27 лютого 2025 року у Дрогобичі померла моя троюрідна сестра Ірина Йосипівна Стадник, з дому Затварницька (31 березня 1929-27 лютого 2025). Ніщо не передбачало завершення життєвого шляху, хоча Ірина Йосипівна й прожила майже 96 років. Все життя вона пропрацювала у Дрогобичі учителькою початкових класів, а серед її учнів був український дисидент Мирослав Маринович і доктор філологічних наук Галина Сабат.
Бабуся Ірини Йосипівни – Ірина Семенівна Полутранка, з дому Цепенда (1876-1957), а моя бабуся Анастасія Семенівна Братків, з дому Цепенда (1894-1966) – рідні сестри. Різниця між ними у 18 років. Ірина Цепенда була третьою дитиною у родині Семена і Євдокії Цепенди, моя бабуся була дванадцята, а тринадцятою, останньою дитиною, була Тереза-Параска по чоловікові Тимків (1896-1958).
1895 року Ірина Цепенда вийшла заміж за Івана Полутранка з Калинівщини (1870-1930), у них було багато дітей, Ірина Йосипівна, її онука пише, що було 10, але вижило лише 5, найстарший син Григорій (1896-1968?), жив у Снятині, там помер і похований, дітей не було, хоча дуже хотів бути похованим у Джурині біля своєї мами Ірини Полутранко, доньки Марія, Ольга (1906-1976), Софія (1914-1990?), син Роман, жив у Товстому. Діти Ірини Полутранко вмирали малими, найловше з них прожила Міхаліна (1915-1927), на джуринському цвинтарі збереглася її могила з камяним хрестом, яку я віднайшов лишке минулого 2024 року, Але всі діти Ірини Полутранко поховані поряд з її сестрою Юлією (1881-1901), яка вийшла заміж за павла Бондаря з білобожниці, й він її довів до самогубства.
Чоловік Ірини Полутранко Іван працював на залізничній колії, ким? – вже не скажу, але родина була заможною, бо тримали вдома наймичку. Ольга вийшла за Йосипа Затварницького (?-1951) з Чорткова, який теж працював на залізній дорозі. Від цього шлюбу народилося двоє дітей – Ірина (1929-2025) і Станіслав (1930-1995). Ольгу любив рідний брат мого дідуся Пилип Братків (1906-197?), який у 1927 році виїхав у Канаду. 1935 року Пилип приїжджав до батьків у Джурин, у подарунок привіз патефон, і зустрічався з Ольгою, яку звав із собою в Канаду з дітьми, лиш би вона погодилася. Ольга відмовилася.
Ірина Затварницька з другого до сьомого класу вчилася у Джурині разом із моєю мамою, Михайлиною Братків (9 квітня 1929-10 травня 2017) й приятелювали до самої маминої смерті, а Іван Полутранко, її дідусь, був хресним татом моєї мами. Отаке взаємопереплетення.
Спогади Ірина Йосипівна написала на моє прохання і вже на Різдво 2025 зателефонувала мені з цього приводу. На жаль, вона не надіслала їх відразу, все казала: «Нехай війна закінчиться», бо я би просив її дещо розширити. Але вже є так як є, інакше не буде.
Її чоловік, Володимир Данилович Стадник (11 березня 1927-6 березня 2007) родом теж із Джурина, навіть більше. По мамі, Феронії Кузик (1893-1940) Володимир Стадник є четвертим собі з Іриною Затварницькою. Мама Февронії є Анна Кузик з дому Цепенда (?-1945), донька Яреми Цепенди (1838/1840-1880). А Ярема Цепенда і Семен Цепенда (1846-1910), наш з Іриною Затварницькою прапрадід, є рідними братами.
Так склалося, що усі доньки Семена і Євдокії Цепенди, які залишилися жити в рідному селі Джурині – Ірина, Ганна Дмитровська (1886-1954), Анастасія і Параска між собою жили дружньо і підтримували одна одну. Найстарша сестра Марія (1874-193?), по чоловікові Ільків, померла в Канаді. Юлія загинула молодою, Текля Бродило (1883-1963) жила у Калинівщині. Найстарший брат Микола (1970-1942) теж жив і похований в Джурині (2023 року на фронті загинув його праправнук Володимир Цепенда (1967-2023). Кирило-Карл (1890-1947) жив у Чорткові, а Ярема (1888-1930) помер в Америці, куди поїхав на заробітки.
