Станіслав Бараньчак (1946-2014) – один із найвизначніших сучасних польських поетів, перекладачів і есеїстів, творців лінгвістичної поезії, представник «Нової хвилі». Багаторазовий номінант на Нобелівську премію. Його збірка «Chirurgiczna Precyzja» («Хірургічна точність») у 1999 році відзначена літературною премією «Nike» («Ніке»). У 80-их роках – активний борець проти тоталітарного режиму в Польщі, співзасновник Комітету Захисту Працівників (Komitetu Obrony Robotników – KOR), що боровся з репресіями та з порушенням законності. 1981 року емігрував до США, де викладав польську літературу в Гарвардському університеті. Українські читачі лише починають відкривати для себе його дивовижну художню, перекладацьку й есеїстичну спадщину.
У другій половині 80-х років, коли я жив і працював у Львові, то часто приїздив на Погулянку, де в одному із будинків мешкав Григорій Чубай. У підвалі він обладнав собі кабінет. Увечері, коли його дружина й син (доньки ще не було) лягати спати, ми заходили в його робітню і розпочинали свої «творчі ночі». Читали один одному вірші і переклади, ділилися художніми задумами й обговорювали найцікавіші книги і новинки. Часом до нашої розмови долучалися Микола Рябчук, Юрій Винничук, Віктор Морозов. Григорій передплачував польський квартальник «Poezja», де друкувалися твори представників «нової хвилі» – Єви Ліпської, Станіслава Бараньчака, Адама Загаєвського, Ришарда Криницького, Юліана Корнхаусера, Томаша Яструня, Анни Каменської та ін. У кожного з них були свої книги, але в України вони були недоступні, тож ми обмежувалися читанням текстів цих авторів у «Poezji». Найбільше нам імпонував Станіслав Бараньчак, чия поезія виражала гострі морально-суспільні проблеми того часу.
Уже в 2016-2019 роках я працював професором кафедри англійської філології Вищої школи управління охороною праці в Катовіцах, де, серед різних дисциплін, читав студентам курс «Англомовна поезія ХХ століття та її рецепція в Польщі». Станіслав Бараньчак у моїх лекціях був центральною фігурою: він переклав 444 вірші англомовних поетів Томаса Гарді, Роберта Фроста, Едварда Естліна Каммінгса, Вістена Гю Одена, Елізабет Бішон, Ділана Томаса, Джеймса Меррілла, Філіпа Ларкіна, Чарльза Сіміка, Сімуса Хіні та ін. При підготовці курсу я також мав нагоду познайомитися з усіма поетичними збірками Станіслава Бараньчака, простудіювати монографію Даріуша Павельця «Поезія Станіслава Бараньчака. Правила і контексти» («Poezja Stanisława Barańczaka. Reguły і konteksty»), яка вийшла у Катовіцах у 1992 році. У ній він розглядає барокові і романтичні традиції в творчості поета, аналізує мову, метафори, фразеологізми, елементи сатири, гротеску, пародії, описує його самобутність серед представників «нової хвилі», досліджує невідомі сторінки біографії й еволюцію його стилю. Зрозуміло, що й львівські вечори знайомства з поезією Станіслава Бараньчака за участю Григорія Чубая, і яскравий слід польського поета в літературі сьогодні я оцінюю з вершини сукупного знання його творчості та її суспільних контекстів, про які ми, ще наприкінці 80-их, не мали уяви.
Народився Станіслав Бараньчак (літературні псевдоніми Barbara Stawiczak, Szczęsny Dzierżankiewicz i Feliks Trzymałko) 13 жовтня 1946 року в Познані. Закінчив факультет полоністики Університету ім.Адама Міцкевича і почав свою професійну діяльність як поет, критик, теоретик літератури і перекладач. Після навчання його залишили в університеті як наукового працівника. У 1973 році захистив докторську дисертацію «Поетична мова Мирона Бялошевського» й отримав учений ступінь доктора філософії (PhD). Публікувався у багатьох літературних журналах – «Nurt» (1965-1975), «Odra» (1967-75), «Twórczość» (1968-1976). Велику частину творчого доробку Станіслава Бараньчака займає перекладацька діяльність з англійської, російської і литовської мов.
