Будинок, як Україна(роздуми письменниці)В антології малої прози львівських письменників «Будинок на схилі» в однойменному оповіданні Лани Перлулайнен традиційний літературний образ хати набуває суб’єктності: будинок стає носієм пам’яті, свідком історії та учасником людських драм. Він напрочуд подібний до теперішньої України у війні. Хата як дімЧи знаєте, скільки в українській мові слів, близьких за значенням до слова «будинок»? Дослідники нараховують 23–25: хата, дім, оселя, господа, мазанка, хижа, курінь, колиба, світлиця, хороми…Так багато назв для одного поняття! Бо це не просто різновиди житла. Для українця дім — місце народження й смерті, праці й відпочинку, родинної пам’яті, молитви, дитинства. Це простір, у якому вперше чуєш рідну мову, бачиш обличчя батьків, усотуєш запах дому — і потім усе життя несеш його із собою.Чи не тому письменники так уважно виписують образ української хати, оселі, дому і так часто до нього повертаються?Такі образи-думки промайнули перед очима, коли я взяла до рук антологію малої прози «Будинок на схилі», що вийшла з нагоди 85-річчя від дня заснування Львівської обласної організації Національної спілки письменників України. Упорядники антології — Олесь Дяк, Леся Бернакевич, Галина Пагутяк та Оксана Кришталева.Дім як пам’ятьУкраїнська література дуже рано зробила з хати більше, ніж предмет побуту: перетворила її на образ батьківщини, родини, пам’яті, мови й самого способу бути українцем.Цей процес можна простежити від Шевченка — а то й раніше, у народній пісні, приказці, обряді, — до Довженка, а далі до письменників ХХ і ХХІ століть.У Тараса Шевченка хата стала одним із найсильніших образів України. «Садок вишневий коло хати» — це не просто пейзаж. За тихою картиною вечора стоїть цілий світ: родина, праця, мати, діти, природа, пісня. Шевченко показує нам те, що людина може втратити: свій поріг, свою мову, свою правду. Тут хата — ще й омріяна Україна.В Івана Франка дім набуває соціального виміру. Дім Тугара Вовка відгороджений від громади, промовляє мовою статусу, майна й влади. Хата Захара Беркута така, як у всіх у тухольській громаді. Простір дому тут допомагає побачити різницю між двома світами й двома уявленнями про владу.У Олександра Довженка хата-праматір стає вже символом роду й землі. Філона Бесараба змушують перед тим, як родинне гніздо — його дитинство, пам’ять, могили — поглине Каховське море, власними руками знищити хату: розібрати її, вийняти двері, вікна-очі. Ворог б’є не лише по майну — він б’є по пам’яті. Хата-праматір тут набуває значення дому-держави, що потребує незалежності.Бо інакше залишиться «гола піч серед руїн» і біля неї — заплакана удова.Будинок «Слово» стає образом Розстріляного відродження — простором, у якому система нищить людей. В Олеся Ульяненка «Сталінка» — уже не захищена оселя, а середовище, яке саме калічить людину. У Валерія Шевчука «Дім на горі» постає як фортеця духовності, до якої приходить інший світ.Різні твори, різні часи, різні будинки. Але дім у них уже давно перестав бути просто місцем проживання. Він бере на себе людську й історичну пам’ять.Будинок як особистістьІ ось — «Будинок на схилі».Який логічний ланцюжок! Наче ще один знак у довгій історії українського дому.Уже на обкладинці, художньо оформленій Михайлом Москалем, — силуети упізнаваних львівських будинків. Та й сама антологія — своєрідний будинок для текстів, у якому голоси двадцяти шести авторів живуть під однією покрівлею. У кожного — своя історія. Сумна історія. Воно й не дивно — дванадцятий рік війни.Книга носить назву оповідання Лани Перлулайнен.Письменниця змальовує будинок інакше. Це не просто простір, який оточує людину, — це головний персонаж. Жива, мисляча істота, яка має пам’ять, характер, емоції, власне минуле і навіть моральне чуття.Він спостерігає за людьми, запам’ятовує їхні характери, радіє, обурюється, співчуває, дивується. Він знає, кого «виняньчив, одружив, а потім і поховав», кого провів на чужину.