Мабуть, кожен, хто знайомиться з твором того чи іншого письменника, передусім з’ясовує собі питання, чим живе літературний герой, які ідеали обстоює, чи є його творчість кроком вперед у художньому освоєнні дійсності, чи уповні використовує багатство нашої мови тощо?
Такий підхід до літературно-мистецьких явищ якимсь чином себе виправдовує. Однак не треба забувати також і про індивідуальність митця, його манеру творчого мислення, його психологію і темперамент, про усталені канони традиційності, а надто ж пошуково-оновлюючий струмінь хрестоматійних зразків, які є реальною школою творення.
До таких роздумів доходиш, знайомлячись із творчістю відомого українського письменника Ігоря Нижника, чия мистецька зоря, на жаль, уже згасла…
Щоб перейти до більш-менш характеристики його творчості, бодай коротко зупинимось на біографічній та життєвій стезі нашого краянина. Ігор Нижник побачив світ Божий у селі Добрівлянах, що на Дрогобиччині. Там же і виколисався. Його родина з діда-прадіда –християнська і хліборобська. Було у батьків четверо дітей: хлопчик і три дівчинки. Всі вони зростали без батька: німаки його розстріляли у Броницькому лісі, що неподалік Дрогобича. Ігореві було тоді лише шість рочків. Усі клопоти по господарству лягли на тендітні мамині руки, яка з ніг падала від надмірної праці в колгоспі. Вона, бідачка, ніколи не мала часу на відпочинок – ні вдома, ні у колгоспі. Крім роботи, на її долю лягли ще й інші обов’язки: дати дітям освіту. А це, ой, як нелегко було зробити!
Ігор був зразковим школярем: взірцем не тільки у навчанні, але й у повсякденні. Чесність, працьовитість, наполегливість – це ті характерні риси юнака, котрий умів перед собою поставити певну мету, аби вчасно її осягнути. Романтизм і милосердя наповнили душу хлопця щирістю і добротою. Часто-густо він допомагав матері у колгоспі. Просапував буряки, прополював городину, зрошував рослини, які весь час до сонця тягнулися. Це саме робив на тих 25-ти арах, які наділив їм колгосп. Пісна бульба, квашена капуста, печений цукровий буряк, хліба кавалок, перепущене молоко – ось ці радощі Ігорових «розкошувань». Якось він казав, що голод отой заглядав не тільки до їхньої господи, але в саму душу залазив… І тут же запитував: чому воно так – нечесно і несправедливо? Одні (комуністи) жирують, а інші (колгоспники) бідують? Хіба останні не мають права жити в достатку, як Бог приказав? Он комірник живе-розкошує, а мати бідує?.. Власне, ці та інші запитання гнітили вразливу душу хлопця. Він вирішив – за всяку ціну втекти з колгоспу. Цей намір не раз, було, «касував»: як житиме село, мама, сестри без нього? Як?!.
Ігор мав ще одну мрію – музикою стати. Таким, як, наприклад, його вуйки, себто брати матері. І він ним таки став! Сільським музикою, як у селі казали. А щоб його мрія стала реальною, вступив у музичне училище, що у місті Франкової юності – Дрогобичі. Викладачі-дрогобичани дуже скоро у хлопця виявили неабиякі музичні здібності, а також талант організатора. Баян та скрипка – це ті інструменти, які найповніше освоїв. Знався, звісно, і на диригентстві. Тихе галицьке місто, яким був Дрогобич, з бідного сільського хлопця зробило шляхетного естета, навчило розпізнавати добро і зло, зцілило допитливу душу – якісно і духовно.
Що ж, минулося студентське життя – пора працювати. Ігоря скерували у шахтарське місто Червоноград. Потім – служба в совєтській армії. Після солдатчини волею випадку опинився у місті Бориславі. Був викладачем у музичній школі. Тут зустрів своїх друзів – випускників рідного йому училища. Серед них – Григорія Піцюру, Зеновія Антонішака, Ярослава Бодака, Емілію Морозевич, Ганну Левицьку та інших. У молодого викладача із ними зав’язалася тісна співпраця і щира дружба. Згодом очолював міський відділ культури м. Борислава.
