Нинішнє покоління письменницької робітні не пам’ятає ті часи, коли деякі горе-редактори, ретельно дотримуючись цензурних т.зв. «темників», рукописи авторів немилосердно калічили…Часто-густо було так, що іноді автор своє «дітище» не впізнавав. Більше того, одні строфи викидали, свої добавляли, ба навіть назовсім у небуття відправляли…Такої жахливої переробки зазнавали як відомі поети, так і поети-початківці.
Пам’ятаю, як раділи своїм поетичним збіркам бориславці Іван Гнатюк – «Калина»,1966 р., Ігор Нижник – «Нива»,1965 р., Євген Титикайло – «Крайка», 1968 р. На жаль, оті збірки не були зовсім «їхніми»!..Чому? Бо чолобитні редактори-цензори твори до такої ступені спотворювали, що вони стали, так би мовити, політичними «паровозиками»…
Із виданням перших поетичних збірок, крім І. Гнатюка та І. Нижника, немало клопоту мав і Євген Титикайло. Кололітературний писака, заступник головного редактора видавництва «Радянський письменник» Борислав Степанюк, зустрівши у Києві молодого автора, лиховісно вигукнув: «Титикайло?! З Борислава?..Так це ви такі «стішкі» пописуєте?!.». Знайшовши «недоліки», наказав рукопис повернути у Головліт на доопрацювання…І «доопрацювали», але так, що найкращі рядки або й цілі строфи змінили до невпізнання, зате у дусі комуністичної партійности. Були б їх ще більше «збільшовичили», якби не редактор Володимир Підпалий. На свій страх і ризик він чимало віршів поновив у первісному варіанті. Та й сам автор добряче попрацював, аби його «Крайка» таки побачила світ. До того ж, авторам треба було мати бодай дві «закриті» рецензії, які відкривали зелений семафор до публікації книги…
Таке ганебне явище «перетрубації» спостерігаємо із рукописами й інших авторів. Гасло соцреалізму «нє пущать!» успішно застосовували не тільки до поезї і прози, але й до літературної критики, зокрема Микола Шамота, Аркадій Халімончук, Тарас Мигаль, Йосип Цьох та інші.
Дивні метаморфози сталися із книгою мого студентського приятеля /Царство Небесне!/ Михайла Левицького, зокрема із збіркою «Мамині перепілки»/ «Каменяр, Львів,1979 р. /, яку він мені отак «характерно» підписав: «Моєму заступникові-Побратиму Андрію Грущаку – від майбутнього Президента Української Народної Держави. З вірним поглядом в Наше Майбутнє – М. Левицький, 27.11.79 р.».
Втім, що у цій збірці було «не так»? Отаке: і рядки, і строфи спотворені до невпізнання! Крім того, авторські патріотичні рядки і строфи вилучені, а суто свої, себто редакторстські, додані. У вірші «Наш сад. Наш я. Сніги солоні» редактор Василь Колодій половину авторового вірша викинув, додавши своє, совкове: замість строфи «Химерна доленько моя!// Несе Дніпро високу долю,// Веде Богдан до водопаю// Свого високого коня.// Висока будь. Допоки гріє//
Високе сонце у світи.// Висока будь. Бо наші мрії// Завжди видніші з висоти.» додав таке: «Прийми любові світлу дань,// Прийми уклін, Жовтнева доле!// Іскриться щастям рідне поле// Од слів, що висіяв Богдан.// Перегриміли грози літ/.// І сонце волі засіяло,// Серця високо зазвучали:// Навік цей світ – братерський світ!».
Поглумився редактор і над поезією «Балада про рід»: рядок «В подобі моїй, як і я, — ненароджені» замінив на «Притиснуті в землю пихою вельможною»… А строфу «Та вже починається наш сонячний рід,// Будились віки гомінкими матусями,// Що десь зачинались од сплеску зорі,// І вірили в нас –
народитися мусимо» замінив таким «одкровенням»: «Але ж од землі йде наш сонячний рід,// Од зір Вересневих – гінке його сходження.// Війни та недолі приорював слід/ І вірив у наше народження».
