Марія Ткачівська. Голос перепілки: роман. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб сімейного Досуга», 2018. – 192 с.
Минуле не хоче вмирати. Якщо задуматися над ним,
воно може пояснити і сьогоднішнє, й завтрашнє.
Михайло Слабошпицький, «Тіні в дзеркалі»
«Голос перепілки» (в пошуках батька)… Почуймо її голос думкою серця: «…Ой мала, мала, ой мала, мала перепілонька діти…
– тихо джеркотала маленька сіра перепілка, сокотала тоненьким голосом своє “сюррр”!» (с. 138).
Люди до того далеко відійшли від Божих законів, що в їхніх учинках можна зауважити дивні речі. Вважається, що в кожного своя логіка, правда. Немає своєї – є Божа, загальнолюдська логіка буття. Багато незрозумілого в стосунках молоді – емоційне збудження між особами різної статі доводить їх до «одурманення»… Стефка не могла опанувати першого тілесного пориву: «Оден раз любилиси, і все життя кантом пішло… Черпнула ківш лиха замість любові й тепер мусила нести свій хрест…» (с. 161, 15). Вчинки ж Бориса поза логікою (приблизно третина чоловіків може мати схильність до поганої поведінки, стверджує Робін Данбар у своїй книжці «Наука любові та зради»). Чому молодь не навчена жити, розмислювати думкою серця? Чому серце споглядає зовнішність статі, «цирульню кохання»? Чому в спілкуванні, спогляданні не пізнає душевних лабіринтів духу людського, внутрішнього духовного світу людини? Полюбити можна те, що пізнав: пізнання через спілкування.
Марія Ткачівська розмислює про надскладні стосунки між людьми. Осмислюючи текст книжки, шукаю відповіді в прожитому-перечитаному… На початок розмови зацитую роздуми Ярини Винницької «Геллінгер, Шевченко, Україна – діалог крізь віки» («PostПОСТУП», № 3(44) квітень 2010 р.):
І мертвим, і живим, і ненародженим… Шевченко і Геллінгер, вочевидь, зчитували інформацію з одного і того ж носія (Згідно з оригінальною теорією Володимира Вернадського про ноосферу, так само, як біосфера утворюється взаємодією всіх організмів на Землі, так і ноосфера складається усіма розумами, що взаємодіють. Взаємодіють – тут і пояснення… – Б. Д.), бо в один голос посилаються на важливість фундаментального закону людського існування – закону приналежності до Роду… Якщо ми в контакті з нашими батьками, тоді ми під’єднані до джерела. Якщо ж не приймаємо своїх батьків – конфліктуємо, засуджуємо, ігноруємо, – ми відтяті від потоку, загублені, розгублені, “попідтинню сиротами”… Якими б не були наші батьки, як би не поводилися, яких би помилок не припустилися, вони стали для нас джерелом життя. Тому, за твердженням Геллінгера, в основі життєвого успіху лежать стосунки з батьками, особливо з матір’ю. Десь ми це вже чули, правда? Четверта заповідь…»
Що ж це з нами відбувається? Чому життя і світ цей такі жорстокі? Чому зростає незрозуміле, безглузде відчуження між поколіннями? Чому так грубо порушується четверта заповідь: «Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!» (Вихід 20:12)? Хто ж тоді наші діти?.. Адже споконвіків було: «Діти – це саме життя, / Запорука щастя людини» (Евріпід). Упродовж тисячоліть нарікаємо на молодь… А що ж батьки? Чи можливо зрозуміти і пояснити жорстокість, яка поза логікою буття (А що скажуть люди?): «– Марш! Аби твої ноги на моїм подвір’ю не було… якби не люди… будут сміятиси… а хто інших дітей візьме» (с. 171). Пригадалася Шевченкова «Катерина»: «Нехай тебе Бог прощає / Та добрії люде! / Молись Богу та йди собі – / Мені легше буде». То де ж та батьківська любов? Добрії люде, батьку, мамо – помер Бог у вашому серці…
У світі так мало тепла, добра, шляхетності, так мало любові. Жоден мислитель, наука не в змозі осмислити вічні істини любові, кохання: «А де любов? Невже печаллю / Цей світ заражений всуціль?»
