І.
Двомовне видання книги – завжди цікаве, передусім, своєю взаємною адаптацією однієї мовної, та назагал культури, в іншу. Так, беру собі відповідну книжку та вибудовую творчий діалог автора тексту первинного та автора тексту паралельного. Власне, я про книгу лірики Марії Павликовської-Ясножевської (1891-1945), польської класикині, втілену в українську версію Богданом Смоляком, поетом і перекладачем. (Львів, 2023р., „Простір-М”).
Уже у вступній врізці перекладач декларує: „А що, книжка „Поцілунки” (1926 рік) – на перший погляд щоденник інтиму, хоча насправді лірично зафіксованої мисленно-чуттєвої й естетичної неординарності – посіла в історії польської поезії своє, окремішнє місце та не раз перевидавалася, то вирішив українізувати цей літературно-видавничий феномен. Задля примноження життєствердних перемог у кожному з нас і у світі людей…”
…Що ж, завдяки Б. Смолякові, маємо вдячну можливість пізнати поетку в українському тексті та контексті, не оглядаючись на помітну герметичність та особистісні тональності.
Пригадую, як одного разу в часи радянщини придбав польськомовне видання „Поцілунки” Марії Павликовської-Ясножевської в одному з магазинів Будинку книги у Львові: так, у „Дружбі”. Тішився, тому що такого роду вірші, у тій замизьганій країні не популяризувались. А що – польською, то хто у Львові її не знає?..
…Згодом неодноразово повертався до „Поцілунків”, вдихаючи запах справжності та вивільненого світотворення. По часі, книжку так „зачитали”, що вона до мене не повернулася. І ось, завдяки Смолякові, – україномовний варіант. Вчитуюся та із задоволенням гортаю листки, спогадуючи. Тут і зауважив ще одну грань метафоричного мислення цього письменника-перекладача та літературознавця: кольорові репродукції з його малюнків з явним присмаком екзистенційності. Таки додають до книжки флеру загадковості та романтизму, формалістичних пошуків на грані поезії та образотворчого мистецтва. А також фоторобóти: ностальгійно-зачудовані…
Читаю. Та розглядаю, схвалюючи і подачу текстів, стилізовану під початок ХХ сторіччя. Думаю про якість перекладу, здатного ви́кликати аналогічно-подібні почуття, що їх втілила поетеса Павликовська-Ясножевська.
Медуз порозбивані шиби
у мушлі світанку-покою
і морем покинені риби,
як серце моє – тобою.
Одна з перших поезій у книзі. Чи авторка ставить собі завданням приголомшити читальника, навпрошки здивувати? Та, очевидно, ні. Її великі очі є від любові, від можливостей любові воскрешати в людях усе найсвятіше, найдобірніше, найвранішніше. Те, що підносить, утверджує в людині людське.
Авторка ніби літає над стихіями, аби втамувати їх. І розвинути по-своєму…
ІІ.
Дуже часто поезії Павликовської-Ясножевської – це усього одна строфа. Здавна запам’ятав її „Море і небо”; власне, якось самочинно вже зараз через мою пам’ять зачепилося за моє сьогодення. Відшукав цю строфу у книжці українською: і ось – майже дослівний переклад. Художність тут аж ніяк не потерпає. Всі метафори – на місці; передано настрої. І ліричну драматургію, що так притаманна цій поетці, тут збережено. Виявляється, можна перекладачеві-поетові й так скорелювати, дослухаючись до себе. Самочинно долучилися українсько-польські зв’язки, подібна ментальність, історична сув’язь, Смоляк обрав тут і подеколи далі, шлях не лише письменства, але й фонетичної музичної хвилі: та не навздогін, а – поруч. І добре вляглося в читацькому, та у будь-якому іншому, сенсах. Слухаймо довго, незважаючи на невеличкі розміри самотньої строфи на аркуші.
…Усвідомлено не цитую, саме тут, аби плекати інтерес читацький.
ІІІ.
Є у книжці „Вірш украдений”. Мабуть, авторка заклала у нього якісь свої сенси, що не дешифруються безпосередньо в тексті поезії. Цікава пропозиція для віршників: робити якісь зарубки долі на своїх творах. Це не було б зазіханням на вічність, а лише стенограмою сягнень і поразок. І по їх відчитуваннях, напевне, також хтось би спеціалізувався.
ІV.
Павликовська-Ясножевська часто вдається до вибудови свого образу на фоні й у глибинах моря („Сутінки на морі”, „Жінка в морі”, інші поезії). Або ж саме море, нібито не є аж так важливе, але воно присутнє бодай на другому чи третьому плані („Образок”, „Пляж уночі”, „Берег після бурі”, „Чайка”, інші поезії). Авторка екстраполює на себе всі ці безодні морські: „Море є тугою моїх заков…”. Вона, разом із своїм ліричним героєм, знає добре, як бурхливо впливає на людину ця нез’ясовна стихія. І сила-силенна зачаїлася у глибинах. Людина теж може ніби бути у морі, дружити з ним, а може й – ні! Як же сюди дістатися: обводненого світу, аби пізнати його? І чи не краще сидіти на березі: „…на піску сидять дівчата у трико”. І тоді, напевне, стихія сама захоче подружитися з тобою. І такі „ліричні дослідження” дають тобі певну силу й сподівання. І ти, читачу, рухаєшся в бік безконеччя…
V.
До видання цієї книги причетні ще двоє достойників, аж ніяк не можу цього оминути: Микола Зимомря, доктор філологічних наук, професор та Олександр Масляник, письменник і видавець. Перший, як науковий коментатор видання, другий, як продюсер, тобто той, хто віднаходить джерела фінансування та контролює ефективність видатків. Отож книга не випадково виглядає такою вишуканою та витриманою у єдиному виразному дизайнерському стилі. Навіть папір видання, – як той, що його використовували друкарі у першій половині ХХ сторіччя.
…Такі книги не лише тішать розум, але й бентежать душу. Метафора ніби сама виринає тут: видання витворює свій естетичний простір і, безумовно, сподобається найбільш вимогливому читальнику, назву його особливим…
P.S.
Я не ставив собі за мету якесь інтелектуально-академічне дослідження цієї книжки чи обстеження феномену видання… Я лише читав і дивувався, який складний та прекрасний світ відкривається переді мною… Чим і поділився. Нехай буде так. Це, як сигнал: „Зверніть увагу на цю книжку!”
…І ще: книга так старовинно пахне.
Віктор Палинський