Подібне втнув він із авторовим твором «Притихло полечко. І мама». Тут аж дві строфи цензурно «перелопатив»! Першу – «А світ росте з малих околиць// І там органно зазорів,// Де світять осені ікони// З обличчям наших матерів» замінив своєю: «А світ красується собою.// і там веняно зазорів,// Де світять вічною любов’ю// Обличчя наших матерів». Другу – «Коли твоє вмирало небо// І замерзало на вітрах,//Вони молилися за тебе// По всіх надіях і церквах» — на «Коли закрила чисте небо// Тінь од фашистського хреста,// Вони боролися за тебе//По всіх просторах і світах». Крім того, у цьому вірші Василеві Колодію не сподобався й рядок автора рукопису «Та ще мені в осінніх храмах»… Вважав, що йому краще пасуватиме його – «Та ще мені аж ген у хмарах»…
У «Вдовах» авторський рядок «Відходить білий – зостається чорний» так замінено: «Чекання вічне воїнів з дороги…».
Цікава фантасгармонія сталася і з віршем « Синів нема. Синівські є могили». До нього редактор не додав отаку строфу : «І лиш тоді цвітуть його букети,// Заскучиться за ним самотина,// Коли на свята сходить до буфету,// Щоб випити дешевого вина…».
Претензійно поставився В. Колодій і «До поезії»: рядок «Не журись. Така у тебе доля», таке світу явивши: «Розкажи, яка у тебе доля». У поезії «Живу в бабусі, де смішна коза» не сподобалась така-от строфа : «Тут скажуть подорожньому: спочинь.// Ще й перевірять піснею і жартом.// І в кожній хаті вмить знайдеться чарка,// Що не звика до дат і до причин». А раз не сподобалась – то і її нема!
Спочила в Бозі одна строфа і у вірші «Миколі Рубцову», присвяченого талановитому московитському поету: «Що замете колись усе снігами// І вже не звабить синім далечінь.// Замовкне хвиля білими льодами,// І білим льодом слово замовчить».
Не до вподоби був совпедівцю редактору й галицький вислів «Дай Біг» — й тому виправив на « Дай Бог». Не удостоєні уваги редактора й інші слова – зокрема т. зв. «застарілі»… Слово «пораніш» хвацький Василь Степанович замінив на «чимраніш».
Є у збірці цикл « Російський вогник». У ньому є дванадцять ліричних творів Миколи Рубцова, перекладених Михайлом Левицьким. На щастя, до них не дотяглася волохата рука поцінувача комуно-московського соцреалізму…
Таке безбожне втручання «коритників»-редакторів у рукописи авторів призводило до того, що до категорії безликої сірості зачислялися й талановиті автори. А там, де були чесні і фахові редактори, книги, як і їхні автори, не хворіли згубним вірусом соцреалізму Горького-Сталіна… Це такі книги, як «Мандрівка серця» Ліни Костенко, «Князівство трав» Петра Засенка, «Соняшник» Івана Драча, «Всесвіт, гори і я» Петра Скунця, «Вікнами до сонця» Миколи Сома, «Всесвіт у тобі» Миколи Руденка, «Сто поезій» Миколи Вінграновського, «Соло на сольфі» Ірини Жиленко, “Зелена Україна” Юрія Коваля”, «Символи» Бориса Демківа, «Струни бандури» Миколи Турківського, «Допоки твій час» Леоніда Талалая, «Скіфський степ» Бориса Мозолевського, «Озонія» Михайла Чхана, «Родинне вогнище» / «Мати своїх дітей»/Євгена Гуцала, «Стежка» Василя Захарченка, «Мальви» Романа Іваничука, «Гонта» Якова Стецюка, «Жбан вина» Романа Федоріва, «Сини Світовида» Олеся Бердника, «Дрогобицький звіздар» Ніни Бічуї, «Григорій Сковорода» Василя Шевчука та ін. Оті книги – вагомий набуток у нашій національній культурі! Набуток авторів — чесних, порядних і, насправді, проукраїнських.
Отака, як бачимо, була петрушка із деякими редакторами друкованих видань, де кожен з них не лише калічив чужі рядки, але й був в іпостасі політичного цензора.
Андрій ГРУЩАК
м. Борислав
10.05.2020 р.
