Світлана Антонишин. Падіння скелі: Вибрані поезії. – Львів: Каменяр, 2005. – 189 с.: іл.
Коли ставить життя навколішки,
Котиш камінь. Ой, котиш камінь.
Світлана Антонишин
Чому в цьому житті все не те й не так (саме цією ущербністю позначив стан цивілізації Паскаль у своїх «Думках»)? Коли-коли це з’ясовано, та чи щось змінилося відтоді? Людське життя надалі незбагненне й недослідиме: «Прагнемо істини, а знаходимо в собі лише непевність» (Блез Паскаль, «Думки»). Є багато речей, які від нас не залежать. СКЕЛЯ ПАДАЄ ненароком чи з іншої причини, і ми не завжди можемо цьому протистояти…
Пишучи про Жан-Жака Руссо, Володимир Єрмоленко висновує думку: «І навіть коли приходить біль, людина має свободу пустити його собі (й іншим. – Б. Д.) на користь. Мідь перетворити на золото» («Далекі і близькі»). Тому недаремно Боецій вважав, «що розумна людина не може бути нещасливою чи страждати. Адже вона своїм розумом, силою волі, глибоким розумінням власного земного призначення може переносити будь-які тяжкі удари долі, осягнути найвище благо і наблизитися до нього» (Володимир Кондзьолка,
«“Останній римлянин” Северин Боецій»). Щось у тому є від істини: «Кажуть, що / Я дочка Прометея. Співачка досвітніх огнів», бо вогонь – символ перемоги, як символ життя вважався і є найбільшою святістю нашого майбуття… Тут зацитований фрагмент вірша написаного Лесі на 130… Леся Українка – благородна, делікатна жінка-борець заговорила мовою українця-переможця; свідомо обране нею прізвище (псевдонім) і всі її думки замикаються на українському питанні: «Я любила вік лицарства. /…/ До землі прибитий списом, / Говорив: «Убий, не здамся!» (Леся Українка, «Мрії»). Світлана Антонишин своїм талановитим пером передала душевні переживання й силу волі поетеси:
Вам потрібні борці? Не зрікаюсь ні гніву, ні сліз!
Коли ж плачуть мужчини, – волію крізь сльози сміятись…
Так, я горда була. З тої гордості хрест мій возріс,
Що його лиш мені на гору крем’яную підняти.
У цьому тексті можна вгледіти незбориму сутність життя нашої авторки – засяяло світло, яке вона бачить і в темряві: «Якщо ти вартий на цім світі жить, / То і життя тебе в собі захоче» (Леся Українка). «Хрест» Лесі Українки «возріс» – вона ж бо «своїм життям до себе дорівнялась».
Самотність, тиша, що принесе нам новий день, вечірня зоря… Коли вдивляємося в зоряне небо – нас лякає тиша Всесвіту. Людина в природі – пилинка піщинки в безмежних просторах Всесвіту, проте здатна мислити, переживати, пустити гірку чи гарячу сльозу й чути, як «… злякано годинник занімів». Поетеса намагається зазирнути за межі реального світу:
Самотній Всесвіт уповзає в серце,
І вічність палить холодом уста,
І страшно – як перед початком герцю
Двох вічних сил в космічних коридорах.
Справді: адже «Людина утримується на грані двох безодень, безодні нескінченності і безодні небуття» (Блез Паскаль).
«Українська література загине через посередність… Талант самотній, він страждає і мучиться у шуканнях відповіді на питання життя і смерті. Він самотужки намагається проломити мури недосконалості світу» (Володимир Базилевський. Імпресії та медитації. – «Українська літературна газета», № 1 [293] від 15 січня 2021 року). Талановите поетичне слово Світлани Антонишин САМОТУЖКИ ламає мури… Якби ж людство прочитало б хоча Нагірну проповідь Ісуса Христа (всього п’ять сторінок тексту Євангелія від Матвія, 5–7 розділи! В Біблії 1523 сторінки): «Ваше слово хай буде: “так-так”, “ні-ні”. А що більше над це, то те від лукавого» (5:37). Чи розуміємо ми глибинний зміст цієї настанови? Але ж поетеса живе надією: «…І все одно Бог вірить у людину. / Лише Бог…» У згаданій статті Володимира Базилевського знаходимо ще й такі роздуми автора про поетичну книжку Світлани Антонишин «Первосвіт»: «Інформація для читачів “Первосвіту”. Є в цій книзі вірш “Замість епілогу” з підназвою “Велика секстина”. Наскільки мені відомо, досі до великої секстини не звертався жоден з українських поетів. Це дуже складна строфічна будова, яка складається з 36-ти рядків, пов’язаних вигадливою системою римування. Велика секстина потребує неабиякої технічної майстерності. У мої наміри не входить аналіз цього твору. Звертаю увагу на сам факт ПЕРШОСТІ освоєння цієї строфи у нашій поезії. І належить ця першість Світлані Антонишин».
В Інтернеті надибую інформацію від 23 липня 2020 року: «У Чернігові презентували збірку поезії жительки Львівщини Світлани Антонишин “На білому камені”. Світлана Антонишин – письменниця, поетеса, журналістка з всеукраїнським ім’ям. Сьогодні, на жаль, самостійно вона не може писати.
Прикута до ліжка. Вона майже нічого не бачить, свої вірші надиктовує Валентині Мастєровій, інша письменниця веде її сторінку та допомагає їй в реалізації творчого потенціалу, – Людмила Зіневич, директор чернігівської бібліотечної системи».
Хай правдиве слово поетеси зоріє глибинним осягненням сутності світу людини, мистецьке поетичне слово допомагає зносити тягарі сьогодення:
«Поети для епох», сурміть дорогу!
Ударив грім… Заплакала трава.
Мовчать хрести. І тихо молить Бога
Похилена над світом голова.
Що ще можна сказати про поезію життя і болі авторки, яка сам на сам розмовляє зі Всесвітом невидимих речей? «Закам’яніли очі небесам: / Ні сліз, ні граду. / Лишаєшся з безладдям сам на сам?» Хоча вона сам на сам з світом болю і печалі, але ж її думне серце здатне зауважити й таке: «Блаженний світ джмеля заколисав: / Пелюстка пада…» Будемо ж вірити, надіятися, любити! Побратими по перу подумками в постійній духовній єдності з її одухотвореним життям:
Ще праць і праці.
Ще такі завали
на помайданнях правди і хули –
………………………………………………
То що ж ви, хлопці (покручі козачі?),
хмільним дощем шкребетесь по вікні?
Живуть мої бережниці. А значить –
була і буду. Змінюйте пісні!
Петро Остап’юк, «Соло знервованої землі»
(Світлані Антонишин. У кн. «Троянда під снігом»).
Пам’ятаймо про очисну сльозу – вона безголоса й дарує полегкість у стражданні, змушує у спокої й цілковитій тиші мовчання заглибитися в незбагненні нурти нашого життя, взоруючи душею й словом на світ майбуття (вкотре хочеться нагадати, що поезія класичної ясності не потребує пояснень – думки ж бо живі і розумні істоти), оскільки основою пошуку щастя, сенсів життя є «сродна праця», тобто та, до якої людина має природний нахил, здібності:
Маестро, не треба… Мовчіть… Я тихенько поплачу.
Я відповідь знаю: в ній соло холодної скрипки.
Зелений листок, одірвавшись, здивовано скрикнув,
Бо ще не пора. Ще над озером осінь не кряче.
Отже, в кожному рядку ми чітко бачимо: покликання Світлани Антонишин – словом ламати мури недосконалості світу. Щасти їй у цьому, Боже!
Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ, доктор філософії, доцент