Любов Бенедишин. Шлях до воскресіння. – Львів: Плай, 2019. – 72 с.
Вкотре переконуюся, що поезія – це не гра слів і не багатство римування, а глибинне осмислення порухів душі і почуттів, єдність слова і думки, це виховання читача. Тож порозмислюймо над сторінками книжки, в якій Любов Бенедишин своїм поетичним словом спонукає до роздумів, виховує читача.
Правдою думає, живе людина, правдою торує дорогу життя до храму вічності, бо ж виправдовується мудрість, буття людини її ділами (Євангеліє від Матвія 11:19б). Споконвіку людина розмислює – що там, що там, бо ж утримується вона в цьому тимчасовому житті на грані двох безодень: нескінченності і небуття: «А Ісус голосом гучним іскрикнув, і духа віддав…» (Євангеліє від Матвія 27:50). Кому віддав, кому Він щось заборгував? У народі побутує думка, яку осмислив Андрій Содомора: «Богу духа винний – Богові й віддати його належить, навіть, якщо того духа пучка. В античних “померти” – це віддати борг природі (Корнелій Непот)» (Бесіди п(р)одумки). «І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!» (Екклезіяста 12:7). Цей текст спонукав поета Михайла Саченка написати такі рядки:
В сю мить, як дід помер,
Почув,
Як голосно іде годинник.
Обнімімо думками глибинний зміст вірша. Ми віримо, що дух людини (її життєва енергія) не щезає, не розчиняється у Всесвіті, а записується в пам’яті Бога живого, на Його носіях, скрижалях безсмертної пам’яті: «Померле – не пропадає із Всесвіту (Марк Аврелій). Тож разом з авторкою книжки ходімо душею поетичними рядками, які спонукатимуть нас шукати дорогу до храму вічності.
Де ж ти, людино, блукаєш у темноті й серед ясного, сонячного дня?
Отак би й кільчилось повік…
Безмежно. Ясно.
Едем. Щасливий чоловік.
Життя прекрасне (с. 7).
Яку ще маєш потребу, людино? «Єдина мова. Спільний інтерес. / І що не день – то далі од Небес…» (с. 11). Про це ще колись роздумував Сенека: «Природні бажання мають свої межі;… блуд (слава, влада, збагачення, невігластво, тілесні похоті. – Б. Д.) – нескінченний». Сьогодення України тому підтвердження: ми все «далі од Небес». Темрява пожерла наші серця і душі, затьмила незрячому світові, політикам, духовенству України крихтинки розуму, й думаюча частка народу залишилася сам на сам у боротьбі зі злом:
Оце єднання в слові та у крові,
оце єднання дай нам днесь!
Не просим, Боже, вічної любові,
але єднання, що сильніш над смерть…
Ірина Калинець, «Шлюб із полином»
Єднання… В єднанні – наша сила, «Та перемогу / виборювати мусимо самі» (с. 25). Поетка усвідомила правду Божого напоумлення, бо утвердилась думка, що українці переможуть, тому що з ними Бог: «Та з нами – Бог» (с. 36). Хибна думка. Українці переможуть, коли будуть із Богом.
Дуже місткі й глибокі думки поетки проступають у вірші «Йов. Діаметральний діалог» (с. 41). Ці думки допомагають нам пізнати сутність Бога. Гортаю книжку «Шевченко від А до Я» (текст Леоніда Ушкалова): «Бог – не просто слово. Він – живий, а всі людські міркування про те, що таке Бог, насправді не такі вже й важливі». Неважко здогадатися, що цю думку пан Леонід знайшов у Біблії: «Та я знаю, що мій Викупитель живий…» (Книга Йова 19:25а), бо все інше не має для нас значення.
Що Бог є, я знаю. Для мене це не віра, а Абсолют. Знання допомагають мені осмислити це як незаперечну реальність. Стверджуємо, віримо в те, що Бог опікується нами, думає про нас. Чи так є? Просимо, благаємо, наказуємо: прости, освяти, змилуйся, навчай, не залишай самотніми в біді, почуй, радість подаруй і т. д…
Тягнусь руками кволими увись –
Прошу, молю за плем’я це незряче:
Прости нам, Боже Праведний! Дивись,
Як грішний люд і кається, і плаче… (с. 40).
Потрібно усильної щоденної праці, бо сльозою думки не освятите, правди не пізнати, сльозою волі не здобути. Ось так роздумуючи, пригадав біблійну історію з книги «Плач Єремії», написану в VI столітті до н.е. Єремія плаче за Єрусалимом та Юдеєю, які зруйнував Вавилон: «…чи є такий біль, як мій біль, що завданий мені, що Господь засмутив ним мене…» (1:12). Цікава особливість – усі провини приписуються Богові, а не єврейському народу: «Хіба Ти цілком нас відкинув, прогнівавсь занадто на нас?…» (5:22).
Це одвічна проблема людства. Народ не розуміє сутності Творця нашого небесного. Молимося, просимо допомоги у Бога… Молитися й діяти – ось основна вимога Бога живого. Єремія гадав, що Бог буде опікуватися бездіяльним єврейським народом, як батько своєю дитиною. А розумний батько піклується про своє чадо й одночасно навчає його, щоби, підрісши, воно було готове до самостійного життя, мало розум та певні матеріальні статки. Тут пригадуються батьківські повчання Григорія Сковороди з листування з Михайлом Ковалинським: «Духовна зброя сильніша за тілесну. Пам’ятай, що наше життя – це безперервна боротьба» (бо передовсім ідеться про боротьбу із собою – за себе кращого).
Підсумовуючи свої роздуми (хоча за закінченням, кінцем – початок), порозмислюймо про сутність пошуку істини:
Що ж… змий гріхи Ісусовою кров’ю
І припади до Чесного Хреста:
Невіглаством, недбальством, нелюбов’ю
Не розпинай в душі своїй Христа.
Шукай в молитві істину й розраду,
Радій, коли знайде мудріший хтось.
Од влади зла звільняйся, мов од чаду.
Щоб і в твоїй душі воскрес Христос (с. 68).
У молитві без дії істину не знайдемо, «Бо молитва – слаба там підмога, / Де лиш розум і труд у пригоді стає» (Іван Франко, «Товаришам із тюрми»). Пам’ятаймо елементарну правду, що сенс буття людини – плекання свого інтелекту, духовності у процесі осягнення форми (лат. – краси) життя з Богом.
Тож побажаймо авторці, щоб її книжка знайшла свого вдумливого читача, який шукає дорогу до пізнання храму вічності, бо «Любов Бенедишин – одна з тих тихих галицьких поетес, які утримують високе небо української поезії. Без ремства, претензій, без особливої надії на ширше визнання, зі святою жіночою покорою і вірою. Служіння слову – її свята офіра і, може єдине і справжнє щастя… “Поет – прочанин Духу», – наголошує вона» (Петро Сорока, «З долин і надовкруж». Дзвін, 2018. – Ч. 4, с. 55).
Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ,
лауреат премії ім. Івана Огієнка, м. Львів.
