Ненцінський А. Голоси і видіння. Поеми. – Хмельницький. ФОП Сторожук О.В. 2019. – 296 с.
Поет видав нову книгу. Непроста це справа у нинішній час. І насамперед через фінансовий бік питання, бо справжні ловці слів (так іноді метафорично називають письмаків) часто самі неспроможні це зробити через куці зарплати чи пенсії, а жебрання вважають приниженням для себе. Меценати ж і спонсори не можуть вчасно помітити вартісне… Ось і стає святом для душі читальника добра книга, якщо її автору вдається подолати цю перешкоду. Зосібна, таку роль на себе взяв друк Анатолія Ненцінського.
Чому переконаний у цьому? Якщо коротко, то за кожне художнє видання агітують тематичність і виражальність. Але, як на мене, ці дві складові повинні діяти у парі, хоча читачі і літературні критики умовно розграничують їх…
1.Тематичні овиди
Розмова про тематичні овиди поемної книги не була б такою доречною, якби не кілька суттєвих моментів… Скажімо, примітно, що автор органічно переплітає давнизну і сьогочасся чи не найповніше у поемах «Голоси з Останніх Меж», «Сенсація в Урочищі Гриба» і в повісті-поемі «А за річкою – Руда». Можна, звичайно, цитувати вдатності на підтвердження цієї тези, але перед тим зверну увагу на ще один момент: історичний ракурс цих поем випливає із краєзнавства. Скажімо, повість – поема спонукана інтересом автора до родовідних коренів, а «Сенсація…» — то мандрівка душі й уяви автора, а з ним і читачів, на археологічні розкопки на місці давньоруського городища в одному із сіл на Волині.
Треба відзначити, що історизм як риса стилю А. Ненцінського, тісно пов’язаний з культурологією. Багато хто з поціновувачів красного письменства пам’ятає Івана Іова, поета, який передчасно відійшов у засвіти. Він являється авторові у повісті-поемі «А за річкою – Руда», волею його уяви, на дев’ятий після маминої кончини день. То й утверджуєшся в думці, що для А.Ненцінського то дві рідні душі — звичайна сільська трудівниця і знакова в українській культурі постать трудівника на літературній ниві.
Варто сказати й про громадянськість, філософічність, довірливість аж до інтимності поем Ненцінського. Звісно ж, кожен із цих нюансів допомагає по-своєму розкрити тему. Але окремішність моментів (часто й вражаючих!) не діяла б так магічно без їхнього переплетення. А ще й слід наголосити на тому, що Анатолій Ненцінський і в повісті-поемі (отак по-своєму він означив жанр твору), і в «чистих» поемах поєднує власне поезію з поезією в прозі – і виходить вибухова суміщ…
«… Отут,
В напівзросійщеному краї,
Хай витріщає балухи Кіріл,
Німих рабів Московії немає.
Тут Церква наша стала на порі.
Пощо нам ті анафеми від злості…
Жовто-блакитно заясніло доокруж
Від неба й куполів у високості» –
зійшов із сходинки на землю сивий муж. Вознісши очі до хрестів
і дзвонів, перехрестивсь… Душа у тілі аж…На денце впали
краплі дві солоні…І прочитав уголос Отченаш…»
…Від церкви чоловік пішов до школи. Йдучи, подумки розказував далекому,
він аж у Торонто живе, другові про своє село, про річку Нереч: «Відтоді,
як частина Донеччини стала називатися Тимчасовоокупованою, Нереч
не впадає у своє Азовське море: перед самим кордоном з Ерефією
в землю входить. Не хоче річка плинути по їхній, воріженьків наших,
території. Так люди тамтешні нам переказують… Еге ж, метафора,
пане докторе філології, та не з моїх вуст – з народних. Оповідано ж нам
тими вустами, що давно колись наші церкви разом з людьми під землю
йшли: спасіння від навали чужинців рідна земля, розкриваючись, давала їм…»
То є громадянська позиція. Вона ж присутня й у розділах «Передмайдання»
і «Майдання» поеми «Голоси з Останніх Меж». На підтверження
сказаного – рядки: « Я поліг, але знайте усі: і нічийні, і ліві,
і праві – в мене Глухів об лівій руці, а змайданений Київ – о правій».
Тут вам і углиблення почуттів автора в пам’ять про бій під Крутами, і cув’язь з нинішністю. Тяжіння автора до громадянської тематики сприяє розкриттю (в літературному сенсі) «білих плям» вітчизняної історії. Саме в сенсі літературному, бо у фактологічному маємо за роки незалежності буквально прорив у висвітленні повстанського руху в Україні в 20 – х роках минулого століття. Анатолій Ненцінський у повісті-поемі «А за річкою – Руда» вдало вкраплює у оповідь про отамана Орла (Якова Гальчевського) рядки з щоденника Андрія Комина, авторового земляка. До речі, це також приваблює – бачення тих подій крізь особистісну призму.
