В одному селі жила дівчинка Світланка. Була розумною і вродливою, веселою та життєрадісною. Поважали її в школі однолітки. Відмінниця ж бо! Задивлялися на неї хлопці. Адже була вона красунею. Любили в селі дорослі. Бо ж хто не цінуватиме привітної та вихованої дитини?!
Мала двох молодших сестричок. Щодня доводилось допомагати мамі, адже від них допомоги не дочекаєшся. Малявки. На кухні з обідом допоможи – Світланко, грядку прополи – Світланко; в кімнаті поприбирай, іграшки поскладай – теж Світланко. Та ще й кожного разу «Сідай вчитися!», «Допоможи мамі!» або «Почитай сестричкам, ти велика вже!»… А от косметики чи туфель на каблуках не допросишся. Мала ще, кажуть.
Одного разу образилася Світланка на маму і на тата через те, що вони постійно заставляють вчитися та працювати. Пішла підвечір в садок, сховалася від усіх серед квітів, сидить і плаче:
– От би мені бути принцесою! Щоб нічого не робити і щоб все-все у мене було. І телефон модний, і планшет, і одяг, який тільки забагнеться. Та тільки щоб сестер не було, а то ще знову їх любитимуть більше за мене…
А якраз в оцю мить на небі Нічка-мати посилала своїх дочок-зірок на землю здійснювати людські бажання. Не знаю чому так сталось, та наймолодша зіронька Здійснибажанія впала прямісінько в той квітник, де мріяла Світланка. Як тільки промінці зірки торкнулися Світланчиних сліз, усе навколо завертілося-закрутилося, зірвався вітер, зашуміли дерева… Лиш на мить заплющила очі, а коли їх відкрила, то ані дерев, ані квітів не було. Лише якісь дивні шторки-занавіски оповили її, а за ними ледь чутно доносилося шарудіння. Дівчинка спробувала розсунути, та вони, на диво, не зісковзнули в бік, а почали повільно спадати зверху вниз.
– Розкривається! Народжується! Знову за стільки літ! – долинули звідусіль схвильовані голоси.
За мить Світланка відчула на собі сотні цікавих поглядів. Вона озирнулася і побачила, що сидить на величезній пурпуровій квітці, а навколо юрмилися хлопці та дівчата у дивному вбранні і з кумедними зачісками та дивовижно красивими обличчями. У волоссі дівчаток і на сорочках хлопців майоріли різнобарвні стрічки. Вони були настільки легкими і водночас насиченими кольорами, що, здавалося, ось-ось цілий світ стане суцільним витонченим та прекрасним мереживом.
Враз натовп сколихнувся, заворушився. От уже й доріжка з’явилась. А по ній розкотився килим. Поважно ступаючи ним, наближалась до Світланки панна у пишному вбранні, з високо піднятою головою. Кілька дамочок несли за нею розцяцьковану накидку, а ще дві старанно махали опахалами, наче в оту літню ніч пекло немилосердне сонце. Світланка неодмінно розсміялася б. Та не встигла, бо в цю ж мить роздався гучний голос:
– Її величність панна Троянда Колючо-Аромато-Прекрасна!
Натовп загудів, як бджоли у вулику. Коли Троянда підійшла до Світланки, усі стихли.
– Вельмиквітучі мешканці Квітландії! – мовила урочисто панна, простягаючи руку дівчаті, яке мало не заточилось, вишпортуючись із квітки. – Дозвольте вам представити щойно народжену, єдину, неповторну і довгоочікувану принцесу роду Троянд – Світлану Трояндо-Прекрасну! В честь свята сьогодні усі, хто завітають до нашого замку будуть почастовані найчистішими росами та найтеплішими тістечками-промінчиками!
«Хм… Та яка я «щойно народжена»?! І звідки вона дізналась як мене звати?» Не встигла Світланка й подумати, як панна розвернулася і пішла. Вона більше не бажала витрачати свого часу на радісний від звістки про частування натовп. Тієї ж хвилини маленька фрейліна підбігла до дівчинки, взяла її за руку і зі словами «Ваша величність, поспішіть…» потягнула Світланку слідом за Трояндою.
– Та хто ви такі й куди мене ведете? І що тут відбувається? – вигукнула вона.
– Тихіше, тихіше! Пані Троянда не любить шуму! – перелякано відповіла дівчина, а згодом додала: – Звуть мене Пелюсточкою. Я із роду Маргариток, прислуговую панні Троянді. Вона наказала не відходити від вас ні на крок, розказати та показати тут усе.
– Ну, і коли ти збираєшся мені все розказати? Довго ще я чекатиму?! – фиркнула невдоволено Світланка.
Такий тон трішки образив Пелюсточку. Та все ж вона чемно відповіла:
– Це – казкова країна квітів сердець – Квітландія. Кожен житель нашої країни – це квітка людського серця. Якщо серце людини добре і любляче, то і його квіточка гарна та пахуча. А якщо зле і заздрісне, то з’являються в нашій країні квіти бур’янів… Людські діти можуть потрапити сюди лише тоді, коли плачучи, всім серцем загадають бажання, а Здійснибажанія (найменша дочка Нічки-матінки) почує і торкнеться своїм променем до сльозинки. Тоді в нашому Саду Здійснення Мрій розквітає квітка, в середині якої з’являється людське дитя. Воно відразу ж стає принцом чи принцесою нашої країни. Яке серце у людської дитини – дитям такої квітки вона стане. Сповіщає нас про це метелик Охоронець Саду. Цього разу він прилетів і постукав у віконце Троянди. Вона славиться своєю небаченою красою. Та не слід забувати, що колючки серця можуть спотворить зовнішню красу… У роду Троянд поки що не було принцес, то ж ви – перша і єдина.
