Здавалося б, чого ворушити цей мотлох із цитатами Бєлінського, за якими вгадуються його імперське мислення і людиноненависництво? Біда в тому, що в нас сьогодні розвелося дуже багато папуг з імперської клітки і вони на державному рівні співають з чужого голосу, закликають нищити українську державу, культуру, мову, традиції. Переливаються усіма голосами, маскуючи свою людиноненависницьку суть.
У 1950-1960 рр. на Україні вийшла низка статей Олександра Білецького, в яких ішлося про світове значення творчості Тараса Шевченка. Цей учений характеризує загальну схему як «рецепт складання книжок про світогляд Шевченка»: «Шевченко – революційний демократ. А якщо він революційний демократ, то він друг російських революційних демократів, а отже, він матеріаліст, утопічний соціаліст тощо. Цитати до схеми підшукуються легко» (Білецький О. Зібр. праць:. У 5-и т.-К., 1965. -Т.2.- С. 308).
У статті «Українська проза ХІХ ст.» Білецький писав: «Перед очима критика (Віссаріона Бєлінського.-Авт.) був лише «Кобзар» 1841 року і поема «Гайдамаки» (Білецький О., т.Т.2, с.167). Тут зовсім неясно. «Кобзар» вийшов 1840 року, але, судячи з усього, російський критик його не читав і мав уявлення про творчість Т.Г.Шевченка лише з альманаху «Ластівка», на який відгукнувся доволі цинічно: ««… Тепер вже немає малоросійської мови, а є обласне малоросійське наріччя, як є білоруське, сибірське та інші подібні до них обласні наріччя» (Белинский В. Собр. соч.: В 9-ти т.М., 1979.-Т.4.С. 417). І далі: «Гарна література, яка тільки й дихає, що простацтвом селянської мови і дубуватістю селянського розуму» (Белинский В., т.4., с. 418).
Очевидно, Олександр Білецький приписував Бєлінському анонімну рецензію на «Кобзар», яка з’явилася в «Отечественных записках» 1840 року. Далі український учений доходить висновку: «Історія підтвердила, що критичні міркування Бєлінського більше принесли користі українській літературі взагалі, а українській художній прозі зокрема, ніж ласкаві слова і непомірні захвалювання преси» (Білецький О., т.2, с.168).
Історія показала, що Бєлінський виступав у ролі папуги з імперської клітки, задихаючись від шовіністичних амбіцій. Малоросія для нього ніколи не була державою, лише «епізодом із царювання царя Олексія Михайловича». Вона не могла перерости в органічне політичне суспільство і мимохіть перетворювалася на общину людей, які вважали себе народженими для того, щоб різати інших і бути зарізаними самим» (Белинский В., т.5, с.239).
Навіть за Богдана Хмельницького, вважає критик, Малоросія була «пародією на державу». «Така республіка могла бути чудовим знаряддям для якої-небудь сильної держави, але сама по собі була цілковито карикатурною державою, яка вміла тільки битися і пити горілку» (Белинский В., т.5, с.240). Що тут скажеш? Бєлінський був людиною виняткового таланту і чутливого сприйняття до ідей, але рівень його освіти був не високий, він пропускав заняття в університеті, не знав історії і жодної мови, а знайомився з ідеями через другі руки. Тому не дивно, що Київська Русь як держава династії Рюриковичів не знайшла собі місця в його поглядах, а такі постаті, як князь Володимир Великий, Ярослав Мудрий та інші були для нього персонажами історії російської державності. Навіть незважаючи на те, що Україну, Росію та Білорусь вважали культурними наступниками давньокиївської держави.