Я вже казав вище, що в поемах присутня філософськість. Причому ця якість мислення поета познакована простотою, але не спрощеністю. Саме простість слугує тому, що читач щиро переймається болями чи радощами персонажів творів. До місця в поемах і богоявлення. Але не всує називає автор ім’я господнє… Стосовно Героїв Небесної сотні отак: «Кожного Господь одеснував…» Про вчинок персонажа поеми «Сенсація в Урочищі Гриба» Ключника: «Людині вклав у руки сам Бог для мсти ту вогняну стрілу». Про полеглих українських вояків: « Скільки в небі над Донбасом світлих душ, знають лиш Господь і Божа мати».
Нерідко автор лише окреслює світоглядно-філософські теми, і так відкриває читальникові простір для думання. Багато таких моментів у поемі «Видіння в Чорному квадраті». До прикладу: «…Каган «на ви» не йде ніколи сам, він лиш велить. Та буде, буде… За Перуна повелінням прийде в Хозарію Хоробрий Святослав – і все там спопелить, і стане вона тінню колишнього могуття назавжди… Лиш згадка у літописах нетлінних… Кагани, беки і нащадки їх – в світи…Там завжди будуть ниць чи на колінах…»
Або: « …у Моксельській окрузі гнило, смерділо й лютувало Зло. Там і не пахло Київською Руссю! Ось наша Русь, – і давнина, і далина, – від Дону і ген-ген туди, до Сяну. Тут наше слово, й «Слава!!!» –долина, й козацька шабля в тому слові сяє». І ще: «Плевел в історію що той, шо той насіяв, і разом вибрехали всі, що їх «немытая Россия» пішла із Київської світлої Русі».
Нотатки про темарійність були б неповними без акцентів на любовних почуваннях, які промовляють про двоєдиність: любов до матері, Вітчизни, малої батьківщини, рідного народу і – любов до жінки. Чи не найповніше ця тематика оприлюднена в поемі «Сенсація в Урочищі гриба» і повісті-поемі «А за річкою – Руда». Поет не освідчується, не клянеться в любові (маю на увазі прямим текстом, з уживанням цього слова), вона в рядках і між рядками…
Про рідну Волинь: «… І вже він в моїм краї… Мій сучасник. І перед
ним Волинь в усій красі, і по Случі пливе у Горинь Давня казка, а в душу
Думи линуть з небесі».
Про матір: «… Пішов до хати вже при дні…Кімната мами полуднева…Портретне фото на стіні…Мені всміхнулись очі …З неба».
- Виражальницькі акценти
Це, либонь, не буде перебільшенням, коли скажу, що тематичні пласти не стали б такими промовистими без виражальницьких наголосів. Та не буду теоретизувати стосовно них, хоч і є така спокуса, а поведу мову про конкретику цього питання. Тим паче, що в усіх поемах А.Ненцінського достоту густо порівнянь, метафор, епітетів, оригінальних слововиявів і новослів’я. Багато хочеться сказати і про «населення» книги й кольорові екстраполяції, і про ефект присутності читача в рідному краї автора та цікаве формовираження… Мовлячи про все це, відштовхнемося від порівняльности. Втім, не бачу потреби фокусувати увагу на цьому тропові без згадок про три його підвиди, які знаходимо у «Голосах і видіннях».
Порівняння в поемах Ненцінського найчастіше зустрічаються зі сполучниками «мов», «ніби», «наче», «як». До прикладу: «Мотоцикла, мов силу нечисту, осідлав…», « …сидів, мов ударений правцем», «Чорний, наче до звуглення випалений, квадрат». Часто обходиться поет і без допомоги сполучників, аби уникнути тривіальності, штампів. Брат приносить сестричці «смаглявих діток сонечка – вишЕнь», у рідній авторовій хаті «всі шибки промінням перемито», Князь Тьми про людей: «Не слухай тих, з овечими устами».
Поеми «густі» й завдяки метафорам. «У Красносілку за руку щось пам’ять мою повело…», «Упала в п’яти з вереском душа…», «Бредуть до мене з міста голоси…», «Карби наносив голос», «Виводить пам’ять на тодішні береги».
Ніхто, думаю, не заперечить гарноти цих поетичних знахідок. Власне, й назви розділів книги метафоричні: «Закон Руки», «Цивілізація рудян», «У одиночній камері душі», «…і вишиті слова на полотні».
Втім, душа Поезії огортає душу читача уже першими рядками поеми-драми «Голоси з Останніх Меж»: « Вечоріла в хаті тиша. Лиш будильник цокотів. Та почулось раптом: дише у кутку при дверях тінь».