Він дебютував у журналі «Odra» в 1965 році віршем «Przyczyny zgonu» («Причини смерті»). І вже у 1968 році опублікував свою першу збірку віршів під назвою «Korekta twarzy» («Коректура обличчя»). Поезія Станіслава Бараньчака синтезує безліч літературних традицій: стилістику бароко, романтизму, авангардизму, що взагалі характерне для лінгвістичної поезії «Нової хвилі». Із 1967 року був членом редколегії познанського щомісячного журналу «Nurt» («Течія»).
У ті роки Польщу лихоманило від суспільних подій. Покоління поетів 1968 року, борючись проти комуністичного режиму і незалежності видавничого руху від цензури, вступило у гострий конфлікт із владою. Станіслав Бараньчак був у перших рядах цих борців, готуючи до друку незалежний часопис «Zapis» («Запис»), у першому номері якого за 1977 рік був опублікований його коментар «Чому ”Запис”?». Йшлося про демократичну опозицію як єдину силу, що могла протидіяти тоталітарній владі Польщі.
У 1977 році, після ратифікації Польщею Пакту про права людини, почалися численні арешти, обшуки, конфіскація майна, погрози та залякування інтелігенції. Станіслав Бараньчак став співзасновником Комітету Захисту Працівників (Komitetu Obrony Robotników – KOR) і редактором його інформаційного бюлетня. Згодом KOR був реформований у Комітет Суспільної Оборони (Коmitet Samooborony Spolecznej), його головна мета – боротьба з репресіями, що були спровоковані світоглядними політичними причинами, боротьба з порушенням законності. Від 1977 його твори в Польщі були заборонені, хоча й не зникали з книжкового ринку, цього ж року був звільнений з роботи. У 1980-му, в результаті активних дій «Солідарності», Станіслав Бараньчак повернув собі посаду в Познанському Університеті, а також отримав право на друк своїх текстів. У березні 1981 року виїхав до Сполучених Штатів Америки з лекціями про польську літературу. Після введення воєнного стану на території Польщі, його повернення до країни виявилося неможливим. Залишився в США, де на факультеті славістики у Гарвардському Університеті викладав польську літературу. Не зважаючи на те, що мешкав на іншому континенті, підтримував постійний контакт з Польщею, публікувався у польських журналах, газетах, свої тексти вміщав також в зарубіжній пресі.
За розвитком подальших подій у Польщі він уже спостерігав як емігрант. 22 липня 1983 року було відмінене у Польській Народній Республіці воєнне становище. У серпні 1983 року замість розпущеної при воєнної становищі Спілки письменників створили нову. 5 жовтня 1983 року Лєх Валенса отримав Нобелівську премію миру, у червні-вересні 1986 року були амністовані і звільнені майже всі політичні в’язні. Лєх Валенса очолив партію «Солідарність».
Незважаючи на сприятливі зовнішні події – призначення Збігнєва Бжезінського радником президента США Джіммі Картера, інавгурацію понтифікату Яна Павла ІІ (після смерті Павла VI) та інші події, в Польщі тривали мітинги, арешти. 19 жовтня 1984 року мілія захопила і вбила ксьондза Єжи Попелюшка, каплана варшавського костела св.Станіслава Костки. Невдовзі відбувся судовий процес над убивцями ксьондза. Станіслав Бараньчак болісно реагує на події, що відбуваються в Польщі, про що свідчать його поема «Відновлення ладу» та інші твори:
Згідно з непідтвердженими повідомленнями,
які слід трактувати
обачно. Згідно з непідтвердженими повідомленнями,
отриманими зі спізненням, що зумовлене
несприятливими обставинами й засіками.
Згідно з непідтвердженими повідомленнями
вони зайшли надто далеко в квапливому втягуванні
повітря в легені, втративши
почуття реальності у відмові
годитися на копняки,
брутально обірвано діалог кастету зі щелепою
з вини останньої.
Згідно з непідтвердженими повідомленнями годі дивуватися.
Годі, отож, дивуватися рішучій реакції.
Реакції, зумовленої волею відновленого ладу,
Так, аби кожен знав, де його місце.
Із дивовижним сарказмом він коментує війну, оголошену генералами «Солідарності».
