Усі знають, що малі діти дуже люблять дивитися на електрички й пасажирські поїзди. Тому вони охоче з батьками відвідують вокзали. Для них це нова міні-планета для пізнання.
Якось сиджу на вокзальній лавочці, чекаючи електричку. І раптом біля мене залунав чарівний щебіт хлоп’яти – молодий батько прийшов із хлопчиком, щоби той натішився локомотивами.
«Видиш, у цей бак поїзд закачує воздух, щоб закривати двері та тормозити. А тими рогами ток проходить у мотор. Ця тьотя – провідниця, вона продає білети пасажирам. Зараз поїзд троне, а на його місце приїде слідуючий. На жилізній дорозі треба бути дуже внімательним». Хлопець, розкривши рот, ловив кожне батьківське слово…
А мені ставало щораз гірше від цієї шкарадної та бідно-примітивної мови. Ще більш ставало шкода вчителів, уявляючи, що їх чекає, коли цей хлопчик стане їхнім учнем.
Чому ми такі байдужі до рідної мови? Так, ми круті, продвинуті в шмотках, напоях, телефонах і гаджетах. Здається, нема жодного іншого народу, такого індиферентного щодо мови, якому питання культури мовлення «по барабану».
Роблячи панові чи пані зауваження про примітивізм і псування мови, відповідь одна: «Ладно. Говорю, як умію. Главне, аби мене поняли». Колись люди більше читали, а це спричинювалося до вдосконалення думки, мислення. Недарма існує кореляція: як думаю, так і розмовляю. Народна мудрість каже: «Скажи мені кілька слів – і я скажу, хто ти».
Лишається в цьому аспекті нині лишень апелювати до нашої духовності й свідомості – як зіницю ока шануймо найвищий дар Божий – нашу мову, яка є душею нашої української нації.
Зиновій Бичко, мовознавець, член НСЖУ,
м. Львів