінках періодики вже з’являлися її мала проза та есеїстика. І ось в серії «Бібліотека Івано-Франківської обласної організації Національної спілки письменників України» до нас прийшла її книга «Із книги відгуків та пропозицій», під обкладинкою якої зібрано літературознавчі праці останніх років.
Дебют на новій царині, так би мовити, якщо мати на увазі книжкове висловлення думок. Бо відгуки, рецензії, інтерв’ю на теми літератури вже неодноразово з’являлися в газетах, журналах і на сайтах, тому поціновувачі красного письменства запам’ятали це ім’я. Бо написане вражало небуденністю поглядів авторки на працю письменників та книги.
Констатація факту? Так! Але що стоїть за нею? Книга Світлани Бреславської, насамперед, запам’ятовується різними формами у межах одного жанру. Якщо до цього часу доводилося мати справу з монографіями (дещо нуднуватими за манерою викладу думки), медитативною прозою, літературними портретами, то зараз маємо дещо інше. Рецензії та відгуки (сумніваюся, що авторка сама може розділити їх у цьому виданні), статті й інтерв’ю. Чим продиктована така різнорідність? Не вірю, що моє трактування цього феномену може співпадати з думкою письменниці. Тому дозволю собі лише висловити здогад: літературознавча різність породжена багатовекторністю вираження думки.
Ще одне спостереження. Склалося враження, що авторка пише про тих письменників, чия творчість є добре знайомою чи стала такою в ході знайомства з їхнім доробком. Як тут не згадати про розмисли навколо ужинків Еріха Емманюеля Шмітта, Євгена Барана та Олександра Гавроша. Та небуденність бачимо у текстах про Івана Чендея, Івана Малковича, твори Озрена Кебо, Богдана Лебля, Олександра Косенка, Івана Монолатія. Втішним, зосібна, є той факт, що авторка у розмові про книги не оминає гостроактуальних політичних проблем. Це стосується рецензії на «Архів Розстріляного Відродження» та «Русинський» сепаратизм» Любомира Белея, інтерв’ю з професором Мирославом Волощуком – автором монографії «Русь» в Угорському королівстві (ХІ-друга половина ХIV ст.)»
Світлана Бреславська дала також нагоду поговорити про гендерне питання. Відгуком на поетичні книги Юлії Мусаковської, Галини Крук, Уляни Галич, Тетяни Винник і Мар’яни Нейметі. Зізнаюся, що тут на мене очікували літературні відкриття. Приміром, раніше вже читав версифікації Мар’яни Нейметі і Тетяни Винник. Потрапляла мені на очі рецензія на книги Юлії Мусаковської. А от вірші Уляни Галич і Галини Крук стали для мене несподіванкою. Якщо врахувати, що книга містить 25 текстів про книги і лише один з них зачіпає «жіночу літературу», складається враження, що авторка, умовно кажучи, «забиває гол в свої ворота». Особливо натякає на це належність авторки до прекрасної статі. Але не все виглядає так просто. Коли жінка пише про творчість жінок, існує ризик зануритись у зайвий романтизм чи сентименти. Тому літератка пише про книги авторів-чоловіків, по-жіночому, чесно й відверто, але без надриву. В цій манері вислову – аналітичність мислення, оригінальність, своєрідний феміністичний шарм.
Тепер про думки, які найбільше запам’яталися. «Основоположник новоамериканської літератури не міг передбачити, що рівно через століття маленький лемко Антонич, саме завдяки його поезії, витворивши свою власну цілісну концепцію світу, стане основоположником української поезії ХХ століття» («Вплив творчості Уолта Уїтмена на поезію Богдана-Ігоря Антонича»). «Євген Баран може бути самоіронічним, буває суперечливим в літературно-художніх смаках, але він безкомпромісний в питаннях національної ідентичності і в поглядах на українське державництво» («Книга притч Євгенових»).
Лише дві цитати, але як багато вони говорять про прагнення особистості до справжності шукання власних творчих координат у цьому непростому світі. А може, і не треба чогось іншого? Бо все, разом узяте, спонукає до роздумів і дуже багато означає.

Ігор Фарина
м.Шумськ на Тернопіллі