Усе добре — незнайомка в усьому такому стоїть на зупинці М31, ще не встигнувши нікуди заскочити. Аби ретельно підготуватися до виголошення своєї довгої тиради (підготовленої ще відучора і звечора ще не розтиражованої — вона пролежала, майже непритомна, під моєю головою цілу ніч!) й аби несподівано незнайомку зі своїм усім таким заскочити перед тим, як вона заскочить у свою М31, я почав здалеку, але якось, здається, по-дурнуватому: «Маршрутки ще не було?..» — що й так було очевидно, бо якби навіть спитав: «М31 не було?..» — воно виглядало б, усе-таки, інтеліґентніше.
«Христос ся рождає… ще не було…» — підкреслила НЗ чи ЗН (Зенка? — Боже! — й досі не знаю її імени: перебивався донині отим: незнайомка в довгому… потім — в зеленому… далі — в розкішному (а , взагалі, де ж — воно?) манто… плащо?.., нарешті, просто НЗ чи ЗН… а — ім’я?) мою очевидну дурнуватість запитання, а також, принагідно, мою совкову конфесійну неприналежність.
Залягла мовчанка, яка аж ніяк не сприяла якимось підступам до чогось тривалого — тим більше, до довгої тиради. «Не дай, Боже, переривати цей поки що не досить плавний діялог…» — майже гекзаметром проносилося в моєму по-вранішньо недорозвинутому мозку. Але, на щастя, М31 ще не було, тому ЗН (погоджуюсь — зелена незнайомка, і це навіть краще) дещо нахилилася за бордюрну межу, визираючи, напевно, оту маршрутку за номером тридцять один (довго визирається й тому так повністю вимовляється!), якої для неї, на жаль, й очевидно, на щастя, для мене ще не було.
Отут якраз тирада виявилася до речі, бо, започатковуючи її (а це було уже відоме й навіть продовжене: «Пробачте, що…»), я тим самим перехиляв нахилену ЗН від бордюрної межі в глибину тротуару. Глибина тиради ще не вимальовувалась: «Пробачте, що вчора я, закидаючи ручку назад… назвав вас дівчиною…» (тирада обступала ЗН зліва і справа, вона горнула прямо на ЗН позаторішнім пожовтілим снігом, якимось відпрацьованим словесним сміттям, чимось учорашнім недомовленим і недолугим, тобто усім, урешті, сьогоднішнім, очевидно, розумово по-ранковому недорозвинутим та емоційно по-вечоровому перетлілим), себто в ній було намішано усього, за яким не прозирало світло в кінці тунелю, але його було багато, й найдивовижнішим було те, що М31 й досі ще не було, хоч усе було затягнуто в глибину: і незнайомку, і — тираду.
Я замовк, любовно вдивляючись у знайомі очі незнайомки. Я чекав від неї реакції, а від себе, як сказав би словесник-андрухович, — ерекції. Перша, на відміну від останньої, з’явилася уже. Ще до приходу М31.
—Ви знаєте, якось я не задумувалась над тим…
Тобто —як? Вона не замислювалась над тим, хто вона: дівчина? чи — жінка?.. Чи, може, вона не задумувалась взагалі ні над чим?.. Не задумується — взагалі? А оце ритмічне (антипко його б заколисував!) насування (нею усією) на плече (широке й мужнє — чорт би його звузив!) — не задумуючись і — забути?… Моя нижня щелепа повисла у вранішньому просторі (повітрі ранку, у ледь набрякаючому лютневому тумані й т.ін.), не повертаючись на своє звичне місце. Але ж перед тим я, здається, замовк, любовно дивлячись й чекаючи на перше–друге. Друге, зважаючи на стан щелепи, не могло з’явитися апріорі.
Чому відвис, навіть не писнувши, писок (тобто матюкальник, поправила би, як завжди правильно, лесяставицька, навіть не заглядаючи в ніякі табу)?..
Коли ми зайшли в М31, яка, усе-таки, на щастя чи на жаль, круто підрулила і яка ще не була аж так захоплено охоплена недавнім позаторішнім указом невимовно українського президента, я ще раз поглянув на профіль незнайомки (у маршрутці можна споглядати лише профілі, на усьому іншому профілюватися неетично і, як висловився б інший словесник-михайлобриних, неестетично — от, приміром, дивитися прямо в очі: можна щось прогледіти й нічого не побачити перед собою — ніякого майбутнього) і переконався, що попередньо сказана ЗН (зеленою незнайомкою, повторюю) фраза, яка не задумувалась, не матиме продовження: фраза ЗН, як і її профіль, — були строгі й лаконічні.
Володимир Дячун.