Його життя довше за життя окремої людини. Люди приходять і відходять, режими змінюють один одного, а він залишається. Пам’ятає Першу світову війну, зміну епох, прихід радянської влади, нових мешканців, розтягування майна. Ледь сам тоді не загинув…Його біографія — теж історія. З його вікон можна дивитися на час.Свідок, який знає правдуБудинок має власне ставлення до своїх мешканців. Він пам’ятає Настю — колись веселу господиню, яка дбала про дітей і порядок у домі. Тепер бачить її іншою. Поруч із нею — Ніхто, сама зламана життям, але здатна приносити в чужу самотність ще більше сварок і болю.Проте будинок не ділить своїх мешканців на остаточно добрих і поганих. Вони для нього — свої. Він бачить за людською жорстокістю біль, самотність, страх, приниження.«Отак воно є між людьми: взаємна брехня, обопільні підозри, двосічні образи», — думає він.Будинок знає, де правда, а де брехня. Але не може втрутитися.У цьому його трагедія.Він знає більше, ніж люди одне про одного, але не має влади змінити їхні долі.Будинок як свідок війниІ тут у його життя входить сучасна війна. Сирена. Повітряна тривога. Шахеди. Вибухи. Швидкі, пожежні, поліція. Телефонні дзвінки: «Куди влучило?» Для мешканців є хоча б ілюзія вибору: сховатися, перейти в іншу кімнату, піти в укриття. А будинку? «А куди йому йти?» Він не може зрушити з місця. Він залишається там, де стояв десятиліттями, і слухає війну всіма своїми стінами.Від початку війни інфаркти забрали життя трьох його мешканців. Він шкодує і померлих, і живих. Для нього вони — «свої». Будинок стає не просто свідком війни. Війна входить у його власне тіло. Та найсильніше це виявляється наприкінці.Самотній, хворий чоловік після чергової атаки доходить до межі відчаю. Він хоче припинити власне життя. Відкриває газ, бере сірник. І тут будинок уперше не просто спостерігає. Він кричить: «Зупинись, безбожнику. Що ти робиш, паразите? Агов, люди, ви мене чуєте?»Але ніхто не чує. І в цю мить змінюється весь образ. Будинок, який усе своє життя чув людей, сам залишається непочутим. Невже всі — Ніхто?Тут ім’я Ніхто набуває майже символічного звучання. Людина, яка сама опинилася на узбіччі чужого життя, і будинок, який бачить її трагедію, але не може врятувати.Будинок має голос — та люди його не чують. Має пам’ять — але не може передати її тим, хто живе в ньому. Має співчуття — але не має рук, щоб урятувати.Будинок, який є УкраїноюСаме тут для мене відкривається головний сенс оповідання.Будинок на схилі стоїть на своєму місці. Через нього проходять війни, зміни влади, людські життя, смерті, від’їзди. Його ранять час і люди. Він старіє, але не залишає своєї землі. У цьому він напрочуд подібний до України.У його біографії можна побачити нашу історію: війни, чужу владу, насильницьку зміну мешканців, пограбування, знищення, сучасну війну, біженців, втрати, страх перед черговим ударом.Але Україна — не лише жертва. Як і будинок, вона має пам’ять. Вона зберігає в собі життя тих, хто був до нас. І, попри руйнування, залишається на своєму місці.Я не думаю, що Лана Перлулайнен перетворює будинок на прямолінійну алегорію України. Він залишається конкретним старим будинком із конкретними мешканцями, їхніми сварками, любов’ю, пияцтвом, самотністю, смертю і страхом. Але в моєму прочитанні за цією конкретною спорудою постає значно більше. Я бачу в ньому родину, за родиною — покоління, за поколіннями — народ. А за народом — державу. Державу, яка пам’ятає. Державу, яку не раз намагалися позбавити її голосу. Державу, яка не може піти зі своєї землі. Державу, яка під час війни так само слухає сирени й вибухи, ховає своїх загиблих, рятує живих і чекає, коли стихне чергова атака. І яка — попри все — стоїть.«Будинок на схилі» дав голос тому, що зазвичай мовчить: «Агов, люди, ви мене чуєте?»Тож почуймо.
Таня Яремчук (ЯТА), Львівська обласна організація НСПУ
Leave a Reply