Поетична присутність відомого поета Йосипа Струцюка

Минає понад 20 років, як я переклав польською мовою поетичну книгу відомого поета Йосипа Струцюка «Po tamtej stronie ciszy / Потойбіч тиші»  (2000). Тоді також я приїхав з книгою перекладів до Луцька на презентацію і вона відбулася в надзвичайно святкових умовах для літстудійців «Лесиного Кадуба», яку вів Йосип Струцюк.

Мене з поетом єднає давнє літературне знайомство. Йосип Струцюк це мій земляк з Холмщини. А ще це чудовий нескорений творець українського верлібру. Відомий шістдесятник, якого доля після війни закинула з холмських Стрільців на Волинь. Тому мій переклад поезії Йосипа Струцюка, вписую природно в моє захоплення поетичнм фарватером і пошаною луцькому творцеві.

Коли читаю твори Йосипа Струцюка, дивуюся слову поета, такому досконалому і вишуканому. Слову, яке в українській літературі називають шістдесятництвом, епохою 60-років ХХ ст., періодом політично-культурної відлиги, яка настала в Україні після 1956 року. Тому особиста доля поета переплетена з політичною ситуацією в Україні. Вона визначала найчастіше трагічними координати, де створювалася постійну непевність завтрашнього дня, арешти, ув’язнення і заслання. В цей період Йосип Струцюк видає дві книги своїх верлібрів «Освідчення» (Львів, 1965), «Засвідчення» (Київ, 1969). Зі змісту тих поетичних збірок читач може зробити висновок, що українська поезія в особі такого цінного автора несе щось дуже оригінальне і особистісне. Тим «чимось» є внутрішні психологічні переживання, де героєм поезії є серце і місце народження, трансформовані у «ритми захоплення життям».

Цикл «Незадовго до Стрітення», який не друкувався у 60-70-их роках через цензуру, був перекладений мною у збірці «Po tamtej stronie ciszy / Потойбіч тиші». Це сталося через 25 років після його написання. Він відкриває ключем минулого світ вдумливої поезії Йосипа Струцюка − вишуканої та інтелектуальної. Інколи зовсім несподівано футуристичної, разом із тим глибокої, створеної у процесі творчого горіння. Коли замислююся над перцепцією поезії Йосипа Струцюка, то впевнений, що вона вписується у загальну картину української поезії шістдесятих і сімдесятих років. Поряд з творчістю Ліни Костенко, Ігоря Калинця, Василя Голобородька, Миколи Воробйова і Василя Стуса. Поетичне обличчя автора утворює спільний літературний простір цієї складної епохи, ніби додаючи до нього луцький (волинський) поетичний контекст.

Після 1970 року, коли починаються арешти та переслідування української літератути і культури, поет замовкає, вилучений цензурою із літературного життя. Але він продовжує писати до шухляди, експериментуючи у білому верлібрі та у віршах для дітей, які інколи друкує. Так в самоті народжується відомий цикл «Незадовго до Стрітення».

Ким є поет Йосип Струцюк сьогодні у плеяді українських творців, котрі пережили політичні репресії, відчули трагізм своєї епохи і її цензури? Безперечно, він є одним із найоригінальніших українських поетів ХХ ст. і то шляхетним, бо ж не зламали його репресії 70- х років. А ще Йосип Струцюк у своїй творчості зберіг особисте слово, навіть коли славив поетичне втішення і самотність. Тема, яка з’явилася тоді, це Холмщина, рідна земля поета, де відомий співець народився. Але це його трагічна Холмщина, тому вона залишилася в творчості автора раною. Про неї поет розповідає лірично, підкреслює її значення у його житті:

Якщо глянути здалеку

то можна побачити

на видноколі

вузьку смужку

підсинену

моєю близькою тугою

Туга за дитинством, болісна і близька, буде постійно з поетом. Вона буде з ним на його шляхах повернення на Холмщину, до її найбільшої святині Холмської Богородиці та до величного княжого собору на Горі Данила в Холмі. Це є повернення до родинного гнізда і рідних неіснуючих порогів у поетові Стрільці. З плином часу все тут змінилося, не впізнати минулого дитинства. Бо «тільки один барвінок обняв землю» − гірко напише поет у вірші про цвинтар у Стрільцях:

Хащі… і той барвінок

притулений кричав моїм голосом:

«Подивися,

я і понині

живу по-українському

на тій землі».

