22 лютого 2022 року завершив свій земний шлях Іва́н Миха́йлович Дзю́ба (1931–2022) – український літературний критик, громадський діяч, дисидент радянських часів, Герой України (2001), другий Міністр культури України (1992–1994), голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (1999–2001), керівник відділу загальних енциклопедичних досліджень Інституту енциклопедичних досліджень НАН України, співголова Головної редакційної колегії «Енциклопедії сучасної України»; радник Президії Національної академії наук України, головний редактор журналу «Сучасність» (у 1990-х роках), редактор відділу перекладної літератури видавництва «Дніпро» (у 1969–1972 роках), член редколегій наукових часописів «Київська старовина», «Слово і час», «ЄвроАтлантика».
Колектив Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка щиро співчуває родині Івана Михайловича, дружині Марті, усім близьким друзям, хто знав цього шляхетного, мудрого чоловіка.
Світлій пам’яти академіка Івана Дзюби
Слова не вічні, може , і не віщі,
Заколосяться збіжжям золотим,
Минуться справи, навіть бистротічні,
Бо ж проросте й не сіяний полин.
Ну, що воно таке, чи хтось хоч розпізнає,
Ви ж чуєте, яке ж воно живе,
До болю-крику скрадливо гортає,
І крізь мою безпам’ять пригортає,
Тому й спитай, що й вічности немає,
Чому ж Ісус нікого ж не зігрів.
Так хтось твердий вже й істини ламає:
Не з нами Бог, Господь немов не знав.
А в тім життя ж утомлено минає,
Лиш тільки те, чим наслідили ми,
Проте ж ніхто, напевно, ще й не знає,
Що ж краща кара – темінь Колими,
А чи тоді, коли усе зникає,
І постають слова, немов дими,
Де пахне тим, що вічно буде снитись,
Як віще й те, що йтиме од зими.
І що сей світ на світлі ще тримає
Невже оці розгадані громи.
Мирослав ЛАЗАРУК
.
ЩО ДАЛІ?
Настане хоч кілька годин од війни:
Чому що присниться, привидиться, звісно,
Комусь незабутні задавнені сни,
Тривожні й чомусь, мов життя, білосніжні.
А може, ніякі, а просто такі,
Які вже ніколи не зможуть приснитись,
Що падають бомбами із літаків,
А ти вже й не посмієш на сни ці дивтись.
Бо як вбергтися, що впасти ніяк,
Господь із небес не поможе?
Засіяти в серці трудний переляк,
Хоч душу врятуй мені, Боже.
Бо хто я без тебе? Шматочок землі,
Яка Україною зветься,
Бунтує в мені лиш осколок ріллі,
Що тільки до волі ще рветься.
Не відає Бог, тільки втомлені скрипи
Роздмухують полум’я вишніх ночей,
Не можна ж нічого вогниськом залити,
Що просто випалює біль із очей.
Чи може, і болю-страждення немає,
А що залишається, звісно ж, тоді,
Окрайка тонкої гіркої вуалі
І вічність, в якої немає й слідів.
Лиш Бог ще запитує: далі, що далі,
Мовить упевнено: гідно ідіть,
І не спіткніться, і не впадіть…
Бо світ прокидається, дихає мужньо,
Наспіви синички на вільнім лиці,
Покотяться долу тупі й осоружні,
Гримаси студені на мертвім свинці.
2-3-6 березня 2022 року.
Мирослав ЛАЗАРУК
Чернівецький обласний меморіальний музей Володимира Івасюка