Що ви знаєте про Польсько-українську війну 1918-1919 років? Чи чули взагалі про неї в Галичині? Місці, за яке боролись і проливали кров поляки та українці століття тому. З давніх-давен люди воюють за землю, за вільне життя в рідній стороні. Що 100 і 1000 років тому тривають війни на планеті, що зараз. Українське суспільство має глибше осмислити цю малознану сторінку української історії, зробити для себе висновки. Читаючи книгу Сергія Германа “Готель Цитадель” ловив себе на думці, що автор застерігає людство та українську громаду від повторення помилок минулого. Тож і наша розмова зосередилась навколо вагомої історичної події та її наслідків для взаємин двох народів.
– Чому роман про Західну Україну вийшов на Сході? Чи не було в цьому бажання ближче ознайомити читачів цього регіону з історією Галичини?
– Книга вийшла у Харкові, але якогось спеціального задуму стосовно популяризації історії ЗУНР у східних регіонах я не мав. Зрештою, яке це має значення, де роман надрукували. Важливо, аби він був цікаво написаний, і тоді читач знайде книгу без огляду на місце свого проживання. До слова, я не переконаний, що історія польсько-української війни 1918-19 рр. аж так добре знана в Галичині.
Власне кажучи, бажання розповісти про неї детально, тобто дати широку панораму тих подій, і стало головною причиною, чому я взявся за цю тему. Наскільки я знаю, більшість загалу у Львові чи, скажімо, в Івано-Франківську або в Тернополі, зорієнтовані у перебігу цієї війни досить фрагментарно. Попри те, що ця тема розкрита у численних наукових публікаціях вітчизняних і польських дослідників, вона є відомою, здебільшого, серед тих, хто спеціально цікавиться тим періодом нашої спільної історії. Для того, аби про нього знала широка читацька аудиторія, потрібно описати ті події у формі художнього твору.
Якби ми послуговувалися лише монографіями науковців, то беру на себе сміливість стверджувати, що наші знання про минуле були б вельми скромними. Тому запит на історичний роман був, є і залишатиметься для читаючої публіки достатньо актуальним. Інша річ, наскільки широкою є ця аудиторія. З цим, маю таке враження, існують проблеми. Зрештою, можливо я помиляюся.
– Рецензент вашого роману професор Іван Монолатій пише, що це – “ціла галерея відомих українських військових, політичних і церковних діячів того часу (Андрей Шептицький, Кость Левицький, Теофіл Окуневський, Петро Франко, Дмитро Вітовський, Василь Вишиваний, Лонгин Цегельський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Осип Букшований, Гнат Стефанів, Ілько Цьокан та ін.)…”. Хочеться тут перекинути місток до іншого вашого твору про Андрея Шептицького. Яка його доля? Чи є у “Готелі Цитаделі” продовження цього образу?
– Біографічний роман про митрополита Андрея Шептицького вийшов чотири роки тому. Мені важко сказати, якою є його доля. Сподіваюся, він знайшов свого читача. Якщо ж ні, то не біда – знайде. Коли ти пишеш про життя славетних, можеш бути певним, що ними завжди цікавитимуться. Як мовиться: не тепер, то в четвер.
Згадаймо, скільки творів про великих ми прочитали за своє життя і продовжуємо читати. Я, наприклад, серед інших книжок читаю зараз Стендаля «Життя Россіні», видану у Києві ще 1985-го. Отже, якщо ти написав добре, можеш не переживати: твоя праця не змарнована.
У «Готелі Цитадель» присутній епізод з митрополитом Андреєм Шептицьким. Головний герой – військовий кореспондент однієї з віденських газет Леонтій Корсаковський – зустрічається з владикою на Святоюрській горі у розпал боїв за Львів. Склалося так, що собор св. Юра – греко-католицька катедра – опинився у частині Львова, яка контролювалася поляками, а резиденція римо-католицького архієпископа Юзефа Більчевського перебувала в «українській» зоні. Мені було доволі легко описати сцени зустрічі Корсаковського з обома, позаяк я добре знав листування між Шептицьким і Більчевським у той час. Вони робили багато для того, аби уникнути кровопролиття, замирити сторони конфлікту. Дещо їм вдалося зробити на цьому шляху, але не так багато, бо зупинити війну, коли вона вже вибухла, практично не можливо. Ми знаємо це на прикладі Донбасу. Війна завершується, коли одна зі сторін вичерпала свої сили. Тоді настає мир на умовах переможця, звісно.
– Як ви оцінюєте відносини України і Польщі сьогодні?
– Як відносини між двома державами зі спільним кордоном і відповідно – спільною історією. Ця історія не є простою, у багатьох випадках – драматичною і такою залишатиметься завжди. У чомусь наші національні інтереси сходяться, у чомусь – ні. Такий стан речей є нормальним. Минуле не змінити, слід думати про сьогодення і майбутнє.
Гадаю, ні у кого не лишилося сумнівів стосовно того, що у міжнародних відносинах не має ані вічних союзників, ані вічних антагоністів. Тому риторика про дружбу між народами, про братерські звʼязки, спільну історію і т.ін. родом з газетних штампів не такого вже й далекого минулого, перетворилася на анахронізм. З сильними рахуються, зі слабкими – ні. Все достатньо просто.
– Читачів, особливо читачок, захоплює любовна лінія між головним героєм Леонтієм Корсаковським і Франкою. Чи має ця любовна лінія свою основу в реальній дійсності? Чи були справді такі Л.Корсаковський та Франка, які палко кохали один одного?
– У романі є передмова, написана від імені нащадка Корсаковського, громадянина Австралії Адріяна Корсівського, який привіз до Львова рукопис його книги. Якщо читати книгу не дуже уважно, то не одразу зрозумієш, що цей персонаж – літературна містифікація. З цієї короткої передмови читач довідується, як склалася доля Леонтія і Франки. Чи існували вони в реальності? Для мене – так, тому що за час роботи над книгою я полюбив їх, і коли надійшов час завершувати цю історію, мені дуже не хотілося з ними розлучатися…
– Знаю, що в у готелі “Цитадель” у Львові зберігається примірник вашої книжки. Відвідувачі цікавляться романом? Є фідбек по співпраці від самого готелю?
– Я люблю цей готель. І тому що він справді дуже добрий, і тому що в околицях Калічої гори минало моє дитинство. Чи цікавляться його постояльці книгою, яка справді виставлена у симпатичній шафці при рецепції? Не знаю, але хотів би вірити, що так.
– З огляду на сучасність, враховуючи оцінки істориків та реальну ситуацію, українці могли виграти Польсько-українську війну 1918-1919 років?
– Ні, не могли. Не тому, що слабо боролися за свою державу, а через те, що історичні обставини склалися не на їхню користь. Доля ЗУНР як і УНР була визначена позицією держав-переможців у Першій світовій війні. З цього слід робити висновки, у тому числі і в ситуації, у якій Україна опинилася сьогодні.
– Який основний меседж несе роман?
– Вивчайте історію своєї держави. Менше помилок зробите в майбутньому.
Інтерв’ю записав Ярослав Карпець
Банер підготувала Наталія Загнітецька