Читаю-перечитую книжку «Роздуми» доброго знайомця (ходили одними коридорами Львівської Політехніки, спілкувалися, були взаємоприхильними) – Володимира Перхача, академіка Академії інженерних наук України: «У трьох вимірах часу – минувшини, що поза нами, сьогодення, що тут, що з нами, та майбуття, що буде з нами лиш одну високу мить, – а там назавжди продовжиться вже без нас, – мої роздуми, – у вічній Тріяді Часу… Й у трьох вимірах Всесвіту – матерії, енергії та інформації – у нескінченній Тріяді Всесвіту…» Йому належать також слова: «Житимуть нації, мовою яких говоритимуть комп’ютери. Така крилата правда…», і він доклав немало зусиль, щоб комп’ютери заговорили українською мовою. А чому я про нього згадав? Володимир Перхач народився 10.06.1929 р. в с. Мацьковичі Перемиського повіту (Польща). Відійшов за межу 12.11.2005 р. Похований на 41-ому полі Янівського кладовища у Львові.

Пару слів про Ореста і Романа Фільців, які проживали з батьками у Перемишлі, звідки 1945 року були виселені в Україну (м. Дрогобич) під час радянської «репатріації». З батьками Фільців я був у дуже близьких товариських стосунках – інтелігенти ще тієї гімназійної «закваски».

Фільц Орест Володимирович (13.05.1928–9.07.2005) – український лікар, доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри хірургії факультету післядипломної освіти ЛНМУ імені Данила Галицького (1985—2000). Похований на Личаківському кладовищі, поле № 81.

Фільц Роман Володимирович (13.03.1936–25.07.2018) – доктор технічних наук, професор, мій викладач, патріот, Українець з великої букви, керівник моєї дисертаційної роботи на тему «Дослідження статичної стійкості і малих коливань явнополюсних синхронних машин». Навчив мене працювати й радіти ділами своїми. Працюючи у Львівській Політехніці, згодом у Лісотехнічному університеті, я викладав електротехніку, обчислювальну техніку та програмування. У 35 літ опублікував понад 50 науково-методичних праць. Писати для загалу почав 2014 року. Автор десяти книг есеїстики  та понад 220 газетно-журнальних публікацій.

Під керівництвом мого дорогого наставника підготовлено кілька десятків кандидатів і докторів технічних наук, а створена ним наукова школа продовжує активну діяльність, розвивається і стала кадровою основою багатьох передових університетів не лише України, але й за кордоном.

Згідно з заповітом Романа Фільца його прах був розвіяний над величною українською рікою Дніпро…

У 2021 році на моєму життєвому горизонті яскраво засвітилася зірка стовідсоткового лемка з Надсяння Теодозія Старака (Літаючий Амбасадор. Теодозій Старак: особистість. Статті, інтерв’ю, документи, матеріали, виступи, спогади. /Упорядниця Любов Горбенко/. – Львів, Простір-М, 2001. – 224 с., фото, укр. та пол. мови).

Дещо з особистого. Мої батьки в 1946 році були переселені з Люблінського повіту (сім кілометрів від Сокаля) до Тернопільської області. Там я й народився. На початку 1950-х батьки повернулися на Сокальщину. Ще не доїхавши до села, дідусь Іван зліз із вантажівки  й пішов у поля. Не знаю, що він там робив, але моє дитяче серце підказувало, що він сльозами поливав грудочки землі з переораними межами. Прожив 87 років – не палив, не випив жодної чарки, дуже любив землю. Оце згадую і ридаю гіркою сльозою пам’яті…

Якщо Бог поблагословить мої зусилля і я спроможуся вдумливо прочитати й осмислити вибрані статті, документи, інтерв’ю, спогади, опубліковані в цій книжці про Теодозія Старака, буду щасливий і радіти, бо ж Богдан Залізняк ще в листопаді 2000 року писав: «Сам Теодозій Старак як особистість, як дипломат і як українець був людиною Жертовної Праці. Тому заслужив на добру і довгу пам’ять»…

Мене ж переслідує емоційно-болючий сплеск-спогад Ірини Калинець про те, як наші горе-патріоти, сіромашні політики з «гостро і люто чорним полиском очей» кричали: «Старак не дипломат!… У нього немає спеціальної освіти!» І що ж? Професіонали повидирали один одному очі… В’ячеслав Чорновіл загинув 25 березня 1999 року за нез’ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем

ПЕРЕД ЛИЦЕМ ОТИХ, ЩО ВПАЛИ…

………………………………………………………..

Перед лицем отих, що будять,

Неправду – студять, кривду – судять

І кличуть у державну вись, –

О пам’яте моя, зведись!

Не спи! Зведись мірилом сущим

І перед Духом невмирущим,

Сказавши спокою: прости! –

Свій дух і пам’ять освяти!

     Петро Шкраб’юк, «Попід золоті ворота»

              (Шість елегій про родину Калинців)

  1. S. Мої публікації про життєвий шлях Теодозія Старака:
  2. В обіймах пам’яті живої.

   https://zolotapektoral.te.ua/в-біймах-памяті-живої/

  1. Пам’ять серця не може і не має права старіти.

   http://bukvoid.com.ua/events/culture/2021/03/22/221440.html

  1. «Та слави людської зовсім ми не бажали…»

   «СЛОВО ПРОСВІТИ», ч. 9–15, 8–21 квітня 2021 р.

На світлині. Новообраний Голова Світової Федерації українських лемківських об’єднань Теодозій Старак (у першому ряду третій зліва) з членами президії (Львів, 9 серпня 1997 року).

Богдан ДЯЧИШИН, лауреат премії ім. Івана Огієнка, доктор філософії, доцент