Родина розійшлася по світах, але, принаймні, ще третє «коліно» між собою спілкується і памʼятає, звідки вони пішли. Ірина Йосипівна Стадник була дуже родинною, зі мною і моїм двоюрідним братом Русланом спілкувала до останнього. Тому її відхід для нас є дуже болісним. Залишаються короткі спомини про людей, які жили, любили і вірили. Нехай пам’ять про них живе, поки нашого слова…
Євген БАРАН, правнук Семена ЦЕПЕНДИ
–
Ірина ЗАТВАРНИЦЬКА-СТАДНИК
СПОМИНИ
Я, Ірина Затварницька-Стадник, народилася в неділю, 31 березня 1929, на Великдень, в м. Чорткові Тернопільської області. Мені відразу дали ім’я Ірина. Так називалася моя найдорожча в світі бабусенька. Її прізвище було Цепенда, а по чоловікові — Полутранка. Дідусь називався Іван і працював на залізничній дорозі баумістром.
Я була перша внучка. Найстарший син бабусі, а мій вуйцьо, працював у Снятині, на залізничній дорозі, начальником станції. Дуже елегантно одягався, був дуже жартівливий, веселий. Як казали: водив багато дівчат і ніяк не міг одружитися.
Друга бабусина дочка, а моя тітка Маня, вийшла заміж, але дітей не мала. І, нарешті, моя мама Ольга Полутранка вийшла заміж за Йосифа Затварницького, який працював у Чорткові на залізничній дорозі.
І, власне, я народилася в Чорткові, але більше часу перебувала в Джурині в бабусеньки.
До речі, у бабусі було 10 дітей, а зі внуків була поки що тільки я одна. І так всі тішилися мною, так любили мене, що аж попарили кавою. Властиво, я сама попарилася. Бабуся сиділа на лавці, біля плити, «пильнувала каву», але я швидше ту каву припильнувала. Коли кава почала кипіти, я пальцем вхопила ринку, потягнула — і всю каву вилила на себе. Це було, мабуть, моє «хрещення» кавою, бо я все життя (а мені вже 95 років) п’ю на сніданок каву. Мене забрали до Чорткова, дуже довго лікували, бо опіки тяжко-гірко лікуються.
А в Чорткові в нас було дуже миле, веселе життя. З нами мешкала мамина наймолодша сестра. Вона вчилася в гімназії. А ще на квартирі у нас мешкали Стасьо і Євген Дмитровські, які теж вчилися чи в гімназії, чи в семінарії… Вечорами всі сходились додому, а ще приходили їхні друзі — співали, щось розказували, іноді дівчата витирали сльози…
І хіба польський уряд міг спокійно дивитися, як їм «перед носом» співають українські пісні, організовують «вечори» часто, дуже часто, сходяться всі разом?.. Мені тоді було 5 років, я дуже до всього прислухалася. Десь-колись, коли в нас була повна хата молоді, до нас заходив такий молоденький поліцай (звичайно, польський) і питався, чи нам не потрібна допомога, бо в хаті дуже шумно.
…І раптово мого тата відправляють на роботу на другий кінець Польщі, під самий кордон з Білорусією, навіть кусочок Біловезької Пущі захопило, м. Білосток — красиве, велике місто, тільки мені було дуже сумно. Мені було 5 років. Я дуже хотіла до Чорткова. Хоч за своє життя я побачила багато міст, але найбільше любила Чортків.
Тато працював в управлінні залізничної дороги, завжди на роботу ходив елегантно одягнутий. Приходив після роботи (не знаю, котра то була година), обідав, решта часу було присвячено мені. Ми йшли до міста, я дуже любила дивитися на вітрини. І завжди питала тата: «Що там пише?» — маю на увазі вивіски, шильди. Через деякий час він сказав: «Мені набридло читати всі вивіски в місті. Приходимо додому — і ти вчишся читати».
