Іван Гнатюк був людиною рідкісного благородства. Як він жадав бачити Україну вільною! Ще зовсім юним влився у ряди борців і не вийшов з них до кінця життя. Я й досі дивуюся, як та велика людина серед таких важких умов життя могла стільки зробити для свого народу. Засуджений до страти, чекав вироку у тюремній камері…
Смертний вирок було замінено двадцятип’ятирічним ув’язненням. До 1956 року перебував у спецтаборах на Колимі, був звільнений помирати, як “страдающій тяжьолим нєдугом” (сухотами). Переслідуваний і гнаний, він вижив. Написав і видав 18 поетичних збірок і три книги публіцистики. За книгу спогадів “Стежки-дороги” удостоєний звання лауреата Державної премії ім. Т.Г.Шевченка (2000 р.).
Окремі вірші Івана Гнатюка перекладалися латвійською, естонською, білоруською, португальською та російською мовами, а також друкувалися в Австралії, Канаді, Польщі та США.
Іван Гнатюк перекладав поезію і прозу з польської, білоруської, вірменської, російської та сербо-лужицької мов. Все життя Івана Федоровича було присвячене Україні і рідному народові.
Знаю Івана Гнатюка як дуже добру і привітну людину, лагідну і говірку. Але до лицемірів і запроданців був непримиренним, а інколи і дуже різким. Вони ж, звісно, боялися потрапити під його перо.
Уже в останні роки свого життя, ведучи щоденну боротьбу зі смертю, переживаючи важкі тілесні і духовні муки, залишався вірним ідеї боротьби, його ні на хвилину не залишали думки про майбутнє рідного народу.
Доля дозволила мені познайомитися з Іваном Федоровичем листовно у 1980 році, саме тоді, коли, знемагаючи від хвороби, я три роки поспіль лежала у Сихівському протитуберкульозному диспансері, перенісши первинно туберкульоз мозку, а потім захворівши вторинно на туберкульоз лімфовузлів. Книги рятували мене у найважчі хвилини життя, я щоденно, незважаючи на заборону лікарів, читала, проганяючи важкі думи. Саме в один з таких днів до мене підсів чоловік літ сорока, а може і більше, дуже елегантний і ввічливий. Виявляється, це був побратим Івана Гнатюка – Володимир Сороколіт. Ми розговорилися, і він позичив мені, порадивши прочитати, книжку “Калина”. Навіть важко передати, які почуття вирували у моїй душі, коли я читала цю поезію. У ній не було жодного слова на догоду компартії чи радянській владі, там був національний біль і велика любов до України.
Сину мій!
Клякни перед порогом,
обітри лице його сумне…
Не ступи відступником на нього,
бо з-під нього кров моя лине!
Я зрозуміла, що це борець з оголеною шаблею на літературному полі бою. Ті вірші, немов молитву, переписували хворі. Моя душа, як травинка до сонця, потягнулася до нього, і я написала йому коротенького листа, якого разом з своїми віршами (вірші я почала писати ще будучи школяркою) передала через Володимира Сороколіта. Іван Федорович відповів мені, і так почалося наше заочне знайомство.
Доброго дня Вам, п. Олю!
Отримав Вашого листа і вірші. У них є деякі огріхи, але я вже переконаний: Ви – поетеса. Безумовно, теорія віршування, про яку Ви запитуєте, існує, та в листі її викласти неможливо. Я не знаю, де розташоване Ваше село, проте, думаю, не дуже далеко від Борислава, і при нагоді та бажанні ми могли б колись зустрітися і про це поговорити. Ви володієте добрим відчуттям слова і справжньою художньою майстерністю. Але, беручись за перо, пам’ятайте, що Ваша праця повинна служити рідному народові, нашій обездоленій Україні, в противному випадку – навіщо все?
Чекаю вашого листа. Може я міг би до Вас зателефонувати?
В мене, на жаль, телефону нема. Зичу Вам всього доброго!
