ПРОЛОГ
Є вірші вічні, наче дзвони віщі…
Аж терпнуть душі в піднебеснім віражі.
І є душа, що скучила за віршем,
Що його треба просто для душі…

***************

Вірш для душі виношує душа.
Слова під серцем чую ще від літа.
Лиш хочу їх, через печаль і жаль,
Так написати, мов прошепотіти.

Слова тримаю в трепеті душі.
Їх навмання у світ не відпущу я,
Бо душі є там і лихі, й чужі:
Вірш прочитають,
Але
Не почують.

Хай той почує від душі слова,
Чия душа давно вже не на місці,
Але надія в серці ще жива,
Що день прийдешній стане
Благовісним.

Хай до душі прийдуться хоч на мить
Тому в цім світі,
Кому й світ немилий,
Бо серцю не накаже розлюбить
Ту жінку, що його
Не полюбила.

Вірш для душі вже склався, далебі…
Лиш крик душі я у собі залишу.
Не треба слів,
Що перебільшать біль,
Ті напишу, що годні
Перетишить.

Надія високостю проплива –
Душа ген-ген під хмарами витає ж:
Ти пошепки написані слова
Про себе
І про себе
Прочитаєш…

*****************
І знов чомусь прийшов до нас,
Притишений років стіною,
Благально мовлений романс,
Де просто так: «Побудь зі мною…»

Клекоче, хрипне світ.
У нім
Душа людська зірвала голос…
Пощо ж рокована мені
Цих слів звичайних винятковість
І ці періоди-лади:
« Побудь іще…Не йди, не йди…»

В громохкім, рванім ритмі дня
Звідкіль вони, з якого дива –
Неначе фатум, наслання! –
Ці хвилі вічного мотиву:
«Тебе давно чекала я…»

Чом ся мелодія тремка
Мене знайшла і серце тисне,
І руку чом шука рука,
Чом ця сльоза і чесна, й чиста…

…Не треба, пісне…
Повернись
В свій час наївно-елегійний.
Іди собі в своє Колись,
Мов патефон, просте й надійне.
Ми ж тут жорсткі, жорстокі…
Де ж,
В якій душі знайдеш спокою…
А ти пливеш, а ти не йдеш.

…І Ти не йди.
Побудь зі мною.

*************************
Господи, кому до того діло,
Що колись там
Хтось там,
Десь отам
Задививсь на тіло Її біле –
І ввібрала очі нагота.
І осліпнув!
Тільки біло-біло…
Тільки вустонька
Й гірко-солодкий біль…
Господи, кому до того діло?!
Лиш одному, Отче наш, тобі.
Бо ж в раю таки з Твоєї ласки
Жив той раб утіх земних
І зваб,
Й Перводіва
В перший гріх упасти,
Коб не він, спокусник,
Не змогла б.
То за те, що піддалась намові
І спізнала пізнання плоди,
Вищу міру –
Каторгу любові –
Сам ти людям, Боже,
Присудив.
Вигнавши із раю в час прадавній
У земних турбот несамовить,
Для утіхи неземної дав їм
Лиш одну,
Та й то гріховну,
Мить.

Не суди ж сих двох
Опісля того,
Отче наш,
Найвищий Судія.
Длань Твоя над стомленим чертогом
Їм во ім’я сина хай сія.
Хай вона його
Під серцем ніжно носить,
Хай народить в муках, як і всі –
То на тому й кари з неї
Досить.
Милосердним будь, іже єси.
Ну а муж сей,
Що спалахкотіло
Дав спізнать їй найсолодших перемін,
Хай лишень від сяйва Її тіла
Сліпне так щоразу,
Все життя.
Амінь.

**************************

Це видіння мене не мине:
ти, у сукні наївно-бузковій,
йдеш навстріч, та минаєш мене,
наче ми і не знались
ніколи.
Озирнувсь, обернулась і ти.
«Чом, – питаюсь, – мене обминаєш?
Чи мені, як ішов,
так і йти?»
Очі – в очі:
«Хіба ж ти не знаєш?»

Я собі:
«Ще півкроку ступни – в півстоліття –
і вже ти у Залі…
Й баяніста у тім не вини,
що лади вам не все розказали… .
Руку знов поклади на плече,
то й себе не винуй хто зна в чому.
Ну було: возсіяння очей…
вечір… вальс випускний в «шостій» школі.
У «гай-гай коли…» сплинув і вальс,
й поцілунок отой після вальсу…
Ну було: розвела доля вас…
Перебутністю
не переймайся.

