Минулого року “Золота Пектораль” явила світові молодого талановитого прозаїка Іванну Стеф’юк з Чернівців. А що спонукує її писати вірші, шукати відповідні слова і рими? Чим це викликане і обумовлене? На ці питання ще нікому не вдалося знайти вичерпну і точну відповідь. І тому, що в кожної людини це відбувається по-різному і тому, що таємниця творчості досі залишається найбільш загадковою і непізнаною сферою. Хочеться вірити, що такою вона буде завжди. Бо творчість – це передусім сповідь душі. “А хто може пізнати душу, каже письменник Петро Сорока, крім самого Бога?”..

***

вхід завжди болючий
для того, до кого намірилися.
ворота знають, що стануть навстіж,
що прийде новий володар –
вони рипітимуть завісами,
а він хижим стомленим диханням:
говоритимуть.

ополонка знає,
що її ламатимуть,
кусатимуть повітрям
і добиратимуться до води –
тому вона тремтить –
коли опівніч особливо пуста.

але і посудина знає,
що її наповнюватимуть,
аби випити і наповнити знов,
тому чекає відкритими пересохлими губами.

земля знає,
що простромлена буде травою,
напоєна верхньою водою –
і від того жива.

лише плоть не знає,
де зустріне свинець,
і не чує його –
бо то чуже.

***

повні грона зірок –
завтра скапають винами – боже…
затискаєш клинок,
але ти того правда не можеш.
виноградова тінь
не сховає від світла, ти знаєш…
між зелених сплетінь
ти на сумнів поради шукаєш.
ти не вдариш, а я…
не тікаю – стою за півкроку
затікає змія
між кущі – певно випила соку…
перестиглі зірки
в твою чашу вино насипають…
випускаєш з руки
свою зброю. і все випиваєш.
і тверезим ся робиш…

***

Я почула, ти тут –
Намотались хвилини на вістря,
Твоє дихання чеше цю тишу – як гребенем шерсть
І старий каракурт
Запускає в ворсинки повітря,
Притаївся собі – як чужа пересушена смерть.
Витрясаю тебе
Із вітрами й ранковим повітрям,
Павутиння порву, в моїм світі немає тенет
Це каміння рябе,
Ця стривожена хвоя, як вістря –
А бджола то не чує – по крапці визбирує мед.
Треба жити.

***

спокуса не в яблуці,
сила не у стрілі.
відріжеш косу на лезі – оце вже інакший світ
так холодно – як же це
по рубаній злом ріллі
ідеш, бо так треба. хода тут, а не політ.
межа від жіночності –
крок і ще, може, три
відрізала. вийшла. тепер народилась знов.
немає самотності,
поки у себе є ти
хоч в першому світі у тебе була любов.
спокуса не в яблуці.
сила твоя в тобі.
ти, жінко, не з каменю –
жий і неси тепло.
а, може, інакше? на чорнім чолі-горбі
затисла ти в рамені
лезо, немов жало.
і вибір.

***

це фортеця, Маріє.
тут сила розтерта копитами.
цей мурований камінь руйнує. втягає. бере.
а полин совість сіє,
і вітер руками немитими
насипає скрізь пороху. сонце діряве й старе.
в цьому темному замку
замклися споганені тіні,
в цьому місті лиш стіни. нема ні дверей, ні воріт…
не іди сюди зранку,
і .. дихай не порохом – сіном.
це фортеця, Маріє. цілий замурований світ.
не іди сюди більше.

****

Тріск і стукіт –
Три топори.
Грань від смеречини.
Грому гуркіт,
Люті гори,
Ватра вже причинна.

– Раз на данец!
– Два на данец!
Сплетено руками
Серед лісу ватра – гарец,
Сила йде горбами.

Вогняні три кола.
Квітка!
І в потоці руки змий…
Рано фоя коле –
Звідки?
– Раз прибий!
– І два – прибий!

 

****

Станься кольором – сіра сиросте,
Станься світлом – гаряча грань,
Розминулася жінка з старістю,
Чуєш, вічносте, часом стань.

Щоби жити – а не триматися,
Щоби чути ногами твердь,
І як жінка оця – купатися,
І лишити позаду смерть.

І щоб вітер – я хочу свіжості,
І щоб спокій? та ні, відтак…
Сонце гладить – так трохи ніжності –
Поцілує і лишить знак

2 Responses

Leave a Reply

Your email address will not be published.