Повноводдя затаєних слів

Якби поезія Іванки Стеф’юк уміла говорити, то ця мова була б схожа на колоритну гуцульську пісню, яка лягає на душу легкою тінню древньої магії та звабливими нотами справжньої автентики.

Ця поетична книжечка наповнена не так віршами чи жмутками ліричних слів, як особливими етнографічними кодами, своєрідними містичними знаками та древньою гуцульською магією, яка прочитується не тільки на рівні візуального відтворення, а на рівні відчуттів, передчуттів та світовідчуттів. Поетеса творить свій світ, розкриваючи перед читачем динамічну вуаль карпатського менталітету з його традиціями, обрядами та ритуальними елементами. Кожна із поезії існує автономно і є ніби маленьким материком в океані ліричних світів авторки. Молода письменниця спочатку ніби привідкриває перед читачем невеличку частинку свого бачення Всесвіту, а згодом відтворює картини мовбито відомі для нас, проте осмислені по-новому:
Відтепліло, квітки по одній,
А рікою поплили гуси.
Набираєш води – холодна,
І вмиваєш себе і душу…
Цікавим видається співіснування у такій поезії фізичної та метафізичної оболонок, які не створюють дисгармонії, а навпаки взаємозумовлено випливають одна з одної. Невеличкі градаційні вкраплення, експериментальні ретардовані уривки, монохромні символічні образи та безліч яскравих елементів створюють неймовірне враження на реципієнта, роблячи його не просто німим спостерігачем, а співучасником твореної картини:
Крихтами хлібними душу хтось кришить,
З Божих долонь на побілену крижму
Ставлять дитину.
Перше народження. Перше причастя –
Квітка-дитина не знає про щастя,
Просто живе ним.
І пелюстками вже хтось облітає.
Він був між нас, і пішов. І…світає.
Трунва і трунок…
Такі контрастні поєднання життя і смерті – не просто собі вдало вималювані образи, а радше символічні частинки, якими авторка засвідчує колообіг життєвих подій, які чергуються одна з одною.
Центральне місце у поетичній стихії Іванни Стеф’юк відіграє колоритний гуцульський діалект. Він настільки тонко влився в літературний контекст, що є органічним з ним, зрозумілим без додаткового пояснення:
Розминтрожив дідо душу-скрипку
Гусне ніч, як сировиця. Гусне.
Полетіли над душею гуси.
Ніч минула…Дідо далі грає.
Діалектний мотив є своєрідним ключем до прочитання поезії – це своєрідне занурення в життєдайні води прихованої енергії, перехід від реального світу до уявної картини буття, наповненої дурманним смерековим запахом, звуками безмежного карпатського ореолу, з його трембітами, духами та елементами животворності. Проте найбільше у цій поезії простору. Вірші настільки вільні, легкі та промовисті, що накочуються на свідомість, ніби хвилі води. І взагалі, у віршах відчутний наскрізний культ води. Вода – як елемент свободи, волі. Вода – як спосіб очищення та чистоти. Недарма книга носить назву «Рибниця», де на підсвідомому та асоціативному рівні прочувається вода та її присутність:
Вірші, водою писані,
З тіла підуть на видиху.
Що ти хотіла, рибочко?
Хвиль цих …холодних вивихи…
Водна стихія манить поетесу неозорістю, мінливістю та свободою. Це відчувається у її віршах, які дихають легкістю та наповнюють своєю повноводністю кожну шпаринку, крізь яку просвічується недовіра та скованість. Визначити тематику цієї поетичної збірки нелегко, оскільки кожен вірш – окрема історія, яка має свою фабулу. Є тут реальне та ірреальне; житейське і магічне; є те, що говорить пошепки і те, що кричить через трембіти гуцульських ґаздів; є смерть, яка настає неминуче, і є життя, яке сильніше смерті. Лірична палітра доволі емоційно наснажена, у віршах багато окличних речень, звертань, вигуків та просто звуків:
І ранок цей сирий з туманом злився
Але він мій. І я у нім жива.
Мій Боже, Ти мені на вчора снився,
Я в той момент забула про слова…
Збірка поділена на два цикли: «Зарінки» та «Повноводдя». Проте у змісті цей поділ не подається, імовірно з метою прочування цього контексту на рівні сюжету, а не на рівні змісту. Невеличкими вкрапленнями до книги є яскраві світлини фотохудожника Руслана Трача, поміщені авторкою на сторінках книжечки, які стали основним елементом до розкриття образів. Фотографії гармонійно перепліталися з настроями, відчуттями та символами і стали беззаперечним елементом, який творить фантастичне тло для сприйняття.
Не потрібно ворожити на почуття, на думки чи дії. Найкраще мольфарити словом, бо воно єдине віддячується щирими емоціями, непідробними враженнями, а головне містить у собі пам’ять, завдяки якій і живемо. У віршах Іванки Стеф’юк є пам’ять, а отже, є і життя, а ще в них наявне щось таке містичне… Магія!?

Ірина Фотуйма.