Мені вже йшов шостий рік.
Ми прийшли додому, тато витягнув дві Біблії: одну, писану українською мовою, другу — польською. Показав, які букви одинакові, які відрізняються. Я дуже швидко навчилася читати і по-українськи, і по-польськи.
Йдемо з татом до міста, і я знову: «Що там написано?» Тато на мене розсердився, що я далі не можу прочитати. Перевіряє в хаті — читаю. Тоді він зрозумів, що справа з моїми очима, що в мене — короткозорість. Притому високого ступеня. Я все одно читала, читала. Мій зір став проблемою для всієї родини. Коли перевіряли його у Вільно (мені вже 6 років), лікарі ще виявили якісь нарости на голосових зв’язках. І робили операцію на них. Яку і що — не знаю. Я зовсім не вмію, не можу співати. Але це не найбільша біда…
Мій тато мав абсолютний слух, грав на всіх інструментах. Найкраще — на органі і скрипці. А я — нуль з музики, хоча дуже люблю її, а також скрипку, особливо татову гру на ній.
Наближався час іти мені до школи. Мене, звичайно, записали в якусь там школу в Білостоці. Коли я з’явилася в ній, кілька днів у дверях нашого класу було повно старшокласників: хотіли подивитися на українку. Я, правда, дуже мало ходила в школу, більше у Вільно, у Бересті — до лікарів, до лікарів і до лікарів. За Польщі українську мову (jᶒzyk ruski) починали вчити з другого класу — 1 урок на день. Усе інше — польською мовою.
І от мене в 2 класі віддають учитися в Джурин, до моєї брильянтової бабусеньки! Це був, напевно, найкращий день в моєму житті!.. Було дуже багато тривожних днів, ті лікарні, ті операції, життя без української мови. Хіба що ввечері, коли вже двері замикалися, ми говорили українською мовою… І нарешті — Джурин! Брильянтова бабусенька, двоюрідні сестри, хоч, по суті, вони всі мені були вуйці і цьоці, але за віком дорівнювали мені. Так добре, як в бабусеньки, мені вже ніколи не було.
В бабусиної рідної сестри Насті була дочка Михася мого віку, навіть на 9 днів молодша від мене. Ми тоді разом вчилися в 2 класі, разом, щоб ніхто не бачив, носили з собою синьо-жовтий прапорець. Ми дружили весь вік. В другої бабусиної сестри Анни було 2 сини: Станіслав і Євген, навіть трошки вони мешкали в нас, як я вже казала. Цьоця Анна була дуже спокійна, тиха. А от її чоловік був веселий, завжди дрочився з нами, тобто зі мною і Михасею.
А ще в Джурині мешкала наймолодша бабусина сестра Тереза (а кликали її Параска). Батьки повмирали, і вона виховувалася в найстаршої сестри, тобто в моєї бабусеньки Ірини. Я їх всіх дуже любила і разом зі своєю бабусенькою Іриною їх відвідувала. Найбільше ми відвідували цьоцю Настю, там була Михася і її старша сестра Євгенія.
Потім, коли ми були дорослими, і я вже мешкала в Дрогобичі, кожного літа їздила в Джурин відвідати могили батьків, то завжди зупинялася в Михасі, бо нашу хату мама продала і переїхала до мене в Дрогобич.
А в 1939 році, коли мені було 10 років, сталося щось страшне, незбагненне… В Джурин в’їхав 1 танк, потім вантажні машини. З машин вискакували якісь солдати, говорили якоюсь мовою, дуже ніби любили дітей, роздавали кольорові олівці (по 1 штуці)…
А потім ми ходили до школи…
І ще мені запам’яталася дружба з однією єврейською родиною — Альбінами. У них була одна дочка Мариля, що вчилася в гімназії в Чорткові, доїжджала поїздом на уроки, а поверталася також поїздом. Так був складений розклад його руху, щоб діти могли потрапити на уроки.