Але метафорична чарівність не була б такою привабливою без епітетів. Заімпонували мені такі вдатності, як «гущавина тисячоліть», «ядерний кулак», «зорина снігу на плечі», « совість людства», «проклятий голос». Ряд вдалих, оригінальних епітетів поціновувач поетичного слова продовжить і сам, читаючи книгу.
На окрему бесіду заслуговують оригінальні буквосполучення літератора. Поговоримо про них як про лексичні вияви. Час від часу в поемах знаходжу неологізми: «жовтокняжі», «зіркоока», стрічається й рідковживаності: «безбережжя», «бідашко», «ганеба». Не оминеш байдужо й такі словесні перли як «кашкетоголовий», «роти стягнуло, мов дратвою»», «наканделябрено-роззолочений палац». А ще ж є неологізми, створені з одного слова: Майданність… Майдання…майданці-повстанці, примайданне охвістя.
Доречно вмонтовує письмак у свій текст і неологізми, витворені іншими майстрами пера. Скажімо Кость Гордієнко першим ужив означення зернослово, а Ненцінський використав його у вірші, присвяченому пам’яті поета Івана Іова: «Бачив ти, де зернослово, де полова…»
Зазначу, і це буде доречно тут, що на Хмельниччині щороку проходить Всеукраїнський літературний фестиваль під цією назвою – «Зернослово». А ще варто згадати, що колись геніальна Леся Українка першою вжила слово промінь. Тоді воно було дивовижею, а нині стало настільки частовживаним, наче одвіку було в нашій мові.
Доречно вживає автор і старослов’янізми: «дщерь», «отроки», «длань», «за шеломянем ти єси».
Хтось може закинути авторові докір щодо суржиковості в його творах.
Та варто врахувати, що вона лиш у мовленні дійових осіб похилого віку. Дід Лігонко каже: «Від цеї хати Коминова хата була через хату…На її місці теперки Петра Подлюка доміна. Він часний стамотолох, то поставив її, так сказати, на зубах…»
Це колорит, а передав би письменник ті монологи чисто літературними словами – достовірність мовлення втратилася б…
Органічно вписуються у текст з уст персонажів і діалектизми: лупень, ості, гарабіда, нецьки…А «гокання» персонажів повісті-поеми є прикметною особливістю подільської говірки. Читаємо: « Гокали Марзялки, Подлюки, Площинські… – власне, вся Заслучна сторона. «Ми – казали гордо, – голешинські». Себто –– із села Олешина»,
«Гондечки той паляц Подлюка».
Розумію, що вживання говіркових слів утруднює читання, але це й відкриває читачеві неповторність рідномовної стихії.А у іменах Лігонко, Нуфрей, Ліверко, Ригорко, Сянька – код нації в окремо взятій місцевості. І назви населених пунктів промовляють про непросту історію рідної землі. Читаємо, що Призорян уже немає на цій землі: знищене енкаведистами в сорок четвертому році. Село Нескорене на Луганщині так назване, бо не пішло під чобіт російського окупанта.
Чи не найшвидше переконатися у доцільності тропів і слововживання допоможе «населення» книги: рослини і дерева, звірі і птахи, зорі й інші небесні світила…
«Аж стогін йшов з-під вересів», «Сім плакучих вербичок стоять», «Воли п’ють воду із тодішньої Случі», «А над полями журавлі й журавки…», «…як ранкову зірку вже нічні покинули зірки», «На комин всівся місяць молодий». До того ж, тут і сліди образного мислення є помітними. І не тільки тут, а й у кольорових екстраполяціях: «сірі, аж свинцеві, дощі», «жовті, голубі, зелені – ходять очі вгору, вниз», «по гранітних сходах ступав високий сивий чоловік».
І, врешті, про формотворчість…
Цікава й оригінальна, на мою думку, форма написання повісті – поеми «А за річкою — Руда». Багато письменників творили повісті й навіть романи в новелах. Але в прозі. А новели Ненцінського примітні тим, що кожна з них – то сплав віршованих рядків з прозовими.
Маємо, як на мою думку, й модерновість у «Голосах і видіннях»: автор вивів у світ літературний такі жанрові різновиди як поема- драма (Голоси з Останніх Меж), поема-дилогія (Видіння в Чорному квадраті), поема-трилогія (Сенсація в Урочищі Гриба). А поєднання поезії та прози в усіх цих творах, на мою думку – ознака того, що така сувязь є велінням доби. Саме про це мислиться, коли ще раз перечитую книгу, котра привабила неперебутністю.
Ігор Фарина,
Член НСПУ
м.Шумськ на Тернопіллі.