Мельник Ірина. Вікна. Книга перша: поезії. – Львів: Джезва, 2016. – 104 с.
Її твори сповнені віталізму. У них, чистих і ніжних, оприявнені життєвість, незнищенність нації.
«Я житиму за себе і за того солдата, / якого роса покрила по крила і по коліна, брудні і розбиті, / травою прошиті» – у цих рядках душа у просторі й часі, з минулого в майбутнє. І належать вони Ірині Мельник (Мостепан) – філологині за фахом. Знаю її давно, з перших кроків у літературу. Разом навчалися в народному колективі Палацу дітей і молоді в Рівному «Поетарх». Давала їй рекомендацію для вступу в Національну спілку письменників України, рецензувала її перше велике літературне дитя – «Віками зшиті слова» (2012 р.), себто книгу поезій.
Поезії – у такому жанрі працює Ірина Мельник. І, треба сказати, досить вправно. Їй вдається знайти нові образи, побачити світ і все, що в ньому, по-новому, так, як ніхто до цього не зробив.
Із нашим прощанням змішалися яблука й груші,
Дощі з горобини обмили осінні тіла.
Спиваю наш запах безсмертя в дзеркальній калюжі,
Тебе, як завжди, у Париж до весни провела.
Авторка експериментує: від класичного віршу – до верлібру. І це ще більше розкриває талант. Вона вільно себе почуває і в римованих, і в неримованих віршах:
За вікном бузьки ковтають жаб,
падає Пізанська вежа,
ростуть під яблунями діти і трава,
вкриваються снігом на полі солдати…
щось у мені росте стрімко,
брунькується з прадавності струнко.
Неординарні засоби художнього увиразнення, олюднений, одухотворений світ неживої природи – все це знайдемо у «Вікнах» Ірини Мельник:
Наші руки по лікті обтяжені осінню й степом,
Наші стегна риплять, а птахи заливаються співом,
Як людина німіє – від неї вже пахне поетом,
Як немає дітей, то з нас родяться квіти і диво.
Як бачимо, окрім усього вище переліченого, тут наявна також філософська вертикаль. Раціональними засобами створити гранично узагальнену картину світу і місця людини в ньому – те, над чим працює філософія упродовж століть, знаходимо у «Вікнах»:
Кожен, хто народжений на цій землі –
благородній, добросердній, священній, –
це ж бездонний колодязь скарбів рідної мови:
відкривай і пий, відкривай і пий,
відчиняй, відмикай, розтуляй, розкривай,
черпай, вдихай, наповнюйся, всотуй…
Або ж таке:
Немов вокзали ми,
мости невидимі,
ми храми,
камені…
війною зранені…
а може, вікна ми?
мм…такі джинсовані…
Ми – не німі,
ми – завіршовані.
Наскрізною у творах є віталістична енергія. Як античні філософи наділяли живі організми особливою, нематеріальною життєздатністю, так само Ірина це робить.
Збірка «Вікна» (Книга перша) присвячена мамі Марії, татові Сергію, сестричці Марині та її сім’ї: Михайлові, Ірині, Андрієві – «з вдячністю за те, що «щоранку сонце пробуджуєш над моєю Землею, мене також підіймаєш над тяжким світом, щоб жити…»
Павук по моєму волоссю спускається в літо,
І сонце багряне ховається в чорний спориш,
Всі пальці у поля до сліз забинтовані житом.
Як квіти помруть, то розквітне для мене Париж, –
у цих рядках – життя у повному його прояві, віталізм. Дорогий читачу, відчуй це і зрозумій, зазирнувши до «Вікон» Ірини Мельник. У них світло, затишно. І, безперечно, тепло. Бо тут «співає в пурпуровім просонні Івасик-Телесик», «Колобок годує сонце-хлібом діток», «Коза-Дереза дріботить дзвонами слідом за вертепом, скликаючи на народження Ранку». А де вертеп і Ранок, там Різдво.
Юлія БОНДЮЧНА