Пригадую подаленілий у часі 1984-ий. Тоді у майстерні художника Богдана Ткачика у Тернополі побачив роботу, яка запам’яталася. На зеленавому тлі (це, очевидно, був звичний фон багатьох його творінь того часу) виділялася постать людини з таким незабутнім поглядом, який випромінював незбагненну доброту, та малинове квітування будяка.
Та чомусь не став розпитувати молодого мистця (він народився у серпні 1951-ого) про це творіння. Вже й не пригадую чому. Лише через роки дізнався, що перед моїм зором постав один з начерків до майбутнього портрета відомого українського письменника Миколи Вінграновського.
Ескіз поставив переді мною чимало запитань. Зосібна зацікавило те, чому знана особистість зображена біля якогось там бур’яну, а не на тлі пишних квітів. Чи не є це якоюсь художницькою насмішкою над нею?
Але перед тим як поговорити з художником про таку незвичність, вирішив сам порозмірковувати. Спершу мені на гадку спала та обставина, що на той час приятель-маляр уже створив декілька портретів. Взяти хоча б зображення археолога і мистецтвознавця Ігоря Герети, скрипаля Володимира Лотоцького, поета Івана Кашлакова з Абхазії.
Своєрідність цих творів полягала у тому, що кожен з них нагадував новелу на полотні. Художник конденсував задумане через колорит того, що його найбільше вразило.
А ще, мабуть, слід було говорити про любов мистця до поезії. Про це так багато може сказати хоча б той факт, що тоді чи не найбільшим для нього приятелем став Михайло Левицький, портрет якого створений у ту пору запам’ятався мені незвичайністю позирку звичайної людини біля криниці, Богдан, як пригадую, тоді нерідко стверджував, що на нього сильне враження справила перша збірка «Мамині перепілки».
Адже у ній знайшов чимало цікавих образів. «Притихле полечко. І мама. Лошатко річеньку пасе. Та ще мені в осінніх храмах палахкотять свічки гусей», «одягнені у сірі свити, громи забралися у сад, іще з війни замисливсь цвинтар, неначе вічний листопад». До речі, художник і нині не відмовляється від прихильності до творчості цього поета. Та не тільки тому, що Михайло Левицький згодом присвятив йому вірш «Вечір у Карпатах», де були такі щемливі рядки: «хоча на надію надія мала, зате про любов нашу варто згадати, вона почалася із того тепла, що вічно зове нас до рідної хати». Обох об’єднували й художницькі устремління (Михайло– не тільки тонкий лірик, а й неперевершений пейзажист).
Можливо, це і підштовхнуло до опоетизування у вираження думки? Й зрадів, коли мій візаві у розмові підтвердив правильність мого здогаду. І не просто погодився з версією, а послався на історію створення портрета Миколи Вінграновського.
– Це було на початку 80-их років минулого століття, – згадує мій співбесідник (нині – заслужений художник України). – Тоді Микола Вінграновський приїжджав до Тернополя з Києва і зустрічався з поціновувачами красного письменства у різних аудиторіях. І мене не могло не зачарувати його вміння знайти контакт з людьми, котрі уважно слухали столичного гостя. Простість і тактовність у спілкуванні просто вражали. Звісно, сьогодні можна робити якісь поправки на вимоги тоталітарного часу, але дивний шарм неординарної особистості дуже вабив.
Їх звів Ігор Герета (як не прикро, він уже став на Божу дорогу), який у збільшовичену епоху у місті над Серетом був тією притягальною силою, навколо котрої гуртувалися творчі особистості. Звідник завідував картинною галереєю, експозиція якої надзвичайно зацікавила пана Миколу. Вони удвох і прийшли до майстерні Богдана Ткачика у напівпідвальному приміщенні будинку на вулиці Островського(нині – князя Острозького). І вони (поет і художник) уперше поспілкувалися. На жаль, пан Богдан уже точно не пам’ятає про що бесідували. Очевидно, обмінювалися думками про проблеми, котрі хвилювали обох. І (як це часто трапляється між представниками творчих професій) відразу зуміли порозумітися, не приховуючи один від одного певної гостроти поглядів. Моєму візаві особливо заімпонувало, що столичний «метр»не прагнув хоч вивищитися чимось над молодим художником, будучи на п’ятнадцять років старшим (у листопаді нинішнього року Миколі Вінграновському виповнилось би 80).
Як пригадує пан Богдан, гість до усіх звертався на «ви». Незважаючи різницю у віці. А в молодості усе це сприймається із флером якоїсь дивовижності, яка залишає слід у свідомості. Між іншим, таким простим у спілкуванні і з отим «ви» Микола Степанович залишився і в домашній обстановці. В цьому тернопільський художник невдовзі сам пересвідчився, побувавши у його квартирі у Києві, до якої прийшов з уже згадуваним у цьому тексті Ігорем Геретою та письменником і музикантом Миколою Литвиним.
– То була пам’ятна для мене зустріч, – зізнається пан Богдан. – З Києва до Тернополя привіз декілька ескізів, на яких відомий майстер слова позував мені у домашній обстановці.
Оті аркуші з начерками, як не прикро, невмолимий час не зберіг. Але давні лінії і нині можна бачити у портреті письменника, кодом до розшифрування якого стали поетичні рядки: «лише бджола своє співає над малиновим будяком».
Це – якась дивовижність! Якщо врахувати те, що поет Микола Вінграновський, цінуючи прихильність мистців до версифікаторства, сам умів живописати словом. Недарма ж в одному із своїх інтерв’ю він говорив, що «людина прагне кольору». Й підтверджував це своїми віршами «ця казка на білих лапах іде вночі по дорозі». «Червоний светр, білий сміх я обійняв за плечі, лимонний вітер задмухав понаддніпровий вечір».
Та повернімося до портрета письменника, який кожен може побачити в обласній науковій бібліотеці. Там він опинився після смерті письменника. Мистець і досі жалкує, що робота так і не потрапила до того, хто став поштовхом до її написання. Бо саме так він задумував, коли мазки лягали на полотно. Та зарубіжні відрядження відомого письменника й інші обставини завадили цьому, хоч вони ще неодноразово зустрічалися.
То ж і вийшло, що творіння тернополянина стало чи не єдиним оригіналом, якого так і не уздрів Микола Степанович, хоча знав про його існування, і бачив роботу у репродукціях в різних часописах. (Слід мабуть, згадати, що десять років тому фотокопія цього портрета прикрасила журнал «Музейний провулок» і статтю про поезію Миколи Вінграновського, яку написали Ліна Костенко та Іван Драч. Цікаво, що для Олександра Климчука, котрий очолював часопис, це було другим доторком до твору, адже завдяки йому його свого часу відтворив журнал «Україна»).
…Ось такою є історія створення одного портрета. Згодімося, що вона по-своєму оригінальна. Приваблює, безсумнівно, і тим, що спонукала малярство Богдана Ткачика до опоетизування того, що його схвилювало і змусило поринути у бентежний світ барв та ліній.
– І про поезію Миколи Вінграновського у такі миті думаю найчастіше, – говорить він.
Тому й так хочеться згадати. «Як танський фарфор – все минає: корою, снігом, рукавом… Лише бджоли своє співає над малиновим будяком». Хіба це не доречно?
Ігор Фарина
Член НСПУ
м.Шумськ
Тернопільська область