Той бік життя ніби кине якір поета у ностальгію, надаючи віршам Йосипа Струцюка особистих кольорів. Адже батьківщині серця, поет присвятив чи не найгарніші свої твори. Більшість з них поміщені у циклі «Незадовго до Стрітення», а також у ранніх збірках, які не публікувалися з огляду на цензуру. Вони були також надруковані у збірках «Освідчення» і «Засвідчення». Але у збірці «Потойбіч тиші» найбільш проймає вірш, звернений до Холмської Богородиці, покровительки холмського переселенця з Волині:

У церкві Івана Богослова

я закляк

мабуть на тому місці

де більше

ніж півстоліття тому

стояв

мій ще зовсім молодий

батько

я

мабуть

як і він

молився до ікони

але до мене з ікони

усміхалася жінка

котру

я дуже люблю

прости нам обом

Боже

Виправдовується у вірші, щемлива сповідь про прощення бачити в образі Богородиці кохану жінку. Бо через багато років відсутності, молитва змішується з категорією кохання до святині і нагадує пристрасне поетичне кредо присутності. Як каже поет, не завжди дійсність виправдовується, а щось очевидне не є «очевидним». Категорія «розуму» вірить визначникам коду серця, яке у поета завжди ближче до місця народження і особистих переживань. Втім Йосип Струцюк не є сентиментальним поетом, чи автором поетичних спогадів. Це творець вишуканого містичного змісту, метафори і несподіваних образів. У поезії він драматично заглиблений у власну топографію, чутливий до слова, небанальний в настроях.

Ти підеш

а я прийду

і щоби бути певним за тебе

одгороджу тебе від усього світу

опущеними віями

після такого вечора

треба заснути і руками

і волоссю

і словам

бо може видатись

що руки були нерозумними

волосся невинним

слова кантовими й сухими

як вафлі.

Поет трагічно обтяжений холмськими переселенськими спогадами, постійно намагається наблизити минуле і водночас залишається лапідарним у своїх поетичних крилатих висловлюваннях:

Самота твоя

розсуне фіранку цигаркового диму

у карий тротуар

Aбо ж:

Без тебе сумуючи

зозуля вигукує

глечики моїх літ

і вітер зозла

падає в зозулинець не роззуваючись

а обабіч нечуй-вітер.

Однозначно знаковим є образ дому у творчості поета. Поета тривожить його безповоротність і страшенний ураган невпевненості. Те, що поет вперто будує, що наростає цеглинками, підлягає трагічній руйнації та проминанню:

У вертепі тепло

в яслах сіно під сином

віншує зоря в майбутні поклони під коліна

спи синку

бо відкривши очі

побачиш як хтось скрутив

у баранячий ріг посмішку

трьох цвяхів вистачить

щоб розіп’яти Різдво

на фасаді вічності

похиленої у початок скорботи.

В непроминальному мотиві утраченої Аркадії дитинства, Холмщини поета і в образі Різдва Христового, зберігаються дві символічні сутності. Це існування зруйнованого рідного дому і ясла Господні з маленьким Ісусом. Йосип Струцюк задумується над власною долею і над вічністю ясел. Паралелі тут дуже очевидні, дитинство – це найщасливіший період в житті. Різдво Христа — це свято для Святої Родини і людства. Це безпечна печера, у якій народився Христос, і зруйнований батьківській дім автора поетичного циклу «Незадовго до стрітення». Вони в антропологічному значенні нагадують щось монолітне, нездоланне, є молитвою про симетрію особистого світу. Коли ми це збагнемо, тоді можемо про творчість Йосипа Струцюка сказати словами польського поета нобліста Чеслава Мілоша, також вигнанця: «Повернутися думками додому – щоб усвідомити невідмінне вигнання (…) Вигнання і пошук батьківщини в пам’яті, (…) це моя подорож додому. Тільки де є цей мій дім?»

Тадей Карабович

Національна спілка письменників України

Josyp Struciuk / Йосип Струцюк. Po tamtej stronie ciszy / Потойбіч тиші. Wydawnictwo Prymat. Białystok, 2000. Переклад з польської мови вступної статті до збірки: Оксанa Гундер (з деякими змінами Тадея Карабовича, 2021).

На світлині засідання літературної студії «Лесин Кадуб»  (Луцьк, 2005). Зліва направо: Вікторія Литвак, Ганна Луцюк, Оксана Гундер, керівник Літстудії Йосип Струцюк, Софія Стасюк, Ольга Ляснюк, Марія Марченкова, Олена Пашук, Юлія Хвас і Тетяна Бондар

Світлина з літературного архіву поета Йосипа Струцюка