Щиро – Іван Гнатюк.
P. S. Щиро вдячний Вам за такі теплі слова про мою “Калину”.
23 вересня 1980 р.
Як мені бракує Вас, дорогий Іване Федоровичу, бракує Вашого слова, Вашої підтримки і поради. Ви були тією правдою, яка живила мене впродовж багатьох років, Ви були моїм порадником і найвірнішим другом, шукали мені лікарів, пересилали ліки, рецепти, я ні з ким не могла поговорити так відверто, як з Вами. Ви розуміли мене навіть тоді, коли я мовчала. Я ніколи не боялася Вашої критики, бо була вона завжди щирою і відвертою.
Наше активне листування тривало доти, допоки у наших помешканнях не появилися телефони. Телефонні розмови частково замінили нам переписку.
Читаю-перечитую листи Івана Федоровича і ніби бачу його світле обличчя, чую такий милий привітний голос.
Його завжди турбували проблеми інших. Сходження Івана Федоровича на Голгофу почалося ще тоді, коли мене й на світі не було. Його вабила воля, він був незламний духом у найкритичніші миттєвості життя.
Як не жилось мені – не заздрив я нікому.
Я тільки ним живу і житиму незмінно, –
Воно мені – як хрест, але я весь у ньому –
В твоєму імені святому,
Україно.
І ці слова були девізом його життя, його життєвою правдою. Серце Івана Федоровича було відкрите для людей, для добра. Він був сином свого народу. Був таким щирим і відвертим, що це навіть інколи шкодило йому, бо завжди говорив про те, що думав.
Вперше ми зустрілися у 1990 році. Іван Гнатюк приїхав на зустріч з учнями і вчителями нашої школи разом з своїм багатолітнім другом, професором Михайлом Шалатою.
Що то був за вечір! Ми тоді вперше підняли у школі синьо-жовтий прапор. До шкільної їдальні, яка правила за актовий зал (бо його в нашій школі тоді не було), зійшлося багато людей. Дух українства був таким сильним і захоплюючим, спілкування таким щирим і зворушливим, що люди, не стримуючи сліз, довго не хотіли розходитися з шкільного подвір’я.
А через рік ще був спільний вечір Івана Федоровича і поетеси Любові Проць. Це незабутні враження!
Коли Іван Гнатюк ішов коридором нашої школи, навіть найгаласливіші бешкетники затихали і охоче віталися, а коли заходив до учительської, вчителі вставали, відповідаючи на привітання. Впродовж років ми багато разів зустрічалися. Іван Гнатюк полонив мене як людина дуже ерудована, з великим знанням історії, ясною і доброю пам’яттю й святою любов’ю до рідної України. Дуже любив спілкуватися і з моєю подругою, вчителькою української мови та літератури Оксаною Михайлівною Сисин, називав її пані Оксаночкою і тривалий час листувався з нею.
Інколи приїжджав Іван Федорович у Тур’є з своєю дружиною Галею, яку дуже любив і поважав, кликав її пестливо Галюсею. Пані Галя – мужня і сильна жінка, але водночас дуже мила і лагідна. Вона пройшла з своїм чоловіком тюремне пекло, прожила з ним дуже важке, але красиве життя.
Пам’ятаю, колись ми проговорили з Іваном Федоровичем до світанку. Ніч у розмові проминула, як одна мить, і коли за вікном заяснів ранок, Іван Федорович відбувся легким жартом “ой козаче, утікай…”
Якось я повела Івана Федоровича в гори. Це було на початку осені. Як він захоплювався краєвидами, яким світлим і щасливо-зворушеним було його обличчя.
– Я залюблений в Україну, мов птах у небо. Де ще є така краса, скажіть мені? Колись ці ліси охороняли моїх друзів-повстанців. Не надивуюся; як ви додумалися мене сюди заманити? Така благодать навкруги, моя печаль залишила мене. Ці гори на тлі небес – справжнє диво. Тепер я знаю звідки ви берете натхнення до творчості. Як свіжо пахнуть сосни, – радів він немов дитина. Пізніше багато разів згадував ту нашу подорож, дякував мені і все надіявся, що ще колись ми здійснимо повторну. Але не судилося.