Маючи вразливу душу, Ігореві одного таланту було замало – він став складати вірші. Відвідував творче літературне об’єднання – спершу у Дрогобичі, потім – у Бориславі. Перші поетичні твори опублікував у газеті «Радянське слово» (тепер «Галицька зоря»), та в газеті «Нафтовик Борислава». Чимало корисних порад дав Ігореві бориславець Євген Титикайло, з яким разом навчалися на українській філології Дрогобицького державного педінституту ім. Івана Франка. Пам’ятаю, як радів Є. Титикайло за свого товариша, який у студентській багатотиражці «Радянський педагог» опублікував свої перші прозові речі – образки.
Наполегливість і внутрішня зібраність Ігоря Нижника дала бажані наслідки: побачила світ «Нива» – перша поетична збірка. За нею була друга – «Живиця».
Книги ці по-різному були сприйняті критикою. Щодо другої – не раз, було, ламалися гострі критичні мечі на полі брані любителів дискусійних баталій. Навколо імені тоді ще молодого поета суперечок, звісно, було чимало: одні хвалили його, інші – гудили, але врешті-решт зійшлися на тому, що І. Нижник, без сумніву, здібний поет, а його твори потрібні читачеві. З цього приводу запам’яталася одна неординарна суперечка між двома провідними критиками – Анатолієм Макаровим та Лазарем Сановим (Смульсоном). Перший закидав бориславцеві надмірну абстрактність зображуваного, штучне нашарування небажаних повторів у структурі вірша, деяку алогічність суджень. Л. Санов, навпаки, захищав Ігоря: мовляв, талант молодого поета ще уповні не розкрився; пророчив йому велике творче майбутнє. Так, пророчив – і не помилився! Бо згодом Ігор Нижник видав «на-гора» інші свої твори – як поетичні, так і прозові. Це, зокрема, «Місячне коло», «Коріння гір», «Сійся-родися», «Право на сльозу», «Білі вівці на чорній горі», «Корона», «Рубаї», «Дзвін». Особливої похвали автор зажив, видавши повісті і романи – «Бескиди», «Доброслав», «Галайда», «Хліб і кров», «Чорний легінь», «Легенди гір» та інші.
Чимало творів поета мною були прорецензовані. За рецензією на книгу «Оновлення» я з автором мав певні непорозуміння… У статті «Оновлюючий струмінь поезії» («Нафтовик Борислава», 24. 06. 1976 р.) я, тоді ще дрогобичанин, дорікнув поету, що, мовляв, «окремі поезії нагадують новотворчі шукання, формотворчі та лексико-структурні рядки інших поетів. Наприклад, у рядку «…чалапала хмара з-за гори лапато, тінь її чалапає в душі» угадується Микола Вінграновський з його «Почапали каченята та почаполоті» та «Іде кіт через лід чорнолапо на обід» («Андрійко-говорійко», Київ, «Веселка», 1971 р.), а абстрактно почуттєве змалювання реального світу Петром Скунцем «…Осліпне Всесвіт на одну зорю» ( Всесвіт, гори і я, Київ, Молодь, 1970 р.) стає «сліпим» прикладом ліплення образу для І. Нижника у віршотворі «Це любов моя до цього світу стала старша на одну весну…». Втім, це не пряме запозичення. І. Нижник був оригінальним у своєму творчому вимірі. Його творчість була європейського рівня із соковитим українським фольклорним забарвленням…
Ігор Йосипович частково зі мною погодився. Та чи не найбільше його обурило те, що я йому про свою рецензію на його книгу нічого не сказав: «Ми понад дві години «накручували» міську ратушу, а ти про рецензію мовчав». Я тоді відповів: «Мовчав, бо не знав, чи надрукують». Він: «Надрукують… надрукують… Мовчав, мов води в рот набрав…». Правда, нам чорна кішка дорогу не перебігла – ми й надалі приятелювали, але, може, не так активно, як перед цим.