Та все ж, незважаючи на політичні утиски тодішньої офіційної польської влади, демократичні тенденції руйнували тоталітарний режим, віщували нові зміни, де права людини і громадянина домінували як найвища цінність, а гарантія їхнього виконання мала бути головною соціально-політичною функцією держави.
У 1977 році в Польщі організовано й утверджено незалежні літературні і суспільно-політичні часописи: «Zapis», «Puls», «Glos». Згодом видано книги віршів Ярослава Івашкевича «Mapa pogody» («Карта погоди»), Мечислава Яструня «Scena obrotowa» («Рухома сцена»). Свій внесок у боротьбу за свободу слова і права людини в країні вносять і польські прозаїки: Мирон Бялошевський публікує книгу «Zawal» («Інфаркт»), Анджей Куліневич – «Lekcja martwego języka» («Урок мертвої мови»), Хана Маєвська – «Listy staropolskie z epokі Wazów» («Давньопольські листи з епохи Вазів»), Ярослава Івашкевича – «Podroze do Wloch» («Подорожі до Італії»). Побачили світ перші позацензурні книги Тадеуша Конвіцького «Kompleks Polski» («Польський комплекс»), Казімєжа Брандиса «Nierzyczewistość» («Нереальність»), Антоні Мадея «Masć na szczury» («Щурова масть»), Александра Вата «Mój wiek» («Моє століття»).
Дебютує поетичною книгою Томаш Яструнь «Bez usprawiedliwienia» («Без оправдання»); видано книги віршів Анни Каменської «Rekopis znalezione we snie» («Рукопис, знайдений у сні»), Юліана Корнхаусера «Stan wyjątkowy» («Виняткове становище»), збірники віршів Марка Новаковського «Ksiąze» («Князь»), «Nocy» («Ночі»), Юліана Стрийковського «Przybysz z Narbony» («Прибулець із Нарбони»). Доступні для читачів книга віршів Чеслава Мілоша «Traktat poetycki / Traktat moralny» («Трактат поетичний / Трактат моральний)», Віктора Ворошильського «Jesteś i inne wieraze» («”Існуєш” і інші вірші»), книга Ришарда Криницького «Nasze zycie rosnie» («Наше життя росте»), нариси Стефана Кишелевського «Moje dzwony tzydziestolecia» («Мої дзвони тридцятиліття») і нариси Марії Данилевич «Szkice o literaturze emigracyjnej» («Нариси про еміграційну літературу»).
Станіслав Бараньчак видав поетичні книги «Одним диханням» («Jednym tchem», 1970), «Ранковий щоденник» («Dziennik poranny. Wiersze 1967–1971», 1972), «Я знаю, що це невірно. Вірші з років 1975–1976» («Ja wiem, że to niesłuszne. Wiersze z lat 1975–1976», 1977), «Триптих із бетону, втоми і снігу» («Tryptyk z betonu, zmęczenia i śniegu», 1980), «Вірші майже зібрані» («Wiersze prawie zebrane», 1981), «Ранковий щоденник. Вірші 1967-1981» («Dziennik poranny. Poezje 1967–1981», 1981); «Атлантида й інші вірші з років 1981-1985» («Atlantyda i inne wiersze z lat 1981–1985», 1986), «Листівка з того світу й інші рими з років 1986-1988» («Widokówka z tego świata i inne rymy z lat 1986-1988», 1988), «159 віршів. 1968-1988» («159 wierszy. 1968–1988», 1991) та інші. Його збірка «Chirurgiczna Precyzja» («Хірургічна точність») у 1999 році була відзначена літературною премією «Nike» («Ніке»). Він – багаторазовий номінант на Нобелівську премію.