У 2004 році Івана Гнатюка спіткало непоправне лихо, лікарі виявили у нього злоякісну пухлину. Пам’ятаю, яким розпачливо-сумним був голос пані Галі, коли сповіщала мені це по телефону. Ми з чоловіком відразу поїхала до Львова, де у шпиталі від медінституту лежав Іван Федорович. Біля нього невідступно чергували його діти – Люба і Володимир, а також пані Марія Ковальчук, яка приїхала з Києва, щоб своєю присутністю хоч якось полегшити страждання хворого. Іван Федорович дуже зрадів, побачивши нас, розговорився, навіть намагався жартувати. Розповідав, що його відвідали Роман Лубківський, Михайло Шалата, Люба Проць, Йосип Кронжко, Марія Прокопець. Він радів кожній зустрічі, кожній бесіді. Пізніше ми ще кілька разів навідували Івана Федоровича, і він охоче розмовляв з нами, ділився своїми переживаннями, прогнозами на майбутнє, переконливо вірив у перемогу на виборах Віктора Ющенка. Перенісши дві дуже важкі операції, тримався мужньо і впевнено. Мріяв, щоб Україна стала нарешті справді незалежною.
– Вірите, пані Олю, так жити хочеться, – признався тоді у лікарні. – Світ такий милий. Але я і так багато прожив, а скільки моїх побратимів віддали життя за Україну у такому молодому віці. Я готовий був загинути з ними, але Господь визначив мені іншу долю.
Пам’ятаю, як ми зібралися в день 75-річчя Івана Федоровича у домі Гнатюків: Віктор Романюк, Люба Проць, Йосип Кронжко, ще якісь люди від громадських організацій і міської влади. Змучений важкою хворобою, 75-літній Гнатюк був бадьорим і здавалося веселим. Він жартував, сидів разом з нами і так всім було добре, затишно у тій милій оселі, з тією прекрасною родиною. Дочка Івана Федоровича Люба подавала на стіл, а ми розмовляли про літературу і творчість, про дружбу і політику. Здавалося тоді, що лихо відступило і все буде добре, надіялися, що лікарі, можливо помилилися, що хвороба відновиться не скоро. Але дива не сталося. Невдовзі здоров’я Івана Федоровича почало різко погіршуватися.
Востаннє ми бачилися у квітні 2005 року. Зима не квапилася відступати, і сніги, ще не зійшовши, іскрилися на весняному сонці так, що аж сліпило очі. Ми з чоловіком їхали машиною тією ж дорогою, якою зазвичай курсує автобус “Борислав – Стрілки”. Мені не давало спокою те, що напередодні голос Івана Федоровича звучав по телефону дуже глухо, ніби з-під землі, а голос пані Галі, коли піднімала слухавку, був сумним і пригніченим. Іван Федорович лежав змінений до невпізнання, на привітання відповів пошепки, ледве ворушачи губами. У руках тримав образки Ісуса Христа і святого Пантелеймона.
– Чи не змучились у дорозі? – допитувався, зазираючи мені в очі. – Як добре, що ви приїхали, бо я знаходжуся у трикутнику смерті. Як добре, що відбулася Помаранчева революція, і я таки дочекався перемін.
Він тримав мою руку у своїх висушених хворобою долонях і кілька разів промовив: “Бережіть себе”. На прощання ми поцілувалися.
– Приїду ще колись, – сказала я вже на порозі і зустрілася з його печальним поглядом… Останнім поглядом. Більше живим Івана Федоровича я не бачила.
Ольга Яворська, член НСПУ,
Львівщина
Іван Гнатюк, Оксана Сисин та Ольга Яворська
с. Тур’є, 1996 р.