Запам’яталася фраза з якогось фільму: «Добре слово і котові приємне». За точність ручитися не можу, але суть збережена. Добре слово. Погане слово. Здавалося б, поняття надто відносні. Але хіба благословення дається для двозначного трактування? Хіба зуміємо витлумачити прокляття як щось позитивне?
Епіграфом до своїх роздумів над словом намірявся взяти цитату від апостола Павла: «…Слово – живе й діяльне, і гостріше від усякого двосічного меча: воно проходить аж до розділу душі й духа, суглобів і кісткового мозку, і розрізняє чуття та думки серця» (Євр.4, 12). Перечитавши кілька разів вподобане мотто, збагнув, що я невиправдано злегковажив би, беручись самотужки оцінювати слово, не посилаючись при цьому на Святе Письмо. Оскільки будь-яке людське судження завжди буде суб’єктивним, об’єктивним є лише закон Божий, Божі заповіді. Відтак існує тільки авторитет Біблії, Євангелії, авторитет Слова Божого.
Апостол Павло у посланні до євреїв пише: «Вірою ми знаємо, що світ створений словом Божим…» (11, 3). Ось як про це оповідається в Бутті: «І сказав Бог: “Нехай буде світло!” І настало світло» (1, 3). Все інше – таким же чином. Сказав Бог.. І так сталося. Справді, одним лише голим розумом, що не озброєний вірою, людина не здатна осягнути величі і сили слова Божого, попри те, що «не хлібом єдиним житиме людина, але всяким словом, що виходить з уст Божих» (Мт.4, 4). Тілесна людина більше думає про хліб, аніж розмірковує над словом Божим, і хоч її манною небесною годуй, вона слухає і не чує, дивиться і не бачить. Тільки духовна людина в серці своїм може сказати: «Слово твоє – світильник перед ногами в мене, світло на моїй стежці» (Пс. 119, 105). Для того, хто вірує, вага, цінність і сила слова Божого очевидні.
Усі ми є щоденними свідками брутальної лайки не вулицях. Матюкаються не тільки чоловіки (п’яненький сантехнік, який кинув собі на ногу якусь залізяку, чи пан, у якого краватка – невід’ємна деталь робочого спецодягу), за якими у цій сфері віддавна закріпився пріоритет, а й жінки, які прагнуть цілковитої рівності з чоловіками. Матюкаються діти (хлопчики й дівчатка), які намагаються видаватися дорослими… Матюкаються політики і діячі культури. Зле слово привноситься у літературу. Напевно, іноді це художньо-виправдано, бо існують поняття життєвої правди і правди художньої. Митець вільний від заборон. Художникові (творцеві) дозволено все, але не все йому на користь. Тому, якщо його не влаштовують ті етичні й естетичні норми, що склалися упродовж еволюції літератури, повинен самотужки виробляти закони для внутрішнього користування, які б оберігали від самознищення, від підміни суті творця суттю антитворця, руйнівника, варвара. З’являються літератори, яким просто нічого сказати, якщо вони не заматюкаються. Коли зважити на те, що в літературу ми приходимо з вулиці, то ніби й нічого дивного. Проте подібне поволі стає нормою.
З власного досвіду знаю, як легко втратити відчуття ваги слова. Мені виповнилося двадцять літ, я щойно повернувся з війська, у моєму лексиконі найбільш вживані – нецензурні слова. Я звик до них, вони стали для мене незамінними. Усі інші слова, окрім матюків, зробилися беззмістовними, прісними, ніякими. Якщо я не виматюкався, а вжив якесь пристойне слово, то це виглядало так, наче я нічого й не сказав. Принаймні так мені видавалося. І це при тому, що в колах, у яких мені довелося набувати життєвого досвіду, я зловживав непристойними словами не більше від інших.
Ймовірно, що й надалі усі свої негативні й позитивні почуття та різні емоції вдавалося б висловлювати з допомогою якогось десятка брутальних слів, якби мені не зустрілася жінка, заради якої я вирішив змінити себе. Дуже важливо, щоб у житті зустрівся (був) хтось, заради кого хотілося б зробити себе кращим. Дуже важливо, щоб знайшовся хтось, хто б прагнув, аби ви стали кращим. Мені пощастило. І перше, що я зробив, – заборонив собі матюкатися. Ми повинні творити себе (вдосконалювати) для інших і для себе. Повинні, навіть якщо інші від нас цього не вимагають, а самим нам не хочеться. Повинні, бо цього хоче Бог. Бог хоче, аби ми наближалися до нього, вдосконалюючись, набували подоби Божої.
Ісус Христос застерігає: «Кажу ж вам, що за всяке пусте слово, яке скажуть люди, вони дадуть відповідь у день судний: бо за словами своїми будеш виправданий і за словами своїми будеш осуджений» (Мт.12, 36-37). Або ж і зовсім конкретно: «Хто ж скаже братові: Нікчема! – той підпаде Верховному Судові. А хто скаже: Дурень! – той підпаде під вогонь пекельний» (Мт.5,22).
Хіба нема над чим замислитися?
Проте ми лінуємося. Тому й тягнеться така тьма люду до відсвіту вогню пекельного, наче до світла істини. Якщо ж людина не має остраху перед вогнем пекельним, то навряд чи стане вона тривожитися тим, що «лихі розмови псують добрі звичаї» (І Кор. 15, 33). Тих же, які прагнуть дотримуватися добрих звичаїв і намагаються їх зберегти, нехай заохочують та підбадьорюють слова апостола Якова: «Коли хтось не завинить словом, той муж досконалий що може загнуздати й усе тіло» (Як. З, 2). І ще нагадаю застереження апостола Пав-
ла: «Благаю вас, брати, остерігайтеся тих, що ширять незгоди та зневіру проти науки, якої ви навчились, і уникайте їх; бо такі служать не Господові нашому Христові, а власному череву і милими та піднесеними словами зводять серця простодушних» (І Кор.16,17-18). Судіть про слово не за буквою, а за духом.
Василь СЛАПЧУК, лауреат Національної премії ім.Т.Г.Шевченка, м.Луцьк