За поетичною силою і філософською місткістю особливо цінував збірку «Dziennik poranny», він вважав її за власний дебют. У ній були надруковані всі вірші зі збірки «Jednym tchem». Станіслав Бараньчак був романтиком і його розуміння завдання поета і поезії збігалося з естетичними настановами поетів «Празької школи» Євгена Маланюка, Юрія Липи, Юрія Клена та ін.: поет має формувати свою націю, плекаючи в душах читачів тверду й безкомпромісну національну свідомість. Героїзм його віршів – це гідне життя, та можливість сказати «ні», як у вірші «Ні»:
То лише слово “ні”, слово, якому зможе надати
вантаж поламаних костей і вилитої крові
навіть темнота з твоєї крові й кості,
то несвідома справа болю (всі права
застрелені), закривавлені копії якого
ударами нагайки відбиті від кісток, аркуші,
прошиті нитками пострілів, ти можеш
щодня підносити з тротуарів змученим
поглядом, вчитуватися в них безпорадністю рук;
то лише слово “ні”, останнє слово
в царині крові – ти спізнаєш її одразу при
вильоті
рою куль із дула автомата;
то лише слово “ні”, май собі його в крові,
котра спливає по мурі краплями світанку,
даю тобі слово, так ніби даю голову з
а те, що біль існує, так ніби віддав би горло
за справу жил, і стегон, і мускулів, і шкіри;
я читаю тобі букви болю із скручених нервів,
поспішно записані слова про тих, що завше
готові
відкрити листа чужої плоті,
розтяти конверт шкіри і зламати шифр кості;
то лише слово “ні”, останній крик
молитви крові, яку я сьогодні возношу за тебе,
якою відбираю собі право відійти.
(Пер.Дмитра Павличка)
Станіслав Бараньчак послідовно порушував у своїй поезії моральну проблематику, пов’язану з достовірністю мови: питання, які він піднімав, стосувалися категорії правди. Напруга політичних, соціальних пристрастей, які вирують у душі його героя, не зменшує у ній ваги корінних питань морального буття: одне закономірно живилося іншим, продовжувалося в іншому. Головне для нього: наскільки офіційна мова ідеології може оббрехати дійсність. З безпощадною щирістю відкривав порожні структури мови. Ці думки поета яскраво виражені у вірші «Погляньмо правді в очі»:
Погляньмо правді в очі:
у відсутні очі зачепленого випадково
прохожого з піднесеним коміром,
в застиглі очі піднесені до розкладу
з від’їздами далекобіжних поїздів; в короткозорі очі,
вперті зблизька в газетний петит,
в очі, посміхом вимиті ранком
від неслухняного сну,
поспішно витерті вдень
від неслухняних сліз, поспішно
накриті монетами, бо смерть також
торкається очних ямок, отже віддаймо себе цілком
у власність тих очей,
станьмо на високість
очей, як напис крейдою на стіні, наберімось відваги
глянути правді в ті сірі очі, які вона з нас не зводить,
які повсюди, вбиті в тротуар під стопами,
вколочені в афішу й увіткані в храми;
хоч би під нами ніколи не підігнулися
ноги, то все одно будемо вміти
впасти на коліна.
(Пер. мій)
Проблема правдивості мови турбує Станіслава Бараньчака в ситуаціях конфронтації з реальною дійсністю, зловживання окремими структурами мови може привести до брехні. Адже явище нової мови – специфічного використання мови пропаганди так званої mass media, яка проникає у щоденну мову, загрожує сутності процесу комунікації. Спостерігаючи мову в її суспільному вимірі, Бараньчак пов’язував це явище із сучасною йому тоталітарною політичною дійсністю. Джерела брехливості він бачив у невідомій, за своєю суттю фальшивій структурі комуністичного світу. Ця тематика віддзеркалена у вірші Станіслава Бараньчака «Єдиним подихом»:
Єдиним подихом, єдиними дужками подиху,
що оточує речення,
єдиними дужками ребер надовкола,
що замикається, як кулак, як невід
надовкола вузеньких риб видиху, одним
подихом
усе замкнув, і замкнутися в усьому, єдиними
гнучким повівом полум’я, зіструганого з
легенів
осмалити стіни тюрем і втягнути їх пожар
на кістяні ґрати грудної клітки і в саму вежу
дихальниці, єдиним подихом, допоки ти
вдавишся
кляпом повітря, згустілого від
останнього віддиху розстріляних тіл,
і подуву гарячих дул, і оболоків
із ще димучої крові на бетоні,
повітря, в якому твій голос розлягається,
чи розкладається, ковтальнику шабель,
такої білої зброї, безкровних і криваво
ранячих гортань дужок, в яких,
як серце в ребрах і як риба в неводі
тріпоче речення єдиним подихом зойкання
до останнього подиху.
(Пер.Дмитра Павличка).