Висновок Олександра Білецького про користь Бєлінського для української літератури хибний. Про це свідчать і цинічні випади російського критика проти української літератури в рецензії на альманах «Ластівка». «Малоросійська мова дійсно існувала у пору самобутності Малоросії й існує тепер – у пам’ятниках народної поезії тих славних часів. Але це ще не значить, що у малоросіян була література: народна поезія ще не складає літератури… Не забуваймо, що Малоросія почала виходити із свого безпосереднього стану разом із Великоросією із часів Петра Великого: що до того часу який-небудь вельможний гетьман відзрізнявся від простого козака не ідеями, не освітою, не старістю, досвідченістю, а іноді тільки багатим нарядом, великими хоромами і щедрою трапезою» (Белинский В., т.4, с.416-417). Критик продовжує: «Та з Петра Великого почався поділ прошарків. Дворянство, у в силу історичної необхідності, прийняло російську мову і російсько-європейські звичаї у способі життя… Мова самого народу почала псуватися, – і тепер чисто малоросійська мова трапляється переважно у самих книгах! (Белинский В., т.4, с.417). Тепер уже нема «малоросійської мови» і нема «малоросійської літератури». «Малоросійське життя саме по собі не цікаве для освіченої людини: отже, потрібно багато таланту, щоб ідеалізувати його до поезії» (Белинский В., т.4, с.417).
Невже Бєлінський не знав, що українські гетьмани та церковні діячі мали європейську освіту, закінчили авторитетні навчальні заклади в Італії, Франції, Німеччині, Польщі? І нічого не чув вплив українського духовенства на північну Русь, який ішов ще від Єпифанія Славинецького, Арсенія Сатановського, Симеона Полоцького, Стефана Яворського та ін., які в Москві перекладали Біблію, відкривали академії, виступали культрегерами? А, може, не хотів знати і чути?!..
Варто ще згадати негативну оцінку російським критиком поеми Тараса Шевченка «Гайдамаки»: «Якщо ж пани кобзарі сподіваються своїми поемами прислужитись найнижчому класу своїх співвітчизників, то вони в цьому дуже помиляються: їхні поеми, незважаючи на рясноту найвульгарніших і брутальних слів та зворотів, позбавлені простоти вимислу й оповіді, сповнені викрутасів і химер, властивих усім поганським піїтам, – часто анітрохи не народні» (Белинский В., т.6, с.172).
З особливою силою антиукраїнські погляди Віссаріона Бєлінського, підсилені амбітністю і нетерпимістю, помітні в листі 1847 року до літературного критика Павла Анненкова, у Париж. Дізнавшись про подробиці розгрому Кирило-Мефодіївського братства, про арешт його учасників, про гнів царя з приводу сатиричної поеми Тараса Шевченка «Сон» («У всякого своя доля»), російський критик буквально злорадствує з приводу цього. «Наводив я довідки про Шевченка і переконався остаточно, що поза релігією віра є зовсім непридатна річ. Ви пам’ятаєте, що віруючий один друг мій говорив мені, що він вірить, що Шевченко – людина гідна і прекрасна. Віра робить чудеса – творить людей з ослів і дубин, отже, вона може і з Шевченки зробити, мабуть, мученика свободи. Але здоровий глузд в Шевченкові повинен бачити осла, дурня і паскуду, а понад те, гіркого п’яницю, любителя горілки по патріотизму хохлацькому. Цей хохлацький радикал написав два пасквілі – один на государя імператора, інший – на государиню імператрицю. Читаючи пасквіль на себе, государ реготав, і, ймовірно, справа тим і скінчилося б, і дурень не постраждав би, за те тільки, що він дурень. Але коли государ прочитав пасквіль на імператрицю, то прийшов у великий гнів, і ось його власні слова: «Допустимо, він мав причини бути мною незадоволеним і ненавидіти мене, але її-то за що?» І це зрозуміло, коли зрозумієте, в чому полягає слов’янська дотепність, коли вона спрямовується на жінку. Я не читав цих пасквілів, і ніхто з моїх знайомих їх не читав (що, між іншим, доводить, що вони анітрохи не злі, а тільки пласкі і дурні), але впевнений, що пасквіль на імператрицю повинен бути обурливо бридкий з причини, про яку я вже говорив. Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мені не шкода його, коли б я був його суддею, я зробив би не менше. Я маю особисту ворожнечу до такого роду лібералів. Це вороги всякого успіху. Своїми зухвалими дурницями вони дратують уряд, роблять його підозрілим, готовим бачити бунт там, де немає нічого рівно, і викликають заходи, круті і згубні для літератури й освіти» (Белинский В., т.9, с.689-690).
