Гаврилюк. Надія. Рентген в позачассі. Поезії. – Дрогобич: Коло, 2019. – 92 c.
Читальник бере у руки поетичну книгу. Як він зреагує на буквосполуки? Якщо розібратися, то це питання є помітно тривіальним, але водномить вражає непросткістю відповідей. Коли мати на увазі друки розпіарених письмаків, то тут усе виглядає зрозуміло: нерідко сприймач написаного мовчки сприйме відверту банальщину (хіба що про себе вилається).
А якою буде реакція на твори нерозкрученого автора? Важко сказати однозначно. Кожен оцінює по-своєму. Тому і не узагальнюватиму. Скажу лишень про таке: мені сподобався «Рентген у позачассі» Надії Гаврилюк. Відразу впали у вічі
ДИЗИЙН І НАЗВА
Пам’ятаєте поговірку про те, що людину зустрічають дивлячись на її одяганку? Щось подібне маємо і в даному випадкові. І не вважаю таке твердження якимось перебільшенням. Відчувається, що Наталія Черчович при оформленні книги тонко врахувала ряд нюансиків. І перш за все варто наголосити, що їй вдалося злити воєдино почування віршарки і власний настрій. А ще припало до вподоби те, що ілюстраторка через ці чинники передала віяння часу, коли писалися вірші. Можливо, таке сприймання навіває тверда обкладинка?
Як на мене, то несподіваність дизайну – веління стрімкого, хоч і абераційного часу. І слава Богу, що безповоротно канули у минуле ті дні, коли поетів цікавив лише друк текстів, а про ілюстрування вони й не думали. Вимоги доби? Так! Але не гадаю, що є щось негативне у цьому. Сув’язь гарної одежі і органічність наповнення нутрощів неперебутністю причаровує.
Але не тільки це створює неординарність поетичного виробу через чарівність ілюстрування. Поряд з ним крокує й найменувальність.
Що маю на увазі? Приємно, що назва логічно випливає з тексту. Саме це й характеризує «Рентген у позачассі»: «А воно уперте нагадує, наче рентген: слава й неслава існує лише в позачассі». Аналізуючи ці літеросплетіння, висновковуємо, що авторка замислюється над цим, продовжуючи традицію народження наймення з певного образу (І втішно, що приємних прикладів вистачає. Згадаємо тільки жіночу лірику з «Літургією літа» Любові Бенедишин, «Стрічки контролю» Наталії Пасічник, «Групи крові» Любові Проць… Хіба на цьому тлі не є насмішкою над поціновувачами слова такі «шедеври», як «Струни серця», «Дорогою долі», «Вогонь любові»).
Та все це не мало б позитивного впливу на свідомість (принаймні так мені здається), якби не
ТЕМАРІЙ І ГЕОГРАФІЯ
Така думка з’являється невипадково. Адже написане з цього друку можна умовно поділити на кілька частин, говорячи про громадянську, філософську, пейзажну та інтимну лірику.
І першим пластом є вірші громадянського звучання. Саме про це думаєш, коли читаєш «Вільним», «Єпископ-ісповідник», «Не питай мене, що є істина»… Є ще два моменти, коли перед зором постає громадянськість: часовимірний і людський. Одні вірші гомонять про сьогодення, а другі звернені до минувшини. Порівняймо: «у сльози, що всі пораховані на шляхах із війни додому». Коли перечитую вірш «Не питай мене, що є істина», то гадається про відголосся воєнних подій на східних рубежах нашої держави. «Минеться хутко. Вічне болить – душа.» (Углиблюється серце у те, що вже було). А ще ж маємо сусідування про знаних і незнаних широкому загалові людей («Тереза Авільська» і «Благодать», пам’яті бабусі Надії).
Твори філософського спрямування теж розпадаються на кілька підвидів. Та не розкодовуватиму їх, а поведу мову лише про один аспект: богушукальницький («Добре бути зі своїм Творцем», «Що вислухає добрий Бог», «Сьогодні пити з чаші Бога»).