Згадаю ще одну цікаву зустріч з поетом, котрий нас, студентів, запросив у гості до своєї господи. Я, Михайло Левицький та Геннадій Мороз таки знайшли час, аби відвідати нашого старшого побратима. Як сьогодні, пам’ятаю (а це був 1969 рік!) кабінет, стелажі з книгами, робочий стіл і два крісла. На столі рукописи майбутніх книг.
Вхідні двері нам відчинила Ігорева дружина, Луїза Федорівна. Поряд з нею були дівчинка і хлопчик – Людмила та Олег. Правда, дружина і діти до нашого гурту не приєднались. Либонь, діти поета були щасливими, бо від нас, бідних спудеїв, по чоколядці отримали…
Ігор з «барку» витяг плящину «Російської». Перепрошуючи, побіг на кухню. Приніс чайник і чотири філіжанки. Ставлячи на стіл, промовив: «Вибачайте, хлопці, так сталося, що в хаті ні цукру, ні хліба нема. Ось – кип’яток, який нам буде за закусь…». Я йому відповів: «Не журись, Ігоре, ми, студенти, звикли до цього».
Ми довго засиділись у гостинного господаря. Говорили про се-те, та найбільше про поезію. М. Левицький та Г. Мороз (нині відомі поети України), як і Ігор, читали свої поезії. Оскільки я мав слабку пам’ять до власних віршів, читав новелу «Кошикар». За те, що наші шлунки були порожніми, ми на бориславця не ображалися. Бо знали, що на ту зарплатню, яку він отримував, важко було сім’ю утримувати.
Чим, власне, прикметні вірші Ігоря Нижника? Насамперед, актуальністю та широтою тематики, життєвістю осмисленого матеріалу, оригінальним показом явищ буття, принциповістю та виразністю. Його поезія – це високохудожнє полотно, позначене глибокою народністю. Вона – як народна пісня, як Божа молитва. Своєю архітектонікою, звучанням, дзвінкістю рядка, афористичністю наближується до кращих фольклорних зразків. Поет нерідко звертається до часів своєї молодості, згадує оте перше своє творче начало – скрипку, наприклад:
Чебрецем і медом пахне тихий вечір.
Скрипка на полиці – мов заснулий птах.
Світиться вечеря. І вогонь із печі
Засвітив усмішку в маминих очах.
Сказано образно і щиро. Перед очима не тільки слова, але і їхня музика, ба навіть філософія життя. Так може писати справжній поет, чий талант – «не позичений, а власний».
І про що б він не писав, його голос вражає — широтою світобачення, дисципліною думки, любов’ю до України, різностороннім дослідженням проблем сучасності. Його твори – це, по суті, синтез музики і слова, значущий заряд морально-етичної сили, ліричний спектр людських почуттів:
Спадає мла на лози переярі,
Холодною росою степ запах.
І хмара йде.
І неспокійно хмарі
І стогне-плаче
в оболоні птах.
І стогне на грозу…
Прийди і ти,
Допоки маєш право –
на сльозу.
В окремих поезіях відчувається бунтарський дух й самого автора – бунт проти національного та соціального зла. Патріотичні мотиви поета не послаблюються у багатьох творах, а, навпаки, наростають. Він не може примиритися із неправдою, заспокоїтись доти, поки правда неправду не поборе:
…Не гордий дух мені
бунтує розум,
А крик душі звідсіль
мене зове.
Знеславили незрячих
малоросів
Облудництво і ханжество
нове.
Далеко, гей, до синього
Дунаю…
А треба йти – хай триста
лих в путі.
Коли поганці віру обкрадають,
Найбільший гріх –
молитва в темноті.
(«Повернення Івана Виговського»).