А ось оцінка, якої удостоївся Пантелеймон Куліш від Бєлінського:
«Одна скотина з хохлацьким лібералів, хтось Куліш (отаке свинське прізвище!) в «Зірочці» (інакше званої <…>), журналі, який видає Ішимова для дітей, надрукував історію Малоросії, де сказав, що Малоросія або повинна бути відторгнута від Росії, або загинути. Цензор Івановський переглянув цю фразу, і вона пройшла. І не дивно: в дурному і бездарному творі всього легше недоглядіти і за нього попастися. Пройшов рік – і нічого, як раптом государ отримує від кого-то цю книжку з відміткою фрази… Але можете уявити, в якому жаху було міністерство освіти і особливо цензурний комітет? Пішли причіпки, відплати, і тут-то казанський татарин Мусін-Пушкін (страшна скотина, яка не годилася б в опікуни кінського заводу) накинувся на переклади французьких повістей, уявляючи, що в них-то Куліш набрався хохлацького патріотизму, – і заборонив «Піччиніно»,«Манон Леско» і «Леон Леоні». Ось, що роблять ці скоти, безмозкі лібералішки. Ох ці мені хохли! Адже барани – а ліберальничають в ім’я галушок і вареників з свинячим салом! І ось тепер писати нічого не можна – все бруднять. А з іншого боку, як і скаржитися на уряд? Який ж уряд дозволить друковано проповідувати відторгнення від нього області?..» (Белинский В., т.9, с.690).
Як бачимо, Віссаріон Бєлінський, якого називають мислителем, демократом, революціонером і т.д., солідарний з царем і його придворними, підтримує реакційну і злочинну політику царату і ширить расизм, вважаючи московську державу і її народ «вищою расою», а Малоросію (Україну) – «расою неповноцінною», нездатною до державного будівництва і творення культурних цінностей, її керманичів він вульгарно обливає брудом. У фарватері людиноненависницької доктрини російського критика йдуть і інші побічні проблеми: насильство супроти кращих синів України (Шевченка і Куліша), заборона громадських організацій (Кирило-Мефодіївського братства), обмеження свобод, придушення непокірних елементів, підтримка діяльності каральних органів, бюрократичного апарату, цензури тощо. По суті, Бєлінський виступає папугою з імперської клітки, підтримуючи політичну ідеологію Московської держави, яка нехтує право і правила суспільного і міжнародного життя.
У шевченкознавчих статтях Олександра Білецького, незважаючи на його талант і велику ерудицію, українська література розглядається як прикладний додаток до російської культури, тому й головні ідеї, порушені у цих статтях, мають псевдогенеральний характер: це і типова механістична доктрина слов’янофільства і її новіші модифікації на взірець євразійства, революційного месіянізму, інтернаціональної місії тощо. Не шкодує Олександр Білецький і нищівних слів на адресу «буржуазних націоналістичних авторитетів» професорів Степана Смаль-Стоцького, Леоніда Рудницького, Дмитра Чижевського та інших.
Здавалося б, чого ворушити цей мотлох із цитатами Бєлінського, за якими вгадуються його імперське мислення і людиноненависництво? Біда в тому, що в нас сьогодні розвелося дуже багато папуг з імперської клітки і вони на державному рівні співають з чужого голосу, закликають нищити українську державу, культуру, мову, традиції. Переливаються усіма голосами, маскуючи свою людиноненависницьку суть.
Олександр Астаф’єв, м.Київ.