Ще, на мою думку, слід говорити про розмисли культурологічного плану, наповнені філософськими пориваннями. Це, зокрема, тексти пам’яті незабутнього Петра Сороки та Івана Гнатюка, згадки про Федеріко Гарсія Лорку і Пабло Пікассо, присвяти Богданові Дячишину, посилання на вірші Світлани Антонишин.
Відсвіти афористичності крилатослів’я спостерігаємо і в афористичності поезомислення («В найменшому вміщається велике», «Народження щоденне з бою», «В ній біль найтриваліший – мить»).
Знаходимо і цікаві пейзажні спостережинки («Стиха хлипа осінь – вісниця розлук», «Є щось таке, що серцем розуміємо, читаючи послання анемони», «Осіннє листя промінь золотив»). Промовляє у рядках й інтимність («І серце б’ється вдячно та натхненно», «Вік і вічність спільно звікувати», «Диво дане тому, хто вміє дивитися»).
Вищезазначені тексти ще мисленно піддаються поділові. Але, очевидно, найчастішими є поєднання мотивів. Адже саме воно укупі з географією написання творів додають шарму книзі
ОБРАЗИ І ФОРМИ
Й на сцену сприймання виходить порівняльність. Неодновимірною є вона. Маємо взірці цього тропу зі сполучниками («Ваш ліс не був похмурим, як у Данте», «Тріпотів лист, мов сльоза непрошена», «… буде, неначе дитя, донині»). Існують і прості порівняння без сполучників («Вибір – твій хрест і праця», «Цей світ – заквітчана хустина», «Роздував не історії – білобрисі хмаринки»).
Зацікавлює і метафоричність вираження думки («Зрубай мою тінь», «Б’ється пам’ять об спомини», «Колиска вигойдує долю»). Виражальності сприяють й епітети: «Ніжність раю», «тиша неба», «темряви завіса», «комфортності омана»… Оджерелюють душу слововияви, серед яких переважають рідковживаності: войовник, каменувати, прочування. А окремі слівця носять у собі неологічний присмак: лихозло, кінцесвіття, нетління. Дивовижність постає і зі зменшувальних форм слововживання: лелечки.
До речі, ці тропи по-своєму малюють «населення» книги, до якого відносимо зорі і небесні світила, птахів і звірів, дерева і рослини («Вічного, немов зоря Різдва», «Тільки із плями сонце зробить художник гарний», «Не кигичеш, неначе чайка», «Повік судилось бути на коні», «Журяться жоржини у твоїм саду», «Що тобі, клене, до часу»).
Ще одна цікавинка. Нерідко ми балакаємо про поетичне багатство кольорових екстраполяцій. Приємно, що і тут Надія Гаврилюк проявила оригінальність: вона постає перед усіма в чорно-білій барвистості («На чорнім полі – біла гладь», «Є тиха радість в непорочно білому», «Сад вдягнувсь у чорне»). Обмеження кольористості? Спершу може так здатися. Але це є помилковим враженням. В двобарв’ї – багатство кольорів. Чорно-білі ілюстрації віршів говорять так багато.
Як бачимо, є приваба у віршах. Розмірковуєш про це, коли перед очима постає формовисловлення: сонет і верлібр, катрен і двовірш… Пікантність «Рентгену у позачассі» створюється і за рахунок обізнаності авторки з історією світового віршотворення. Приміром, у вірші «До «Клена»» віршарка наслідує «Роксоланію» Себастьяна Фабіана Кленовича (щодо останнього, то дехто скаже, що серед нинішніх віршувальників вистачає філологічно грамотних. Не заперечую! Але суть полягає не в цьому, а в органічності вираження думки, яка є у даному випадкові).
Між іншим, саме рядок з одного верлібра підштовхнув і до появи назви цих нотаток. «Прочиняю двері. Іду.». І подумалося про постаті часу у відчинених дверях. Саме їх шукав у «Рентгені у позачассі».
А після цих зауваг (не сумніваюся, що вони – часткове відображення ситуації) з’являється ще й
P.S.
Читаю «Марію Магдалину» – останній вірш цієї книги – і не хочеться ставити крапку над «і» у знайомстві з новинкою. Бо дуже пече питання про те, що буде далі. Впевнений, що не знає цього і версифікаторка. Таємниця буття? Таїна у словомагії.
Ігор Фарина
м. Шумськ