(Петро Шкраб’юк, «У сяйві Божих одкровень»). Філософія не є всеохопною наукою. Гадаю, любов до людей, батьків, між закоханими, в сім’ї можна осмислити через логіку буття. Логіка буття – це коли добре мені, то добре й моєму ближньому. Універсальну формулу любові проголосив Ісус Христос: «…”Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою”. Це найбільша і найперша заповідь. А друга однакова з нею: “Люби свого ближнього, як самого себе”» (Євангеліє від Матвія 22:37–39).
Мартин упродовж життєвих поневірянь, голодного дитинства хотів мати дєдя (батька) – в дєдя хліба подостатку, а він пухне з голоду:
« – Чого прийшов? – зверхньо блиснув на Мартина Борис.
– Хлопці кажут, що ти мій дєдьо. То я хотів запитати, чи нема в тебе щос поїсти…
– Що стоїш, я сказав, що ніц для тебе не маю…
У нього забурчало в животі. Хіба вперше?
– Я не хочу лагодити вози. Я хочу пекти хліб, аби ніхто не був голодний»
(с. 17–18, 128).
Той, хто має батька, ніколи не зрозуміє того, який його не має. У книжці, майстерно написаній добротною мовою, Марія Ткачівська намагається осмислити цю істину життя, вникнути в психологічний світ дитини, героїв, щоб спонукати читача до глибшодумання над сутністю стосунків у родині, яка є основою основ менталітету українця і не тільки…
Подібні життєві проблеми переживають і дочки: «Із кожним роком я дедалі більше відчувала, що мені не вистачає мами: невигріте курча і в спеку мерзне, не кажучи про осінню сльоту» (Марія Ткачівська, «Тримайся за повітря», с. 112).
Сльозою серця перечитую: «”Мені добре, у мене є мама, хоч і сліпа”, – подумав Мартин, дивлячись услід Іванові, який із простягнутою шапкою ішов вагоном» (с. 143).
Далі читаю… Мама Мартина споглядає світ очима своєї пам’яті, розмислює: «… Мартин хоче довести своєму батькові, що може бути кращим від нього» (с. 160). Не в змозі і сльозою серця переповісти, осмислити події, бо «… легко скапарити собі життя… Який курячий розум заліз мені у голову?» (с. 186). Запрошую до читання, перечитування. Якщо сльоза впаде на книжку, то ваше серце пізнало таїну незбагненного…
Борис на ложі смерті каже: «Прости за все…» (с. 189). «Розум людини припиняє гнів її, а величність її – перейти над провиною (інших – Б.Д.)»
(Книга приповістей Соломонових 19:11). Стефка «перейшла над провиною»: «Прощаю тобі, Бориску. За себе прощаю й за Мартина» (с. 189). Прощаю… Нехай розмислює читач. Чому хрест, який ми несемо з вини інших, все важчий і важчий, а ми знаходимо сили для прощення?
«Щастя знає, де воно починається. І горе знає. От тільки де воно закінчується, знає лише Бог» (с. 189). Богові немає потреби знати і пам’ятати: «Усе Він прегарним зробив свого часу, і вічність поклав їм у серце, хоч не розуміє людина тих діл, що Бог учинив, від початку та аж до кінця…» (Екклезіяста 3:11). І я не розумію, але намагаюся осмислити бодай крихти таїни Божого промислу, бо сенс буття людини – плекання свого інтелекту, духовності у процесі осягнення форми (лат. – краси) життя з Богом. Іншого не дано…
Сонце світить, даруючи нам тепло життя, діти народжуються, підростають у щасті. «Голос перепілки» допоможе завидна знайти татуся (я так радів, коли моя внучка говорила ТЯТЮ): «Дивися, вона сміється… До свого дєдя сміється… …колись я хотів мати дєдя, аби діти мене за останнього не мали… Я думав, на світі нема щастя, – дивився Мартин на небо. – Таки є» (с. 177, 175, 186). Щастя українця в цьому нещасному здеградованому світі – це коли хтось думає про нас, молиться за нас і поєднаний з нами невидимою духовною ниткою. Головне в житті – прожите, якого неможливо змінити… Якщо б Мішель Монтень воскрес і жив у моєму Львові, то, не виключено, що зацитував би Оксану Лозову: «… чи вистачить на все життя любові, чи вистачить життя на всю любов»…
Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів
.
