Так багато зараз релігійних свят, які спонукають нас бути кращими, гіднішими, достойнішими людьми. Але чомусь незважаючи на усі ці атрибуції і їх дотримання ми такими не стаємо.
Люди обмінюються картинками, словами і відео із значеннями: “Прости мені в цю прощену неділю, якщо я чимось образив/образила, чи завинив/завинила. І Бог нам усім простить”. Щось такого формату, але в різних варіаціях. І дзенькає телефон і вібрують месенжери від подібних відправлень. Та чомусь ніхто не дзвонить і не каже щось типу: “ пробач мене, сьогодні годиться згадувати свої паскудства і виправляти їх, а перший крок (як в анонімних алкоголіків, до речі) це визнати провину і покаятися перед людиною перед якою завинив. Так от, я був/була несправедливим до тебе … негарно вчинив коли… знехтував тобою в … ”. Оце прощення. Оце розуміння суті – і це правда. А не оті лицемірні картиночки з розпливчастим текстом. Простіть, не знаю за що, але якщо ви так вважаєте, то ви і простіть, то вам і Бог простить.
Нащо це все. Якщо ви не хочете робити як треба, то не варто і робити заради годиться. Нащо плодити лицемірство і обман, тим паче в таке свято.
Ох як багато полетить в мене після цих слів. Можливо. Нехай. Але в кого є голова на плечах і чисте серце в грудях, той зрозуміє і відчує, що мої слова правдиві.
Хочете вірте, а хочете ні, але моє єство вивергає від лицермірства і маніпуляцій, мене ледь не буквально підтошнює. Звісно, що я далеко не свята людина. На землі немає святих. Хто мене добре знає, знає цю мою позицію. Як і немає людей, котрих можна ідентифікувати лише хорошими чи лише поганими. Усі ми і там, і там. Різниця лише в одному – чи розуміємо ми свої паскудства, чи визнаємо їх, чи намагаємося спокутувати і виправити. Тільки це відрізняє хорошого персонажа від поганого. І можливо це єдине на що треба зважати, вішаючи ярлик (а це, не суперечте, ми усі дуже сильно любимо).
Якщо хтось прочитає цей текст сьогодні, завтра – не важливо. Не важливо чи це буде прощена неділя чи ні. Перестаньте віддавати дань моді в святих речах. Людяність не дорівнює святості. І на землі такого ніколи не буде. Але є ж гідність, честь і повага. Цього має бути достатньо. Достатньо, щоб просити пробачення тоді, коли ви дійсно просите пробачення, а не тоді коли ви присилаєте картиночку, бо сьогодні такий день. І як часто буває не завжди вчитуєтесь в сенс і зміст.
Навіщо псувати бездумством і лицемірством справжні та вічні цінності, чи то пак істини. Навіщо прикидатися.
Я не знаю чи є люди, які вірять тим картинкам і скопійованим словам, не знаю чи хоч комусь від них стає легше. Але якщо так і трапляється, якщо хтось побачить в тих пересиланнях слова, які чекав довго; слова і сенси, які зігріють душу і дадуть рухатись далі; зміст, що поверне віру в дружбу, любов, сім’ю, честь повагу і турботу… Якщо хтось повірить пересланій картинці, в яку ви не вложили ніякого конкретного змісту, над якою не задумались, і яка не несе вашого посилу, а чиїсь заокеанський… що ж, ви ошукали душу. “Людині бійся душу ошукать, бо в цьому схибиш так уже навіки”. Пам’ятайте.
І якщо є в світі вища справедливість, якщо є в Бога під рукою книга нашого життя, отакі моменти також впишуться туди. Бо коли ми прийдемо просити прощення в Бога, він, мабуть, мав би нам теж прислати картиночку із звичним текстом, але насправді готувати для нас місце, де нам і місце. Несподівано вийде, правда ж.
Світлана Кучпилюк