Павличко Ярослава. Титла і мідь. –Львів, СПОЛОМ, 2012. – 56 с.
Крізь призму поетичного світовідчуття цієї поетки «переломлюються епохи, події, особистості. Філософську напругу творів підсилює образна стилістика та метафорика, а часи зміщуються в одну морфотворчу вертикаль». Так зазначено в анотації до книги «Титла і мідь».
Все це притаманне творчому почерку Ярослави Павличко:
…Тему витягнеш
із різнотем’я
а вона –
ниточка
викроїна
сріберним подихом
мелодій пташини
Поезія Ярослави Павличко – це поезія «глибинного переосмислення української історії, пере-живання і проживання людини в різних часових відтинках»:
Очеретино, пам’яте наша,
губишся
у степах –
золотій книзі
скитського віку.
Із вертикалі твоєї
життя видмуховує
трепет козацький…
(«Балада про очеретину»).
Апелюють до свідомості риторичні оклики та запитання:
О, пасторальна тиха ніч!
Де ж ті громи, що, як тетонці,
б’ють на пролом…
Або ж, наприклад, такі:
Хто нас чекає там –
Десь поза берегом диким…
Зачаровує образна стилістика збірки: «Сад цвістиме – церковна баня – / Кровообіг неба й дерев», «настояна душа, мов ртуть», «риба / б’ється об шибку повітря», «блискавки-послання / нам / спраглим / часо-історій», «тіні сонцеликі», що перетинають «тоненьку / стежину-плай», «дерева-охоронці / ночі і дня» тощо.
Для Ярослави Павличко слово – як пензлик для художника. Зібрані воєдино, у «Титлі і міді» слова творять картину українського буття:
Впадає слово у слова.
Дзвінкі топоніми, як дині
жовтаво світять у жнива,
і місяць-серп на полонині.
Тут і смакові відчуття, і невід’ємне відчуття рідної землі, годувальниці.
Треба віддати належне поетиці Ярослави Павличко. Вона неординарна, архаїзовано-неологізована, мелодійно-притягальна:
Хочеш вір мені чи не вір
буде тиша лежати як звір
помахаю тобі на прощання
Капелюхом зелених гір
Художній світ збірки «Титла і мідь» настояний на українському рясті, закорінений в надра історії:
Тихо шумить ріка –
Ця планетарна хоругва.
Радосте наша ще кругла –
Котишся до Різдва!
Світиться радість ясно
Під українським рястом.
Не залишають байдужими історіософські нотки:
На заборолі в Путивлі
куриться ковила.
Ігоря – ще не буде…
Ігоря – ще нема.
(«Інтродукція до Ярославни»).
Як пражани витворили довкола себе потужні силові поля «аристократизму духу», стали осередком формування нового типу українця, який зумів інтелектуалізувати чуттєву стихію української ментальності, так і спостерігаємо це у творчості Ярослави Павличко.
Впадає в око знання історії України, її знакових моментів, подій, відчуття часопростору. Як-от у вірші «Коли ми поклали списи…»:
Де Грушів – розквітли ружі.
Мовчав монастир ще вві сні.
Там слово Боже, як груша,
Світилося оком душі.
Кирилиця заіскрилася.
Не згасала і титла, і мідь…
«Голос-свіча / із / денця / миколаївської кераміки / знайденої / на розкопках / Стільської столиці / хорватів / білих», пам’ять, яка стелиться «на скрижалях голодомору / на соловецьких / задубілих / просторах», галицька мудрість «на розплетених / косах-вітрах», бузьки, які «виколисують / поруйновану Лемківщину» – усе це та багато іншого знайдемо в «Титлі і міді», яка проведе читача закапелками української історичної пам’яті.
Хочете й Ви пройтися цими закутками, стежинами починань і звершень наших предків? Тоді обов’язково потрібно взяти до рук збірочку «Титла і мідь» Ярослави Павличко. Тут закодовані часоісторії.
Юлія БОНДЮЧНА