Пам’ятаєте біблійну легенду про Лотову жінку? Якщо коротко, Бог хотів перевірити Содом, що в ньому коїться. Послав ангелів, які мали врятувати Лота і його сім’ю від пожадливостей содомлян. Ангели суворо наказали бігти лотовій сім’ї на гору й не обертатись, але дружина не послухалась і стала…соляним стовпом.
Мораль біблійної оповіді в тому, щоб твердо слухатись Бога. А ще не обертатись назад, коли треба йти вперед. Зафіксуємо цю думку в своїй голові: життя рухається вперед, а минуле тягне назад. 70 років панування Союзу – це такий тягар минулого, котрого не всі так і легко можуть позбутись. Особливо в своїй макітрі. Союз так міцно засів у голову деяким нашим громадянам, що в когось дуже чешеться його повернути. Та так чухається повернутись в минуле, що люди готові виходити на вулиці, служити окупанту, передавати секретні дані ворогові, коригувати вогонь по цивільних об’єктах, галасувати на проросійських мітингах… І тоді на наших очах стається горезвісна картина: російська танки в’їжджають на територію України, зокрема і на Донбас, а їх із вигуками мракобіси зустрічають “Путін прийди!”, “Путін! Врятуй Донбас” . Щирі комсомольці й комсомольки, яким зараз за 60-70 років віншують із квітами кривавий русскій мір. Вони так щиро зустрічають минуле, дешевий хліб і ковбасу, свою заідеологізовану молодість та ленінську юність, що забувають, що за маскою бравого визволителя ховається кривавий тиран. А може вони й прагнуть бачити в сучасному диктаторові Путлєрі попереднього кривавого тирана Сталіна? Який поверне все, як було. Наведе мир і порядок, побудує комуністичний рай, який так ніколи й не відбувся. Комуняки запудрили мізки таким громадянам й ілюзія комунощастя все ніяк не вийде з їх голови.
І тому ці лотові жінки й чоловіки постійно обертаються назад, завмираючи, стають подібними до каменю: твердого, застиглого, нездатного рухатись. Словом, ні до чого вже нездатного, тільки-но залишатись у спогляданні минулого і власної неможливості щось змінити у власному бутті.
Застигання в минулому породжує постійне обертання й розвертання назад. Все навколо рухається вперед, а ці люди рухаються назад. Раніше вони жили слухняними рабами, лояльністю та прислужництвом до влади, а зараз…а зараз компетентні органи ловлять колаборантів та зрадників, які працювали й продовжують працювати на ворога. А все почалося з окупації частини територій Луганської й Донецької областей, створення квазіреспублік, маріонеткових режимів, котрі принесли на наше землю терор, кров, руйнування сімей та будинків, розруху, хаос та тривожне життя.
З іншого боку, радянське минуле – це частина нашої історії. Наші діди й батьки народились й виросли в совку, ця епоха наклала на їх свідомість свій відбиток й залишила слід у їх душі. Тут хочеться згадати слушні слова героїні мого матеріалу, письменниці Олени Просцевічене, авторки твору “Лотова жінка…”. В інтерв’ю письменниця так відповіла на моє питання про українців, які озираються назад.
“Всі люди озираються назад. Всі народи озираються назад. Будь-яка людська спільнота — це насамперед спільне минуле. Спільні жнива, будівництва, переможні війни, програні війни, герої, вороги, пам’ятники, свята — історія. Причому історія в тому вигляді, в якому її зафіксували і розказують, передають наступним поколінням. Люди схильні найбільше довіряти тому, що засвоїли в дитинстві. Знання, з якими ми виросли, стають частиною нашої особистості, вони не можуть бути неправдивими, розумієте?
І якщо, скажімо, моє покоління (мені простіше говорити про нього, бо його я добре знаю), винесло знання про «братній народ» з початкової школи, а то й з дитсадочка, ми його так непохитно й несемо по життю. Так що живучість міфу про братній народ — результат дуже вдалого створення і тотального розповсюдження цієї самої «історії». На сході України (в інших частинах таке теж було, але менше) до нього додались родинні зв’язки: протягом радянських років людей перемішували, переселяли (не обов’язково примусово, багато технологій працювало на те, щоб молоді люди їхали кудись подалі від своєї батьківщини, на новому місці дуже часто створювали власну родину і залишались). А потім вже виросли покоління, які мали всі підстави вважати себе місцевими (наприклад, донецькими) і в той же час — «рускімі». І ніяких проблем в їхньому житті це відчуття не створювало, жодного дискомфорту — знов-таки, держава про це подбала. Сьогодні для тих людей покоління 50+, хто не має критичного мислення (а їх багато) уявлення про братній народ — частина дитячих спогадів, туга за тими часами, «коли дерева були великі», і на жаль, їм часто вдається передати його внукам.
