СЛУХАЮТЬ ПОЧУТТЯ КРОКИ ЧАСУ

Білінська І. Час кульбаб: поезії. Львів, Сполом, 2023. – 192 с.

Так, напевно, було у всі часи: жоден з тих, хто взявся за перо, достеменно і сам не знає, що спонукало його до створення того чи іншого тексту. І не сумніваюся й у тім, що поціновувачів прозового чи поетичного слова більше цікавить суть думок до написаного, а не шлях до них. Принаймні ця думка переслідує мої відчуття, коли читаю поетичну книжку «Час кульбаб» Ірини Білінської із Золочева, що на Львівщині.

Особисто не знайомий з нею. Але, здається, що на основі окремих рядків міг би створити портрет душі людини, закоханої у навколосвіття: “тепло, що подароване мені, примножувати буду до останку”, “мені не імпонує роль раби”, “ще прагне серце музики високої, можливості саму себе збагнути”.

Про що ж пише творча особистість, трепетно вслухаючись у кроки часу (прошу вибачення за використаний тут образ із заголовка цих нотаток, які з’явилися під впливом рядка з одного з віршів: «Хай дощ іде своїм неквапним кроком»)?

Якщо коротко відповідати на це запитання, то можна сказати, що в поле зору авторки потрапляють громадянськість, філософічність, пейзажність та любовність. Тематична тривіальність? Та не спішімо кидати камінчики негативу у город віршарки, бо вже давно твори будь-якого жанру не радують новизною тем, а є можливими тільки їхні відтінки. Це – з одного боку. А з другого? Ознакою сучасного поезомовлення стало переплетення мотивів, про які вже йшлося. І зрозуміло, що на такому тлі про оригінальність віршослів може говорити тільки виражальність,  розповідь про яку, либонь, варто розпочати хоча б із згадок про літературні тропи. Тим паче, що вони є такими неоднорідними за своєю суттю, чого й не приховують.

Візьмімо хоча б порівняльність. Не секрет, що часто-густо тут маємо тропи із сполучниками типу «як», «мов», «наче», «ніби» і т.д. “Прибуваєш в мені, як вода у Венеції”, “тормосять душі, ніби струм, масштаби катастроф і горя”, “мов цвіт опадають зорі”. Своєрідною противагою таким словосполукам називають безсполучниковість. Але це – оманливе враження. Бо й тут превалює неординарність порівняння: “твій голос — весняний ручай”, “…де сяєш ти – моя зоря кохання”, “Ти — моя непройдена епоха в вічній нескінченності доріг”. Ніхто, мабуть, не заперечуватиме порівняльної гарноти цих висловів. Але, мова про них буде неповною без згадок про фрази, в яких воєдино зливаються сполучниковість та безсполучниковість: “кожен подих — як знак”, “Серце — безмовного шепіт – наче стріла покути”, “твій образ вдалині — неначе сон”. Давайте додамо сюди порівняльність з двома іменниками, один з яких несподівано відкриває несподіване взорування на інший: “мрії — стріли”, “взори

— якори”, “горе — думки”.

       На дві частини діляться епітети. Зокрема, перш за все, впадають взірці тропу з авторською барвою: “осені органи”, “пам’ять доріг”, “серце диких рік”, “дерев зап’ястя”, “серпня саксофон”, “небес долонька”. Зрозуміло, що на тлі

подібних словосполук помітно програють звичні для сприймання такі буквосплетення як “вранішня роса”, “хор голосів”, “осіння даль”, “незбагненна тиша”, “холодні ночі”, “перша зірка”. Але не думаю, що неодноразове вживання цих образів може позначитися на читацькому сприйманні і створити негативність,оскільки в даному випадку головною стає доцільність використання тропу .“Час кульбаби” ще раз підтверджує правильність підходу.

Самобутність зачаровує кожного читальника, коли він бачить метафори на кшталт: “у шибку з сумом заглядають квіти”, “вечір сіє тишу у траву”, “небо шаленіє від дощу”… Тут безперечно, треба сказати, що метафоричність вислову не була б такою цікавою  без органічного поєднання реальності та уяви.