Вони, п. Альбіни, мешкали від нас через дорогу. Ми з ними спілкувалися щодня, а я з Марилею. Потім вони побудувалися навпроти глиниска, над потоком. І ми вже туди до них ходили в гості. Всі свята (і їхні, і наші) ми святкували разом. Але настали страшні часи. Євреїв зганяли в ґето в Чорткові і розстрілювали. Ми хотіли порятувати п. Альбінів. Поселили їх на стріху в стодолі. Я 1 раз на день носила їм їжу. Не знаю, чи вони врятувались би, але цього разу не вийшло. Через дорогу від нас мешкав наш родич Павло Цепенда, а в нього була дуже язиката жінка Марина. То вона підглянула, що я ношу їжу до стодоли і побігла розказати (не знаю, як називалася та поліція з місцевих хлопців) їм. Хлопці відразу сказали нам. І Альбіни вийшли зі сховку. Пообіцяли німцям дуже багато золота, щоб врятувати хоч Марилю. Але не врятували. Німці і золото взяли, і всіх розстріляли. А потім… Потім німці відступили за Джурин. Там був невеликий лісок, бліндажі, викопані і зацементовані ще в Першу світову війну. Бабуся це все ще пам’ятає. Той фронт тривав ще три місяці. А потім німці відступали, відступали… Аж до Берліна.
А ми відразу сіли за парти, в 7-й клас. Зошитів не було, писали ми на окрайчиках газет. Ще прослуховувалася канонада, а ми вже сиділи за партами і вчили «русский язык» і всі інші предмети. Після обіду я пасла корову, ходила з бабусею в поле: полола, жала на рівні з нею. А потім 7-й клас закінчився, всі розійшлися хто куди. Я — в Білобожницю в 8-й клас. Білобожниця — це наш тодішній районний центр. Дуже тяжкі це були часи: і холодні, і голодні, і переслідувані.
Моя тітка Зоня, наймолодша мамина сестра (та, що мешкала в нас в Чорткові, коли ще вчилася) мешкала тепер в Самборі (це недалеко від кордону з Польщею). Вона працювала медсестрою в стоматолога — дантиста. І от тітка забрала мене в Самбір закінчити 10-й клас.
Навчання в Самборі (майже як в гімназії) дуже відрізнялося від того, що в мене було перед цим в Джурині і в Білобожниці. До всіх вчителів ми зверталися «пане» або «пані». Хоч в основному це були вчителі-«східняки», хоча були і наші, місцеві. Я хочу розказати про вчителя української мови. В нас тимчасово викладав українську мову вчитель — п. професор з гімназії.
І от одного дня директорка нашої школи заходить до класу (а мав бути урок української мови) з учителем — високий, стрункий, трохи кучерявий, тримався сміливо. Директорка об’явила, що це наш вчитель української, — і пішла. Як і всіх вчителів, ми зверталися до нього «пане професоре», а позаочі він був «Пушкіном». Як він до тонкощів знав мову! А нас оцінював за двобальною системою: 5 і 2 (напевно, в класному журналі він записував, як треба). Він казав, що мову не можна знати ні на 4, ні на 3. Мову потрібно знати тільки на 5!
.
* * *
А потім… потім почалося пекло з тим комсомолом…
Мене викликали до директорки і сказали, що я не отримаю медалі, якщо не вступлю в комсомол. Мені за твір поставлять 4 — і я не отримаю її. Я не вступила в комсомол — медалі не отримала. І через це, а головне — через сімейні обставини, «накрився» мій медінститут, «накрилося» моє жагуче бажання лікувати людям очі… Я не мала ні сили, ні можливості зробити по-своєму. Я не все можу вголос сказати… І мій хворий, бідний, дорогенький Тато не міг мені допомогти… А дядько приїхав до Самбора, з тіткою моєю порадилися — і вирішили: я маю йти працювати, заробляти мамі гроші, а не видумувати про якусь медицину, про якийсь інститут…
Тепер я знала б, як вступити, а тоді… А тоді… Тяжко-гірко я думала над тим, як жити далі. Лікарем я вже не стану. Стала вчителем молодших класів і математики. Коли мого чоловіка після закінчення в Києві сільськогосподарської академії влаштовували інженером електрики в Дрогобич, я почала влаштовуватись у школу. На математику місця не було, але відкривались молодші класи. І я працювала спочатку в СШ №2, а потім перевелася до СШ №1, що була майже біля моєї хати. Тут я здобула звання вчителя-відмінника. Потім, коли відкрили гімназію, я там працювала.