Позбавлення ментальних шаблонів — річ дуже повільна. Цей процес можуть прискорити тільки такі страшні катаклізми, як війна, що власне, ми зараз і переживаємо”.
До цієї відповіді нема чого додати. Вона вірна, раціональна, глибока й вичерпна. Цю блискучу відповідь хочеться цитувати й роздрібнювати на фрази, ширячи їх соціальними мережами поміж людей.
Цікаво, що сама авторка не закладала в свій художній текст розповідь про старозавітню персонажку. Ця ідея оприявнилась лише в процесі роботи над текстом. Лінії доль героїнь роману – Оксани, Алі, Луїзи – чимось нагадують історію Лотової жінки. Вони втрачають власну домівку, шукають власну ідентичність, намагаються зрозуміти себе на тлі війни.
Починається все з того, що одна з головних героїнь, Зоя, їде до Вуглегірська за старенькою мамою, яка до останнього не хотіла покидати свого дому. Це все списано з нашої гіркої реальності. Cкільки стареньких не хочуть або важко виїжджають з власних мешкань? Тисячі й тисячі. Бо покидати власний будинок – це як хтось ріже тебе ножем по серцю й крає твою душу. Адже, що там у невідомості, що чекає персонажів, що чекає реальних людей…лише невідомість.
З анотації дізнаємось, у романі місто потрапляє в западню і за тиждень його знищили дощенту. Чи зможе головна героїня Зоя віднайти рідну маму?.. Чи мама виживе у пастці, чи зможе побачити дочку? Що буде з ними усіма – тими, хто разом із літньою жінкою опинився у самому серці війни?.. Що буде з нами усіма, коли ця клята війна завершиться?..
Літературною новизною тексту “Лотова жінка” (харківське видавництво “Відкриття”) є опис подій січня-лютого 2015-ого року на фронті під час російсько-української війни. В історії Незалежної України їх іменують по-різному: Бої за Дебальцеве, Дебальцівський котел, Дебальцівський карман та інші варіації. Авторка уродженка Донеччини. Після початку війни переїхала до Слов’янська звідки й фіксувала свідчення учасників подій. Тоді авторці сяйнула думка, що про це має хтось написати. На збір інформації, свідчень очевидців та їх літературну обробку пішли роки.
В 2019-ому році розпочався мистецький конкурс взаємних читань під назвою «Літера V». Започаткували конкурс дві авторки Яна Вовк і Наталія Васильєва. Мета творчого конкурсу – анонімний відгук (-и) про твори початківців.
У 2021-ому році переможницею літконкурсу взаємних читань стала письменниця Олена Просцевічене з рукописом “Лотова жінка”. Згодом рукопис перетворився на повноцінну книгу, котра заповнює прогалину в сучасному українському літературному процесі. Адже ще ніхто з літераторів не писав на дану тему, ніхто ще так глибоко й проникливо не написав про жіночі долі донеччанок, як це зробила в своєму романі мандрів Олена Просцевічене.
Наостанок хочеться сказати, що даний твір лежить на стику документалістики й чистого реалізму. Цей стиль дуже наближений до життя, натурально передає всі його грані, це дуже відвертий діалог із читачем без масок і прикрас. Як говорить сама Олена Просцевічене в інтерв’ю, «Це в часи благоденства цікаво гратися модерністськими-постмодерністськими «правдами» і «півправдами», але не тоді, коли над самим існуванням нації нависла смертельна загроза».
Роман мандрів Олени Просцевічене “Лотова жінка” чекає на кожного українського читача. Чи наважитесь ви початку мандрівку? Залежить тільки від Вас.
Яр Левчук
Біографічна довідка від автора. Олена Просцевічене народилася в 1966 році в місті Єнакієве Донецької області. Після школи закінчила філологічний факультет Донецького університету, працювала в школі. Перед війною закінчила аспірантуру ДонНУ, планувала захистити дисертацію з літературознавства, але не встигла. Після того як почалася війна, остаточно переїхала в місто Слов’янськ. Тоді почала публікувати оповідання, спочатку на літмайданчиках в інеті, потім взяла участь в кількох літературних конкурсах і потрапила до альманахів («Склянка часу», наскільки пам’ятаю). Починала писати російською мовою, в 2017 році перейшла на українську.
У травні 2021 року роман «Лотова жінка. Роман мандрів» став переможцем в Конкурсі взаємочитань, яке проводило харківське видавництво «Відкриття». До того вже пропонувала його на інші конкурси і видавництвам, але безуспішно. Книга мала вийти друком в лютому-березні 2022 року, вийшла аж улітку.
У березні 2022 року переїхала до Литви, повернулась до роботи в школі.