…Згодом справжнє кохання прийшло..
Призабулось те юно-зелене.
Є щасливе родинне тепло і у неї, я знаю,
і в мене.
Діти… внуки… Прийшла й сивина
у… тодішній… мій чуб темнорусий.
Я щасливий, щаслива й вона.
Ну а згадки приходити
мусять…
…Ще стоїть твоя Перша Любов
і втирає, здається, сльозину.
Ще хвилина – й піде вона знов,
як і ти, через осінь –
у зиму.
Ген, під хмарами, твій Часоплин …
То збагни, сивочолий, нарешті:
журавлиний убито вже клин
між минулим твоїм – і прийдешнім…»

…Ти крутнулася на каблуках…
мов у вальсі…
на битій дорозі,
та й пішла, вся бузкова така,
що аж в грудях… у горлі вже… сльози.
Десь ми стрінемось, може, колись,
дай нам Боже,
у пору погожу.
то й пишу наче вірш,
наче лист…
і поставити крапку
не можу…

* * ******************
Знову літо перебуто. Все без Вас – перебуття.
Хто когось на перепутті про життя перепитав.
Хтось оглянувся – нікого. Може, то чиясь душа?
На хресті доріг – підкова.
Ходить колами лоша.
Рік пройде – і все спочатку, поки час візьме своє, –
Й на копито, мов печатку, хтось підкову ту наб׳є.
Піде коник по дорозі тій, що з ночі – в білий день.
І, дивись, ще до морозів той маєток Ваш знайде –
За лісами, за горами.
Й, щоб не чув ніде ніхто,
Біля кованої брами
М׳яко тупне копитом.
Лиш у Вас, пресвітла пані, серце тьохне.
І відтак
Ви в ранковому тумані розшукаєте той знак.
“Що ж він значить, слід підкови? Може, є десь поряд
хтось?”
Роззирнетеся – нікого.
Не судилось…
Не збулось…
Ну а хтось в своїй дорозі пригадає вже при дні:
“Покотились йому сльози ще раніше, ніж мені”.
І до Вас із високості через Простір, через Час
Долетить:
“Все дуже просто…
Він і досі любить Вас”.

**********-***
Прилечу…І ввійду…І шолом
скину сірий:
пилюка ж з дороги!
Похилю покаянне чоло.
Скам’янію біля порога.
Вже повіривши в мій приліт,
усміхнетеся: «Ох, ідальго…
Як велось Вам чотириста літ
на шляхах і тернистих, і дальніх?»
Я ж, затисши руків’я меча,
лиш зітхну, наче совість людства –
і погасне раптом свіча
в кришталевій богемській люстрі.
Підведетеся. Шаль із плечей
білі крила розкриє в польоті –
і утішусь докором очей:
«Як чекали ми Вас, Дон Кіхоте…»
Мій літак відгуркоче у ніч,
Росінанта покличе з собою…
І погаснуть дванадцять свіч…
Ми ж світити залишимось
двоє.
Ми у замку. Ось тільки: «Твоя-а-а-а!» –
електричка гукає так звично…
«Так-так-так!» – в такті серця здаля
нам вистукують стики ритмічно.

…Спить кохана. Біліє стіна:
в ніжну втому вдивляється зірко.
У багетовій рамі вікна –
мініатюра… То зірка.
Шибку нашу перепливе –
і засяє у рамі для інших.
Стосотліття шедевр сей живе,
та немає од нього новіших.
…Є ще зірка. І перса цвітуть.
Хтось щасливий до світлого
болю,
що в сім світі він може побуть
аж до ранку
з своєю
Любов’ю.
Завтра знову рушатиме в путь…
Але ж знатиме:
так доостанку
його Доля чекатиме тут:
в квадратурі панельного замку.

ЕПІЛОГ
Ми з внучкою йдемо на день народження…
Уже давно чекають нас, атож…
Ми обіцяли: прийдем без запрошення,
як тільки випаде у квітні перший дощ.

Панельний дім наш виріс коло Бугу…
З балкона глянули – а берег вже цвіте!
Отож Даруся дідуся до лугу,
за руку взявши, радісно веде.

Біля кондитерської на хвилинку стали
(смаколиками з вікон так пахтить!)
І ось вже Буг. І луг.
– Ура! Застали! Вгадали ми, коли до Вас прийти!

А іменинниця всміхнулося привітно:
–О, бачу, в вас святковий є пиріг!
… Був день народження в кульбабки, пані Квітки.
Жила вона там само, де й торік…

Анатолій Ненцінський,м.Хмельницький