Майже всі історичні персонажі – гідні доби постаті, непримиренні шукачі правди і справедливості: «І звівся він ((Захар Беркут. – А. Г.), тяжку зборовши втому, що валуном на груди налягає, і мовив їм: «Вертайтеся додому і до чесних діл, до рала й ремесла»; де й ділися скуйовджені раїни, і вмовк дзвін вишневих верховіть. Чи хата це? Чи доля України переді мною зболено стоїть?» («Батькова хата в Кирилівці»).
Фольклор, народні пісні, притчі, казки, історичні мотиви, які опрацьовує поет, завжди на чатах поетичної правди і душевної чистоти. А це ознака того, що такі твори талановиті, прості за формою, легкі до сприйняття:
В душі завесніло –
Та й зозуля кує.
Дивосвітоньку білий,
Рідне поле моє!
Скільки взяв я у тебе
Чистоти і тепла…
І цвіте мені небо,
Де веселка цвіла.
Сказано просто і сильно! Так може сказати лиш той, хто любить свій край, знає народні традиції, визначний майстер пера. У книгах, які опублікував Ігор Нижник, центральне місце посідають людина і природа – оці два одвічні крила нашого земного буття. До того ж, людина, як земна істота, весь час шукає своє щастя, яке, мов мана, то зачіпає життєву сутність, то залишає її: «Чи так було. Чи так мені здалося… //Пливло «Над нами літо в небесах.// Я спочивав, немов з польоту птах.// На теплому стогу твого волосся.// Тобою день, тобою червень пах,// І шелестіло вій твоїх колосся.// Ти запитала, як тобі жилося// В моїх минулих радощах і снах//».
Читаючи такі поезії, усвідомлюєш велич світла, ідей, що веде людину вперед, до вдосконалення, даючи їй сили для подолання труднощів – фізичних і духовних.
Варті окремої розмови й поеми І. Нижника: «Лада», «Українська ніч», «Яворова дека», «Феєрія», «Отаман». Майже всі вони розробляють морально-етичні теми. Вони високо підносять мораль – як засадничу чистоту поведінки, цілісність характерів простих людей. Автор засуджує захланність, потяг до наживи, збагачення, здирство і зраду. Народ за свою Батьківщину ладен віддати кров власного серця, піти на погибель.
Особливо хвилює поема «Отаман» – про останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського, котрого московські царі і царята чверть віку гноїли в ямі на Соловках. Півроку – ліворуч. Півроку – праворуч. Два кроки – вперед… і ні кроку назад!» – ось яка кара від ординського «старшого брата» непокірному українцеві!.. І за що? А лиш за те, що палко любив свою землю, що намагався виправити фатальну помилку великого полководця і державного мужа Богдана Хмельницького, котрий через нагальну і загадкову смерть не встиг це зробити.
О, тайна розмово,
Синів України,
Розмово
Під брязкіт ланців!..
Не чули – оглухли
Острожницькі стіни,
Як біль
Дві душі шматував.
Втім, народ пам’ятає своїх Героїв. У їхній пам’яті лишається «далекий шлях чужинний в краплях крові» Петра Калнишевського, бо, як заповів наш Пророк – Тарас Шевченко, «не вмирає душа наша, не вмирає воля…».
Форма сонету теж була до снаги поету. Писав їх багато, особливо вінків. Були вони переважно філософського плану – про сенс життя, про матінку-природу, про духовні цінності, про рідну землю.
Значну мистецьку вартісність І. Нижника мають і його прозові твори. Вони високохудожні і виховні. Мені довелося рецензувати дві прозові речі автора – «Доброслов» та «Чорний легінь». Про останній роман писав таке: «Сюжет твору – багатоплановий, романтично-піднесений. Від першої до останньої сторінки читач перебуває у постійній напрузі, стає учасником героїко-патріотичних подій, які розгортаються у ХVІІІ ст. в часи Олекси Довбуша.
