Богдан Смоляк. У самозреченні творящі: Катрени. – Львів: Тріада плюс, 2017. – 68 с.
1. Зустрічі без… зустрічі
Ми могли зустрітися у княжому Львові ще понад сорок років тому. І, можливо, навіть заприятелювати. (Знаючи себе, в цьому не сумніваюся.) Та, як не прикро, не сталося так. З банальної причини. Трішечки розминулися у часовимірі. Пан Богдан тоді почав свою вчительську біографію в одній зі шкіл Львівщини після закінчення філологічного факультету університету імені І. Франка. Автор цих рядків лише стартував в освоєнні азів журналістики у цьому ж виші.
Та зустріч усе ж відбулася. Правда, заочна. І був у ній, напевно, якийсь містичний елемент. Головний редактор «Буковинського журналу» письменник Мирослав Лазарук з Чернівців (голова університетської літстудії «Франкова кузня» у 70-х роках минулого століття) зібрав під однією обкладинкою свого часопису вірші колишніх студійців Володимира Науменка, Петра Цеголка, Богдана Смоляка і мої. Було ще два перетини. Пан Богдан видав книгу афоризмів «Альпінарій» на яку ми, разом з кандидатом філологічних наук Олегом Василишиним, написали рецензію (її оприлюднили сайт «Золота пектораль» і газета «Слово Просвіти»). Як член редколегії, мав певну дотичність до того, аби повість Богдана Смоляка «Моцарт, господар та інші» з’явилася на шпальтах часопису «Золота пектораль» (не приховуватиму, що дві останні придибенції стали можливими після того, як завдяки поетові Олесю Дяку зі Львова у мене з’явився мобільний зв’язок з Кам’янкою-Бузькою).
І ось ще один доторк до творчості пана Богдана. «Укрпошта» принесла мені його книгу «У самозреченні творящі», яку одне видавництво зі Львова випустило до його ювілею. (Якось не віриться, що письменникові – 65. Та не боюся згадати про цей поважний літострій, бо за правилами етикету не личить натякати лише на жіночий вік.)
Отже, дещо уточню. Він народився у вересні 1952-го у Кам’янці-Бузькій на Львівщині, де мешкає і нині. Як уже йшлося, закінчив філологічний факультет Львівського держуніверситету. Вчителював, газетярував. Член Національної спілки письменників України. Поет, прозаїк, есеїст, критик. Автор кільканадцяти різножанрових книжок, численних публікацій у періодиці. Лауреат престижних премій.
…Що ще сказати? Ми і досі ще жодного разу не зустрічалися віч-на-віч. Через різні причини. Але для мене це вже не має значення. Щемлива біографія людської душі постає з книг. І це для мене залишається дуже важливим, тому й втішений, що наше творче пізнавання один одного триває. «…душа відчує щастя Бога ради, – коли людина чудом стане…»
2. Дорога до Бога. Катренова
Оте прагнення Божості помітне уже у назві книги. Вона (зізнаюся!) спочатку дещо ошелешила. Бо на тлі попередніх наймень («Словник мовчання», «Дерево, що крокує», «Шепіт вічного снігу», «Неосоромний океан» та інших) вражала якоюсь простістю і відмовою від флеру таємничості. «У самозреченні творящі». Гадаю, що це ім’я повністю розкодовує такий катрен: «Знаходячи дорогу і розраду у самозреченні творящім, кому нетлінне гроно винограду передаси? Хіба що пташці…» («Проблема самотності»).
Подумалося: слугування Божому промислу і надмірність видумки є несумісними. Та й, очевидно, свій відбиток залишає і віковість сприйняття. (Розумію, що не всі, мабуть, погодяться з подібними трактуваннями. Але це не означає, що вони не мають право на існування. Зрештою, хіба є щось погане в тому, що автор для назви твору використав словосполучення з нього? Звичайна практика.)