Це стверджують і згадки про “мешканців” книги , до яких належать рослини та дерева, звірі та птахи, зорі та небесні світила, адже інколи й у них уздріваємо літературні тропи: “… в гірких долонях пізніх хризантем”, “ біля брами підіймала вишня у чисте небо білі прапори”. “Дикий кінь сполохав наш світанок”, “ще образа чайкою кигиче”, “… чорне дно ковтає зорі”, “ а сонце все глибше дихає”.

           Чарівність образного висловлення думки через згадки про “мешканців” стає очевидною, коли перед поціновувачем поетичного слова з’являються в “квартирі” одного рядка чи строфи з  різністю своїх виявів: “до горіха тулиться сова”, “пиши мені листи промінням сонця в пагонах кленових”.”… « і смуток полинний під час зорепаду”.

В “Часі кульбаб” не тільки ці рядки промовляють про сув’язь. Актуальним це питання залишається й у випадках з кольоровими екстраполяціями: “велика гра і чорно-білі сни”, “багряний вечір крилами змахне, перекотившись берегом зеленим”, “летітиме білий сніг, тремтітиме небо сіре”.

Якщо зацікавлює множинність поетичної барвистості, то не має сумніву, що сподобається і кольористість в однині: “У гаморі людської суєти нема рятунку – тільки сірий відчай”, “гортає вітер зжовклий календар”, “нехай ніколи не торкнуться Вас холодні пальці сивої печалі”, “…біла квітка тягнеться до сонця”, “залишуся у глибинах оченят зелених”, “срібним смутком ранньої зими сповнюютьсяб,  і сади і ріки”, “червоне небо над берегами”, “… наяву, як в чорнім сні війна у кожнім серці бродить”, “рожевий місяць дивиться на нас магічними очима”.

Мова про ці виражальні засоби (маю на увазі літературні тропи, згадки про “мешканців” книги, кольорові екстраполяції) змушує наголосити на їхній потрібності у висловленні думки. І, звісно, закликає сказати, що вони однозначно ратують за спосіб промовляння почувань. А от наявності богошукальницьких мотивів і  культорологічних бродять помежів’ям  виражальності та темарійності, в однаковій мірі говорячи про спосіб донесення розмірковувань до людності та філософічність лірики.

Наведу кілька цитат з релігійною барвою: “пучечок лісу тулиться до Бога”, “напевно, Бог навмисно залишив гаряче сонце у твоїх долонях”, “нам усміхнувся щедрий Бог, і ми повірили у себе, і ми повірили у нас”. (Можна висловлювати чимало міркувань про ці рядки, та “потанцюю” словесно тільки навколо одного моменту. Богошукальницькі мелодії пронизують вірші таких поеток з Львівщини,

як Любов Бенедишин, Любов Проць, Ольга Яворська. Не оминають цієї теми і золочів’янки Катерина Тихонова і Наталія Ковалик. А от в Ірини Білінської ці мотиви особистіші, що додає шарму.)

Свої нюанси має і наявність культурологічних акцентів. І передусім через те, що тут багатьох чекає несподіванка. Більшість сучасних віршарок не може обійтися без згадок про відомих митців, епіграфів з їхніх писань чи алюзій з створеного ними, коли вдуматись, то це – позитивне явище. А от Ірина Білінська пропонує протилежне, адже в “Час кульбаб” маємо лише вірш “Цілуй і зцілюй” частичним епіграфом з Юлії Бережко-Камінської. А про перегуки, то якби мовити, про таке. Вони, безумовно, є про це, зосібна. Міркується, коли бачиш високу культуру письма, котра є неможливою без “пірнання” душі у вже здобуте. Кожен, мабуть, зауважить, що авторка тонко-точно доторкається до фольклору рідної землі, вдало обігруючи усталені вислови: “І не один покаже скалку в оці, колоди не помітивши в своїх”, “ не вдаватися “зуб за зуб”…”, ніколи не пхати носа, де не просять, або не ждуть”. Чи не спонукає така увага до рідного появу власного крилатослівя, позитивну відповідь на це запитання даєш сам собі, коли читаєш: “лиш той упіймає зорю із небес, хто має розкриті долоні”, “коли люблю – я саме та, хто є”, “кожен день, як маленька вічність, коли поруч

тебе нема”.