– То я тепер ваша принцеса? – прошепотіла Світланка. – Моє бажання здійснилося?..
– Так. Від нині ви – принцеса Квітландії. Дотепер правила нами принцеса із роду Фіалок. Скромна, та дуже мудра. Вона і вчитися любила, і працьовита була… А от до того як ми намучились із самозакоханим принцом Нарцисів…
– А чому намучились?
– Розумієте, життя мешканців Квітландії повністю залежать від принцеси. Ваші мрії, усе, що ви бажатимете, відразу ж має здійснюватися. Проте, як робитимете ви, то так само й будуть поводитись усі жителі нашої країни.
Тим часом вони дійшли до замку Троянди. Усе довкола говорило про багатство та пишність. Пелюсточка провела дівчинку у величезні просторі покої. Але там не було нічого окрім портрету панни Троянди на стіні. Та тільки Світланка подумала про зручне крісло, як воно миттю з’явилось. Потім дівчинка забажала шикарне ліжко з балдахіном, рожеві занавіски, шафку із купою одягу. І, звичайно, туфельки на каблуках, смартфон, планшет, ноутбук…
Бажання здійснювались миттєво. Світланці здавалося, що кращого життя годі придумати.
Принцеса Квітландії цілими днями приміряла все нові і нові наряди, била байдики, гралася телефоном та слухала музику. Але якою б цікавою не була забавка, рано чи пізно вона набридає. Тож через деякий час Світланці стало сумно і самотньо. Вирішила вона пройтися країною квітів сердець. Може щось цікаве побачить. Тільки принцеса вийшла на вулицю, як всі почали від неї відсахуватись. Нещодавно квітучі та охайні стежини позаростали бур’янами, всюди було брудно та неприємно пахло. Люди-квіти навкруг були неохайними, розшарпаними та брудними. Вони байдикували і розважалися, лишаючи після себе гори сміття.
– Що сталося із Квітландією? – жахнулася Світланка.
– Це все ви, – відповіла Пелюсточка, що тінню ходила за принцесою. – Це ваше серце і ваші вчинки. Ви заздрили сестричкам, бо думали, що їх люблять більше. Усі квітландці стали заздрісними. Ви нічого не робите, не вчитеся і не допомагаєте нікому. Так поводяться і квітландці, тож країна занепадає. Їсти нічого, бо ніхто не працює… Гляньте довкола! Хіба ж буде хто любити ось таку правит..?
Пелюсточка не встигла договорити, як Світланка вигукнула:
– Неправда! Я не така! Я красива!..
– Та що з тої краси? Квітландці он теж всі-всі неймовірно красиві. Вони ж – квіти. Та в країні, де живуть ледарі та неуки, щастя не більшає…
– Я – в школі відмінниця, я – працьовита і всі мене люблять! – не вгавала Світланка.
– Це поки батьки вас виховували, повчали, вкладали у ваші руки книги чи заставляли до роботи, ви були і відмінницею, і працьовитою, і привітною. А тому й любили вас… А тут батьків нема. Ви живете лише своїм розумом. Тож погляньте яка ви! – показала Пелюсточка рукою на жахливо зруйновану Квітландію. – На жаль, колючки вашого серця виявилися сильнішими, ніж трояндовий цвіт…
– Ні-ні! Я не хочу бути вашою принцесою! Я додому хочу! До мами, до тата і до сестричок… – заплакала Світланка.
– Е, ні! Повернутися у світ людей можна лише так само, як потрапити сюди. Та, навіть якщо вам це вдасться, ви все одно залишитеся нашою принцесою аж до тих пір, поки інше людське дитя не «народиться» у Саду Здійснення Мрій, – відповіла Пелюсточка і тихенько схлипнула: – Ой, і гіркі ж часи настали для квітландців…
Та вірите, чи ні, саме у цю мить Здійснибажанія повернулася на землю за промінчиком, який заплутався у павутинці. І саме на неї впала Світланчина сльоза, коли вона щирим серцем побажала повернутися додому. Знову навколо дівчинки все завертілося-закрутилося… Отямилася у садочку посеред квітів, побачила вечірній сад, зоряне небо, на якому було тисячі зірок. І лиш одна підморгнула до дівчинки якось по особливому.
Побігла Світланка чимдуж до хати, поцілувала маму з татком та ще й гарну казочку сестричкам почитала на ніч. І від тоді вона зі всіх сил і вчилася, і допомагала батькам, і була доброю, ввічливою та скромною. А якщо пихатість, невихованість чи якийсь лінько вселялися в неї, то тут відразу на допомогу приходили мама й тато. І дівчинка навіть подумки ніколи за це на них не сердилась.
А мешканці країни квітів сердець з того часу про кращу принцесу навіть не мріяли. Квітландія тільки розцвітала та сія́ла любов’ю і добром, які панували у Світланчиному серденьку.
Ольга Атаманчук