Його називають представником лінгвістичної поезії, в якій мова стає не лише «будівельним матеріалом» вірша, але й суб’єктом чи об’єктом зображення. Смислові зв’язки у структурі твору зумовлені логікою думки, а не граматичними критеріями. Тут важливий компонент – хід думок, їх послідовність, зв’язок ідей, які виявляють картину «можливого світу», віртуального світу. Така поезія алюзійна, асоціативна, містить велику кількість прихованих змістів. Характерний у цьому відношенні вірш «NN пробує згадати слова молитви», збудований на семантиці надфразових єдностей:
Отче наш, якийсь німий,
нічого не скажеш на жоден із криків,
тільки шумом сирен даєш знати, що світ,
світ речей ще існує:
ота дівчина їде на працю в трамваї,
у халтурнім пальті, із трьома перстенями
на пальцях, очі спухли від сну,
вона має почути твій голос,
вона має почути твій голос, щоб прокинутись вчасно
в ще єдине світання.
Отче наш, який нічого не знаєш,
і не дивишся навіть на землю, а тільки
нам щоденно газетою кажеш, що світ,
що наш світ
ще триває, в ньому повний порядок: глянь,
сидить чоловік за столом, нахилився злегенька
над котлетою меленою і горілки ста грамами,
над газетою, жирною від соусу й друку,
маєш бачити, отче,
маєш знати насправді, що ти таке знаєш,
маєш знати, що знаєш, щоб певно прожити
той іще один день.
Отче наш, якого нема,
і ніхто твого імені навіть не згадує,
крім брошур дидактичних, де з великої літери
Тебе пишуть, бо світ
дає собі раду без Тебе,
або:
той чоловік, який спати лягає
й перелічить сьогоднішні
страхи, зради, обмани,
необхідні позорища,
навіть ті, які виправдані,
будеш змушений вірити,
що є ти насправді,
щоб проспати іще один день.
(Пер. мій)
Така поезія найповніше актуалізує семантичний потенціалу мови, її здатність до багатозначності: «божий голос», «голос газети», контекст теодицеї («скандалу зла»), що йде ще від романтиків. Автор культивує аргументовану полісемію, виявляє у ключових словах парадоксальні значення («Отче наш, якийсь німий»), що не збігаються з відомою семантикою слова «Бог». Цей вірш та інші, напр., «Взяв я собі до серця», «Наприкінці двадцятидворічної війни», «Хто їсть грінки, їстиме сухарі», «Ти не стояв тут», суголосний тенденціям кризи мови, що характерна для театру абсурду. Основний метод, з якого користає поет, це спостереження і експеримент над словом: у реченні, фразеологічних сполуках, у слові як окремій одиниці, на морфологічному і фонетичному рівнях (пошук несподіваних значень при зіставленні слів подібним морфемним або фонетичним складом). Офіційна мова комунікації у такій поезії скомпрометована і спародійована, як, напр., у вірші «Протокол»:
Тож добре усвідомлюючи
власну вину, поза всякими сумнівами (оплески)
доведену й викриту попередніми промовцями, я хотів би
просити про виправдання, хоча (крики: браво!)
таке порушення всіх і всяких норм
нічим не може бути (оплески) виправдане,
що я народився насправді, але
не з власної волі й без злого наміру;
цей вчинок тяжів наді мною (сміх, крики: браво!) довгі
роки; як тут слушно підкреслювалось у часі дискусії,
я не зробив
відповідних висновків (оплески) з нього, і намагався
приховати сліди свого вчинку,
та після (іронічне сичання) ґрунтовного й щирого
переосмислення своєї тодішньої поведінки я хочу
рішуче відмежуватися від неї
й попросити вас про (сміх)
надання мені іще
одного шансу (оплески,
що переходять в овації).
(Пер. Олександра Ірванця).
Не чужі поету були й мовні ігри з поетикою політичної лексики. З особливою проникливістю, завдяки фразеологізмам, він розкривав тоталітарну порожнечу нової партійної лексики, як у вірші «Протокол».
Поєднання звукових виразів, які однаково звучать, позбавлених семантичних зв’язків, підкреслювало повну безглуздість і нонсенс нової тоталітарної мови. У вірші «В атмосфері», присвяченому Ришарду Криницькому і його поезії «Відкриття Америки», помітне прагнення Бараньчака зняти маску із шаблонної, фальшивої мови як офіційної, так і розмовної, чому служить штучна поетична риторика, специфічна для «лінгвістичної поезії».