І справді, відважний, мов гірський орел, красивий, мов зусібічні гори, легінь-месник Іван Дублевич уособлює в собі весь український народ, віковічна жага якого – прагнення волі, справедливості, своєї державності. Ідея роману така: наш порятунок – повернення до фольклорних та історичних джерел, до себе – усе це може поставити нас, українців, на ноги з високо піднятою головою. Втеча від себе, нерішучість, пасивність – смерть наша. Для І. Нижника із його людською мужністю, духовною ясністю у совєцькі часи писати правдиво було мукою. Чому? Тут дві причини: перша – мусів бути собі самоцензором; друге – готував собі не зовсім втішне майбутнє. Правда, поет сих двох чинників не боявся – ішов своєю дорогою, яку підказувало його неспокійне серце.
Пам’ятаю часті виступи Ігоря Йосиповича серед людей. Йому завжди влаштовували овації. Бо він не ритуально, а з повнотою щирості торкався струн душі слухачів. Був такий час, що він та Ігор Сусюк організували вечори зустрічей із громадськістю. Це були радісні зустрічі і, звичайно, бажані заробітки. Крім того, Ігор мав досить поважні артистичні здібності: годинами напам’ять міг читати твори Василя Стефаника, та чи найбільше полюбляв новелу «Побожна». У товаристві був веселий, щирий, відвертий – словом, душа-людина!
Вельми тішився письменник своїми поетичними набутками – книгами, що видруковані на Дрогобиччині. Це – «Рубаї», «Ліра», «Свіча», «Дзвін». Рядки цих книг, зладнані вправною рукою видатного майстра, одухотворюють, вчать філософії життя за законами єдності, любити усе суще, в якому краса і багатство – співіснування. Власне, у цих творах поет прагне осмислити своє і наше буття, утвердити ідеали, які здавна сповідували наші предки, крізь призму свого світовідчуття звіряє те реальне, яке є суттєвим компонентом творчості.
Так, тішився, але не дуже… Чому? Бо книги взявся надрукувати редактор газети «Нафтовик Борислава» Роман Соловчук на редакційному цифровому дублікаті «Duplo». Підпільно, звичайно, і втричі дорожче, ніж це мало б коштувати.
Книги ці без необхідного поліграфічного обличчя – зі значною кількістю огріхів, сірі за оформленням. Така «приятельська» допомога поклала Ігоря Йосиповича на лікарняне ліжко… На жаль.
В силу життєвих обставин письменник понад два десятиліття проживав у столиці нашої держави. Київ для нього став навдивовижу плідним – в поезії і в прозі. Йому там легко жилося й писалося. Бо надихала його вірна дружина Зореслава Антонівна – доктор медичних наук, професор, що походить з давнього шляхетного роду – роду, який суціль був причетний до створення Закарпатської Народної Республіки, зокрема уряду Августина Волошина. Це – брати Михайло, Юлій та Антон Бращайки!
Відомо, що душа І. Нижника – це частка душі Вічності. І це справді так: поет – завжди поет. І на землі, і в Потойбіччі. Знайомлячись нині з його поезією, відчуваєм його постійну присутність – під час читання і після.
Зазвичай, і в музиці, і в літературі Ігор Нижник завжди був у повній гармонії зі світом – земним і космічним. Оголеним нервом свого неабиякого таланту торкався самого сенсу буття. Свого і вселюдського. Його поезія – це синтез музики і слова, який давав йому всеціло жити й творити.
… Минуло вже сім років в д того трагічного дня, як великий талант України відійшов у Вічність… Так, відійшов, але у своїх творах житиме так довго, як довго житиме наша українська нація.
P. S. Оцю статтю хочу завершити віршем, присвяченим світлій пам’яті Ігоря Нижника:
* * *
Недавно був між нами,
Тепер уже нема:
Помандрував світами,
Де Вічності зима…
Пішов собі в минуле,
Та книги залишив.
Завмерло серце чуле,
Немовби і не жив!
Та буде далі жити,
Допоки пам’ять є.
Ним будем дорожити,
Бо ім’я це – святе!
Андрій ГРУЩАК,
член Національних спілок України – письменників та журналістів.