Враховуючи вищесказане, вирішив вибудувати і назву свого відгуку. Моїй уяві не давав спокою рядок одного з катренів: «Душа – мов ґрунт, що завжди спраглий сонця…» Звідси і народився образ «ґрунту душі». Пішов і далі: а чому б не уявити катрени у ролях пророснів. Тому й з’явилися «Проросні з ґрунту душі». (Нехай дехто назве подібне абракадаброю від літературного критика, але відмовлятися від неї не намірений.)
…А після розмислів про наймення творива (так ще іноді називають написане) перейдемо до висловлення розмірковувань про самі поетичні тексти. І, очевидно, почнемо з того, що божистість в інтерпретації віршаря є незвичайною. Якщо вгледити душу у тексти, то бачимо, що автор, свято дотримуючись Божих заповідей, молиться не ритуальності, а власній переконаності у непохитності вічних істин. «Чи то молитву діяти святу, чи то повинність – як останню… До чого вдатний, тим себе рятуй: велика справа – сталість стану» («Велика справа»). Мені здається, що з процитованого видно: поет не намагається вивищити себе на фоні інших. Бо це почування є чужим для його сутності. Але оце прагнення до непомітності у юрбі (ітинна християнськість!) має свій відсвіт. Його, як мені здається, можна назвати неперебутньою гордістю за власне існування. Зрештою, так, очевидно, має чинити кожна людина, прагнучи бути собою. «Човен твій – в погоду чи негоду – надто завантажений однак. Викидай же золото у воду, щоб самому не зазнати дна» («Порятунок від скарбу»). (Заклик до негайного вчинку? Та, напевно, комусь приверзлося таке. Адже немає навіть натяку на одномоментність дії. Це скоріше є необхідним вказівником до поступу.)
Є ще два моменти, на які хотілося б звернути увагу. Коли мислиться про катренову дорогу до Бога, яку вибрав поет, то впадає у вічі, що автор часто повторює прописні істини з канонів християнства. «…Як не полоти наші ниви – бур’ян їх спалить, мов смарагдовий вогонь», «Любові – як усім. Але до неї дрібку чуття братернього прямісінько з грудей Учитель передав». Версифікатор заримовує прописність? Це не відповідає дійсності. Суть полягає в особисності висновків при зримій загальниковості. «Ніхто не може провістити шляхів прощення-непогуби: у Господа ж немає сита – Він просто любить» («Велике прощення»). Це – по-перше.
А по-друге? На зримість виходить авторове вміння через небоязнь банальності показати глибінь душі. Упереміш з громадянськістю, філософічністю та інтимністю. «Задля мостів, яких ще не було, і сув’язі часів, які прилинуть, Господь схиляв над водами чоло, спиняючи то хвилю, то хвилину» («Почин»).
3. Вглиблення в органічність
Як уже згадувалося, перед нами – катрени. Чотиривірші про шлях людини до пізнання Божих істин. «У просторі вселенському невпинно звучить Творцеві сріберна осанна». Так і має бути у велелюдді планети. Богдан Смоляк це розуміє. І йде до самопізнання через самозречення. Неодмінно свій.
Який він, отой путівець? Дивлюся зі своєї дзвіниці і бачу, що попереду впевнено іде простість висловлювань. Укупі зі словесною дивовижністю. Щодо останнього, то зі словогри, мабуть, і варто почати розмову про органічність поезотворення. Віршар вражає неологізмами ще до того, як починає зачудовувати поціновувачів красного письменства версифікаційним промовлянням. Як тут не згадати про присвяту, в якій чорним по білому написано: «Многоті людей, залюблених у Божий ідеал». Оте слово «многота» і стало для мене тим «магнітом», неймовірна сила якого не відпускає зі свого полону. (Гадаю, що так теж міркують ті, хто знає творчість поета з маленького галицького містечка. Версифікатора, який, мешкаючи у провінції, творить непровінційні тексти.)