.
* * *
Коли я була в 10 класі, то тоді зі мною вчилася Атена Пашко. Ми з нею дуже дружили. Кожної суботи, після уроків, ми їхали до неї в с. Пруси (тепер Бистриця). Тут її батьки працювали вчителями. Мама Атени дуже радо нас приймала. А мені було добре, що я не заважаю теті. А ввечері чи то перед вечором ми поверталися тим поїздом до Самбора.
Потім Атена, після закінчення інституту, вийшла заміж за Василя Волицького, і вони були направлені на роботу в Дрогобицький лісгосп. Працювали в Бориславі, що за 12 км. від Дрогобича. І ми знову недалеко одна від одної живемо. В неї була дочка Ірина, в мене — дочка Атена. Ми часто зустрічалися. А потім вони взяли ділянку — і поїхали будуватися в Дрогобичі. Потім Атена залишила будівництво, переїхала до Львова. З Василем розлучилася, вийшла заміж за п. Чорновола, виїхала до Києва. А я весь час працювала в Дрогобичі.
Друга моя дочка Наталочка працює лікарем у Луцьку. Школу закінчила із золотою медаллю, інститут також мала б закінчити з червоним дипломом. Тільки треба було вступити в партію, а вона не хотіла.
Атенка закінчила Львівський медичний інститут, фармацевтичний факультет. Працювала весь час у Чернівцях завідуючою аптеки. Але дуже рано померла. У квітні оформила пенсію, а в грудні її не стало. А три роки перед цим помер її чоловік Микола, викладач Чернівецького університету на кафедрі фізики. І залишився їхній син Тарас, студент 3-го курсу Чернівецького університету хімічного факультету, сам-один у всьому світі.
Я казала Тарасові, що можу з ним залишитися, якщо він хоче. Але він сказав, що я маю свої обов’язки, а він має навчитися жити самостійно. Коли утворилася та цивільна оборона, він записався туди. А потім його забрали на фронт, де він і є зараз. Хай Бог береже його життя!
.
* * *
Поки мої ноги були ще відносно здорові, я весь час їздила в Чернівці. А тепер я каліка, навіть до фіртки не можу зайти. В хаті ходжу з паличкою, вночі — з ходунками. Без окулярів майже нічого не бачу. Я є інвалід 1 групи. Але жити треба. Треба дочекатися перемоги України.
Україно, моя Україно!
Я для тебе на світі живу!..
.
* * *
Коли я ще працювала в школі №2 (а мала тоді я 2-й клас), до мене вступив новий учень Маринович Мирослав. Це була ідеальна дитина. Вихований, чемний, з ніким ніколи не задирався. Дуже дисциплінований, все виконував бездоганно. І ще… дуже гарно співав. Потім, як я вже перейшла в СШ №1, Мирослав кожного року разом з Надею Михайлівною (з нашого класу) приходили вітати мене. Вже школу закінчили і все одно приходили вітати мене зі всякими святами. І так було аж до арешту Мирослава. Перед цим він десь рік вже не приходив до мене, не хотів «кидати на мене тінь». Ну, а потім була воля, були нові зустрічі. Мирослав видав багато книжок. Зараз він працює проректором у Католицькому університеті.
Ще хочу розказати, як ми присягали на вірність Україні. Отже, на четверо: Мирон Маланюк, Євген Івасишин, Тарас Івасишин (стриєчний брат Євгена) і я вирішили, що треба допомагати не лише словами, а й ділами.
Тарас дуже швидко помер. Спав надворі, дістав скоробіжні сухоти — і помер. Отже, нас залишилося троє: Євген, Мирон і я.
Євген тільки доторкнувся до свічки — і втік. Ми з Мироном витримали. Мені довго не гоївся палець. Я була з того дуже горда і весь час повторювала: «Караюсь, мучусь, але не каюсь» (Т. Шевченко).
листопад-грудень 2024
На фото: Ірина Стадник та її родичі.
Leave a Reply