Станіслав Бараньчак – автор полемічних статей та есеїв, серед них: «Недовірливий і впевнений у собі. Романтизм та класицизм у молодій поезії шістдесятих років» («Nieufni i zadufani. Romantyzm i klasycyzm w młodej poezji lat sześćdziesiątych», 1971); «Іронія та гармонія. Ескізи про новітню польську літературу» («Ironia i harmonia. Szkice o najnowszej literaturze polskiej», 1973); «Поетична мова Мирона Бялошевського» («Język poetycki Mirona Białoszewskiego», 1974); «Етика та поетика. Ескізи» («Etyka i poetyka. Szkice», 1979); «Кнебель і слово. Про національну літературу сімдесятих років» («Knebel i słowo. O literaturze krajowej w latach siedemdziesiątych», 1980); «Втеча з Утопії. Про поезію Збігнева Герберта» («Uciekinier z Utopii. O poezji Zbigniewa Herberta», 1984); «До і після. Ескізи до національної поезії на межі сімдесятих та вісімдесятих років» («Przed i po. Szkice o poezji krajowej przełomu lat siedemdziesiątych i osiemdziesiątych», 1988); «Поезія та дух узагальнення. Підбірка есеїв 1970–1995» («Poezja i duch uogólnienia. Wybór esejów 1970–1995», 1996) та ін.
Освоєння доробку Станіслава Бараньчака в Україні лише починається. Тут першу скрипку відіграють переклади. Вони допомагають відтворити дух оригіналу і, в той же час, свідчать про адаптацію його творів до національного ґрунту. Дмитро Павличко вмістив у своєму перекладі в антології «50 польських поетів» (К., 2001)переклав його твори «Єдиним подихом», «Взяв я собі до серця», «Ні», «Наприкінці двадцятидворічної війни», «Хто їсть грінки, їстиме сухарі». Луїза Оляндер у статті «Антологія ”50 польських поетів” у перекладі Дмитра Павличка: художня концептуальність і поетика» (Studia Methodologica. – 2010. – Вип.30. – С.36-39) розкриває високу майстерність перекладача, вказуючи на деякі відхилення від оригіналу заради художньої переконливості. Дослідниця посилається на монографію ще одного перекладача творів Станіслава Бараньчака, Віслави Шимборської та ін. Андрія Савенця, «Поезія у перекладі: «українська Шимборська» (Люблін – Житомир, 2006), в якій зазначено, що деякі відхилення від оригіналу зумовлені браком відповідних українських лексем, та це ще не дає підстави, вважає Луїза Оляндер, звинувачувати Павличка у відсутності мовної компетенції.
Олександр Астаф’єв переклав твори Станіслава Бараньчака «NN пробує згадати слова молитви», «Ти не стояв тут», «Погляньмо правді в очі», «Листівка з того світу» (альманах «Між Сходом і Заходом», 2019, вип.2). Низку творів поета переклав Андрій Савенець, опублікувавши їх на різних сайтах «Криьтика», «Метафора», «Why translator», серед них: «Якесь ти», «Поштівка з того світу», триптих «Ласкаво просимо порад», «Елегія перша. Передзимова» та інші. Цей же перекладач, який перекладає з англійської і є автором монографії про українські переклади творів Віслави Шимборської, у рамках циклу «Люблінські читання»7 грудня 2019 року «Від Едварда Герберта до Салмана Рушді: підводні камені перекладу художньої літератури» поділився перед польською аудиторією своїми враженнями про імперативи художнього перекладу на основі творів Едварда Герберта, Віслави Шимборської, Станіслава Бараньчака та ін. Два вірші Станіслава Бараньчака переклав Олександр Ірванець, вони вміщені в антології «Тому що вони сущі» (К., 2005). Добірку перекладів поета вмістила Маріяна Кіяновська у часописі «Кур’єр Кривбасу» (2005, ч.186). Ярослав Гадзінський переклав вірш «Сніг ІV», він опублікований на сайті «Метафора». Загалом же переклади віршів Станіслава Бараньчака не допускають мовної асиметрії, перекладачам вдалося відтворити навіть важкодоступні місця, як наприклад у вірші «Протокол» (пер. Олександра Ірванця), де фразеологічні звороти переплітаються з грою польських фонем.