«Многота» причарувала настільки, що почав з душевним трепетом вишуковувати кожне незвичайне слівце. «Квіторадість», «яблукокусень», «сяйнотіла», «непогуба», «черв’я»… Неологізми? Щось є від них. Додаймо сюди рідковживаність: «насупроти», «зловороже», «стрімчак», «кількоро», «ізранені», «дібр». (Думаю про це явище. І чомусь на гадці з’являється постать ще одного вихованця «Франкової кузні» – відомого поета Василя Рябого з Коломиї на Прикарпатті, якого вважають неперевершеним творцем неперебутнього неологічного ряду.
Чому так наголошую на неологічності? Та не робив би цього, якби не спонукало відчуття оранічності мовленого. Словозабава з очевидністю афористичності. «Гостити у людей – не те саме, що в Бога на Його землі гостити…» «Тіло підкорилося душі, а душа Всевишньому скорилась». «Спокуса – все, чого в житті не маєш)… (Зумисно ставлю трикрап’я, бо перелік вдатностей, слава Богу, можна продовжити.)
А хіба до рівня цікавинок не доросли порівняння на кшталт: «Усмішка любові снує поміж ними, мов птах», «Чом небесному ангелу в дусі жити легше, ніж ангелу в тілі?»? Радість поселяється в душі, коли натрапляєш на образи «стіг ранку», «погляд душі», «печера криниці», «внутрішня тиша», «панна сонця», «шуліка зиску»…
Змушений повторити, що усе це не діяло б так магічно на читальників, якби не авторове прагнення до органічності висловлювань.
Мені чомусь здається, що вона має ще одну властивість. Вона приховує хиби. (Ні! Не хиби, а недоречності мого суб’єктивізму.) Наведу лише один приклад. Скажімо, маємо катрен «Або те, або той», «Варили зілля, що росло на стрімчаку, хмаринка ніби. Саме було смачне й соло-дке аж, та гіркнуло при хлібі». Розсічення слова на дві частини і їх використання у двох різних рядках. Десь у небі підсвідомості літає пташатко думки: цей прийом поширений у поезії і, либонь, літературному критикові не личить теліпати язиком про несприйняття. Почасти можу погодитися з таким міркуванням. Та більше думаю про те, що рецензент теж має право на власний погляд. Як і сказати про те, що кішки несприймання шкребуться в душі, коли читальницькі очиці в окулярах угледять слівця типу «Вселенна» чи «мус».
Але питання про органічність зненацька виставляє ще один свій бік. Досі йшлося тільки про внутрішність творення і сприйняття. Себто про зачудування самими текстами. Погляньмо на те, як чотиривірші виглядають на всеукраїнському тлі. Згадаймо хоча б давненьку книгу «Рубаї» Дмитра Павличка. Час від часу короткострофовики уздріваємо в Миколи Славинського, Олеся Дяка, Анатолія Мойсієнка… Окремі книги поетичних мініатюр є в Богдана Мельничука, Надії Панчук. Але це – книги з різнотем’ям творів. А от однотем’я вважають рідкістю. З виданих цьогоріч книг можна назвати хіба що «Духовний рубаят» Петра Сороки. Теж непроминальні рядки про віру у Всевишнього.
4. Дві слові на майбутність
Впевнений, що вони є дуже потрібними. Але на чому наголосити? І сам собі не можу однозначно відповісти.
Чи не тому, що різні думки навідують мою голову? І, можливо, варто виповісти всі. Та не робитиму цього. Хоч і кортить. Зупинюся лише на одному моменті. Чим порадує найближчим часом Богдан Смоляк? Найліпше, мабуть, запитати у нього самого. Та сумніваюся, що він спроможеться на конкретність. Просто письмака обсіли задуми і не дають продиху. А ще натужно штовхає у плечі вже зроблене, але ще не оприлюднене.
Роздоріжжя, шлях з якого долатиме тільки письменник?
Ігор Фарина