Ніхто либонь, не заперечуватиме, що літературні тропи, згадки про “мешканців” друку, кольорові екстраполяції, богошукальницькі мотиви і культурологічні акценти мають важливе значення для виражальності. Але, як мені здається, вони виразнішають від слововиявів. Бо у книзі Ірини Білінської натрапляємо на буквотвори, котрі позначені неологічністю , рідновживаністю чи діалектичністю: “взаємозвірі”, “самокара”, “коркувати”, “позачасся”, “тульпанно”, “стрих”, “аромобіль”, “рівновеликі”, “досвіт”, “чужаки”, “напівсніжні”, “хурделити”, “мультидуховний”, “праотче”, “нічогісько”. (Невипадково наголошую на слововиявності, бо саме вона додає шарму написаному, хоч іноді дехто стає у позу видавничого редактора з оповідки Леоніда Первомайського, який просить письменника замінити слово, бо він, мовляв, його не знає. І отримав їдку відповідь від літератора, бо він хотів аби не існувало того, чого не знає.

Заслуговує на увагу і питання формовираження, котре радує розмаїттям. Скажімо, вірш “Юне” містить у собі елементи баладності, тяжінням до поетичної мініатюрності пронизані твори “Ти мариш, людино?”, “Хіба любов буває нелюбов’ю?”, “Мені не імпонує роль раби”, “В терпких обіймах бабиного літа”. Але тут либонь, варто згадати про текст “життя не відкладається на потім”, який теж належить до вдатної поетичної мініатюри, бо тут і неозброєним оком читач помітить істотну різницю. Це – п’ятивірш, а попередня – чотиринаписанки є катренами із своєрідністю висловлення думки. Очевидно, що у майбутньому авторці слід приділити увагу рубаям, сонетам. Хоча це, звісно – питання жанрового смаку.

Тепер поведу мову й про таке . “Час кульбаб” – гарний епітет для заголовку книги. І це найменування має свою привабливість на фоні “Чотиричасу” Михайла Василенка, “Часоплину невидимі грані” Віктора Вербича, “На просторі

часу” Олександра Вертіля, “Спіралі часу” Наталії Віргуш, “Третій час” Анни-Віталії Палій… Зрештою, « кульбаба» нерідко зринає у назвах. Згадаймо хоча б про “Кульбабове віче” Любові Бенедишин, чи “Цвіт кульбабки” Інни Бердецької. Цікаві епітети промовляють до нас з назв окремих творів цієї книги: “магія весни”, “вальс дощу”, “ночі коси чорні”… Впевнений, що у декого може виникнути запитання: а навіщо це акцентуванння на найменувальності?

Потрібне воно, дуже потрібне! Хоча б для того, аби сказати, що назва – візитівка видання і так багато означає для позитивного сприймання написаного, що підтверджує й книга Ірини Білінської.

А після висловлення думок про конкретику видання перейду до деяких узагальнень й наголошу на тому, що друк золочів’янки має своє на всеукраїнському поетичному тлі, що може свідчити порівняння з доробками Валентини Люліч, Олени Пащук, Альони Радецької, Євгенії Юрченко. Це – представниці молодшого поетичного покоління в жіночій ліриці. А ще чомусь думається про впливи творів старших від них Любові Голоти, Теодозії Зарівни, Людмили Тараненко, Тетяни Яковенко…

Знайомство з ужинком Ірини Білінської дає можливість сказати, що версифікаторка народилася у селі (хоч у книзі немає згадки про це, але вона у телефонній розмові підтвердила), бо вірші уродженців села і міста істотно різняться. Адже в перших за моїми спостереженнями літературні тропи є барвистішими, а дії “мешканців” виглядають динамічнішими.

А крапкуватиму у нотатках думкою про те, що поєднання набутого досвіду укупці з неординарним вираженням міркування та уроків жанру на основі знаного спроможні створити ще більшу віршовану неповторність, якої від Ірини Білінської чекають поціновувачі поезомовлення.

Ігор Фарина,

 селище Шумськ на Тернопіллі