«Син своєї землі» – чи існує фактичне обґрунтування, хоча би в біографічному зрізі, на прикладі доль відомих постатей? Адже якщо рідна країна є матір`ю у ментальному сенсі, то вона не лише народить, а й виховає.
Син полтавської землі Володимир Самійленко, якого Іван Франко вважає одним із найсильніших письменників, пише настільки взірцевою українською літературною мовою, що не залишає жодних сумнівів у її потужності. А Іван Котляревський же також – син цієї землі, і він також був тим неофітом, який відважився показати усю красу живої мови – отак на всю Україну і став зачинателем української нової літератури. Та й взагалі літературна мова як така витворена з урахуванням повних норм усіх діалектів, проте на основі діалектів Полтащини та південної Київщини. І через епоху полтавський син Самійленко у особливо тривожну для країни добу знову показує – яка ж вона сильна і красива, українська мова. І до Петербургу не йде вчитися тільки тому, що «там немає України», яка може бути слава?
Але в тому ж біографічному зрізі, навіть не іронічно, а багатозначно прозвучить інший приклад – у Великих Сорочинцях на Полтавщині народився, звісно, не тільки Володимир Самійленко. З видатних – на згадку приходить Микола Гоголь. Ба більше – як зазначає у авторському документальному дослідженні Ірина Фаріон, ці два письменники в різний час, проте повʼязані з однією хатою: Володимир Самійленко виховувався у домі дідича Олексія Трохимовського. І в цій же хаті у свій час прийшов на світ Микола Гоголь. Одна земля, навіть хата одна – діаметрально протилежні долі. То як?
Книга Ростислава Чопика «Менталітети» вибудувана на «несподіваних текстах», між якими автор спочатку не вловлював звʼязку і не писав їх з прицілом на те, що це буде єдина книга. Як і не сподівався, що риторичні запитання «Украинец, русский – какая разница» – дуже ятритимуть починаючи з 2013 чимраз сильніше. Чому Айвазовський, а точніше – вірменин за походженням Гайвазовський, – так геніяльно пише шторм, якщо він син гірської країни? Чи не тому, що землі Аратату були тими першими, на які ступила земля Ноя після цілої епопеї потопу? Чи не цей шторм пригадав не пам`ятаючи Гайвазовський, адже спокійне море (яке так легко писати з натури) – на його картинах постає значно рідше..
Що таке – менталітет? Це культура, національний характер, традиції та історична пам`ять. А ще? Чому буковинці так велично носять ковилу на святошному вінку, якщо у Чернівецькій області немає степу? І такого вінка більше немає ніде в Україні, навіть у степових областях, зате в Софійському повіті Болгарії є. Буковинська майстриня, звісно, не пригадає, хто навчив робити вінки з ковилою на цих землях. Болгарська, напевне, також. Шкода, що фракійські знатні панночки «не любили» фотографуватися – так ми би краще дізналися, який то вінок був на початках.
Та від власних розмислів про характер буковинського вінка (що поробиш, дівоча вдача) повернуся до глибокої, як оте море на палітурці, і такої ж розбурханої книги. Чому – «розбурханої»? Бо дуже багато запитань. До яких письменник приводить так майстерно і раптово, як і озвучує відповіді. І навіть показує свій читацький шлях по таких книгах, які являють йому менталітети інших країн (у цьому ключі есей «Чехи, Щигел і ложка дьогтю» видався мені сильним інтертекстуальним діалогом, тестом на національність). Адже вийшовши у вільні води іноземної літератури (а надто – дотичної до історичної тематики), ми можемо натрапити на дуже несподівані візії українців іншими народами. І від реакції на такі візії, як на мене, і залежить, чи є правдивим у своїх національних переконаннях читач.
А ще пошуки моря у фольклорі поліщуків, а ще вслухання у дихання тих карпатських хребтів, якими піднімаєшся. А ще.. А ще найголовніше у ключі розмови про менталітети (саме в множині, бо якщо менталітет один і не взаємодіє з іншими – може і не розкритися повні, як людина, яка не мала до кого заговорити). Так ось у розмові про менталітети, яка є наскрізною з есея в есей, лейтмотивне риторичне питання до митців, у біографії яких було національне роздоріжжя: «Для чого їм Україна? Чи памʼятають, чи визнають, чи правдиво люблять?». Такі запитання може поставити лиш той дослідник, який щиро любить сам, для якого менталітет – не суто дослідницький інтерес.
Читаючи «Менталітети» – здійснювала кругосвітню мандрівку країнами і краями, роздивлялася чужоземне, аби виловити ті моментальні імпресії (як в корабельному круїзі) і забути, що другий місяць поспіль увесь світ «на паузі», а мої Карпати перше в житті для мене земля обітована, на яку мрію ступити. Читаю їх друге – «Менталітети», тобто. Ця книга потрапила мені до рук символічно – подарована автором з памʼятним підписом у день захисту моєї кандидатської дисертації. Я її «проковтнула» того ж дня (24 лютого 2017 року) і тоді мені в серце влучили зовсім інші есеї – я найспрагліше читала саме про топос гір, про свою Гуцулію, а все інше читала спокійніше. Тепер же, читаючи вдруге, глибини цієї книги явили цілком інші видива. Одне з питань, яке мене передусім цікавило у дисертації – коли, в який момент, горянин у прозі Марка Черемшини відчув себе українцем. З якого моменту він рідну землю став називати Україною, а не Гуцулією. Ця книга, яку я зараз читаю пораз другий і аж боюся конспектувати (бо хочу, аби вона заговорила до мене і втретє) мене відвела до несподіваних запитань. І вони мені влучили саме серце.
Іванна Стефʼюк – наукова співробітниця Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини, кандидатка філологічних наук, членкиня НСПУ. Спеціально для «Золотої Пекторалі».