Шлях наукової рецепції Станіслава Бараньчака в Україні проклали польські діячі культури. Йдеться насамперед про переклад книги «Велике князівство літератури» Чеслава Мілоша (К., 2011), у якій він називає Бараньчака «поетом з унікальною винахідливістю», що не розмінюється на стилізації під вірші іншої епохи (с.418). У цьому ж ряду стоїть і книга Адама Міхніка «У пошуках свободи. Есеї про історію та політику» (2009), де він дає характеристику творчості і особистості Станіслава Бараньчака, розмірковує над його метафорою «діалог кастета з щелепою». Зрештою, фрагменти цих книг були опубліковані в часописі «Критика». Кшиштоф Чижевський у статті «Бараньчак – горизонт, який розширюється» (Критика. – 2015. – серпень) також аналізує причини невписуваності поета у тодішній культурний польський ландшафт і звертає увагу на його дедалі більшу популярність сьогодні.
На ім’я Станіслава Бараньчака натрапляємо і в книзі «Робітничі страйки в Польщі» (1980, вид-во «Сучасність»), яку упорядкував і спорядив передмовою та висновками Мирослав Прокіп. У часописі «Український журнал» (2009, ч.4) вміщено статтю Лешека Шаруги «Польський ”Запис ” – шок, якого не чекали», про участь поета у підготовці часопису «Запис». На сайті «Паризька культура» (від 10 квітня 2010 року) вміщено редакційну статтю про видавничу діяльність паризького часопису «Kultura» (про який я писав, див. статтю «Єжи Ґедройць і його часопис ”Kultura”» від 27.10.2019 на «Золотій пекторалі»). У редакційній статті, зокрема, є такі слова: «Автори Бібліотеки «Культури» становили плеяду найвидатніших майстрів сучасної польської літератури, серед яких варто згадати такі постаті, як Станіслав Бараньчак, Збіґнєв Герберт, Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський, Казімєж Орлось…».
Тепер кілька слів про праці українських учених. Д.Айдич, який є сербським ученим, але працює на кафедрі славістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, у статті «Самовизначення емігрантів в есе польських письменників другої половини ХХ ст» (Компаративні дослідження слов’янських мов і літератур. – 2010. – Вип.11) аналізує есей Станіслава Бараньчака «Еміграція: що це значить?». Ірина Піговська у статті «Гамлет наш і польський» («Слово і час», 2016, ч.4) досліджує досліджує переклади Гамлета Станіслава Бараньчака і Юрія Андруховича і доходить висновку про вплив польського перекладу на український. Ірина Девдюк у статті «Есе Станіслава Вінценза ”Зустріч з хасидами”» (Вісник Прикарпатського університету. Серія «Філологія». – 2013. – Вип.38-39) аналізує працю Станіслава Бараньчака «Німе красномовство: нотатки про мову, вигнання і письменство». Станіслава Мартинюк у статті «Станіслав Бараньчак – лінгвістична поезія покоління 68» («Київські полоністичні студії. – 2019. – Т.ХХХV) аналізує новомову поета як свідчення його протесту проти тоталітарнох влади і показує трансформацію його лінгвосвідомості. Ще ім’я Станіслава Бараньчака фігурує в контексті роману Юрія Іздрика «Воццек», у статті «Воццек & воццекургія» у Вікіпедії вміщено відгук польського поета про цей твір: «Роман Юрія Іздрика імпонує сміливістю уяви та конструкції, виразно засвідчуючи артистичне пожвавлення, притаманне сьогоднішній літературі».
Звісно, ми не взяли до уваги численні біографічні та публіцистичні статті про цього яскравого представника «нової хвилі». Приблизною такою є амальгама відгуків про творчість Станіслава Бараньчака в Україні.
Помер Станіслава Бараньчак 26 грудня 2014 у м. Ньютонвілл, США, там і похований.
На світлинах: Станіслав Бараньчак; обкладинка його книги «444 вірші поетів англійської мови ХХ століття»; автограф Григорія Чубая на титулі квартальника «Поезія».
Олександр Астаф’єв, м.Київ.