17 квітня у селі Слобода, що на Коломийщині, відбулася «Вінцензівська зустріч», приурочена до 130-ї річниці від народження польськомовного писменника, філософа, етнографа, речника діалогу та зближення народів – Станіслава Вінценза.
Подібно до того, як студенти Києво-Могилянської Академії щороку влаштовують ритуальне весняне миття пам’ятника Григорію Савовичу Сковороді на Подолі, учасники нашої зустрічі відкрили «Рік Станіслава Вінценза» в Україні миттям та невеликим ремонтом пам’ятного знаку, встановленого на місці, де колись стояв будинок батька письменника, Фелікса Вінценза. У тому будинку 130 років тому народився Станіслав Вінценз – майбутній «Гомер Карпат», «Людина діалогу», Праведник Народів Світу…
Відтепер про його народження у Слободі нагадуватимуть ще й два наших тиси, висаджених цього дня поруч із Вінцензівським меморіальним каменем. Напередодні ще одне деревце тису було висаджено у Криворівні – на могилі дідуся письменника, Станіслава Пшибиловського.
Було також колективне читання уривків з «Правди старовіку». Тих де Вінценз згадує рідне село Слободу, його мальовничі узгір’я, ліси, луки, потоки та милих його серцю гуцулів.
Ну й звісно ж програма зустрічі не обійшлася без народних співанок біля ватри.
Сподіваємося, Він чув їх з небес і радів разом з нами…
«Вінцензівська зустріч» у Слободі стала можливою завдяки спільній ініціативі колективів Слобідської загальноосвітньої школа І-ІІ ступенів (директор – Марчук Оксана Василівна), Бібліотеки села Слобода (завідуюча – Мотринець Любов Іванівна) та ЕГО «Зелений Світ» (Олександр Степаненко). Ініціатива у Криворівні реалізувалася завдяки розумінню та сприянню пароха Церкви Різдва Богородиці отця Івана Рибарука.
Усім, хто був з нами та допомагав, як міг – велике спасибі!
Маємо також надію, що ініціативи з нагоди «Року Станіслава Вінценза» невдовзі поширяться й за межами гуцульського краю – насамперед в Україні та Польщі. Адже творча спадщина «Гомера Карпат» належить обом народам і цілому Світові. Її повернення із забуття особливо актуальне зараз – заради підтримання україно-польського міжкультурного діалогу, який з вини наших політиків переживає кризу в останні роки.
* * *
Станіслав Вінценз (1888 – 1971) – видатний письменник, філософ, публіцист, етнограф, гуманіст, речник діалогу та зближення між народами.
Народився на Гуцульщині, в селі Слобода-Рунгурська (нині село Слобода Коломийського району).
Дитинство провів у маєтку діда по материнській лінії Станіслава Пшибиловського, у селі Криворівня. У дитячі роки великий вплив на нього мала няня, Палагна Сліпенчук-Рибенчук, родом з Криворівні – тож гуцульський діалект української мови був мовою його дитинства.
У 1906 році закінчив Коломийську гімназію. Після випуску з гімназії студіював право, філологію та філософію в університетах Львова та Відня. У 1914 році здобув ступінь доктора філософії, захистивши у Віденському університеті дисертацію на тему «Філософія релігії у Гегеля».
З початком Першої світової війни був призваний до Австро-угорської армії. Впродовж 1914 – 1918 років перебував у зоні бойових дій у Галичині й у Доломітах. У 1919 році відмовився від участі в українсько-польській війні, не бажаючи воювати проти українців. Втім вже наступного року, з початком польсько-більшовицької війни, зголосився добровольцем до польського війська.
У повоєнні роки деякий час проживав у Львові та Варшаві, але невдовзі вирішив повернутися на Гуцульщину. Біля власного будинку у селі Слобода-Рунгурська встановив перший в історії пам’ятник Іванові Франку, творчість якого глибоко шанував.
1930 року оселився у селі Бистрець, на той час Косівського повіту. Тут розпочав працювати над першим томом епічної трилогії «На високій полонині», який вийшов друком у 1936 році.
У вересні 1939 року був арештований радянськими спецслужбами у Бистреці. До 1940-го перебував у в’язниці НКВС у Станіславові, звідки його звільнили значною мірою завдяки клопотанням українських письменників Петра Панча та Івана Ле. Досвід перебування в ув’язненні та спілкування із служками сталінського режиму згодом передав у збірці есеїв «Діалоги з совєтами».
У травні 1940 року разом із родиною нелегально перейшов через кордон на Чорногірському хребті – до Угорщини.
В 1941 – 44 роках, коли угорська влада, націоналістичні кола, а згодом нацистський окупаційний режим здійснювали політику жорстоких етнічних чисток, допомагав рятуватися в Угорщині багатьом євреям. За цю діяльність у післявоєнні роки був удостоєний почесного звання Праведника Народів Світу.
Після війни деякий час мешкав у Західній Німеччині, Швейцарії, згодом – у Франції. Стало оселився у передгір’ї французьких Альп, поблизу Гренобля, у гірському селі Ла Комб. Тут продовжив роботу над головним творінням свого життя – епічним романом «На високій полонині», у якій з великою теплотою змалював Гуцульщину, її людей, її природну та історико-культурну спадщину.
Трилогія «На високій полонині» принесла письменникові славу «Гомера Карпат», але справжнє його визнання ще попереду.
Досвід власного життя та робочих контактів із багатьма видатними людьми знайшов відображення у численних есеях та спогадах Вінценза.
У 50 – 60 роках активно співпрацював з паризькою редакцією часопису «Культура» Єжи Гедройця, читав лекції про творчість Гомера, Данте та Ніцше.
Був близьким другом та наставником Чеслава Мілоша та Єжи Стемповського, підтримував творчі зв’язки з українською літературною еміграцією. Завжди виступав речником діалогу культур.
Останні роки життя провів у м. Лозанні (Швейцарія). Помер в 1971 році, похований у Лозанні. У 1991 році тіла Станіслава Вінценза та його дружини Ірени Вінценз були перепоховані на Сальваторському цвинтарі у Кракові.
Олександр Степаненко, ЕГО “Зелений Світ”