Люблю дивитися у вікно потяга, який несе тебе часопростором у потрібному чи, іноді буває, і несподіваному напрямку.
За склом пливуть краєвиди, щоразу змінюючись барвами, формами і деталями. А ти замислено вдивляєшся у ті рухомі картини, критично звіряєш їх зі своїми уявленнями, очікуваннями, дивуєшся несподіванкам і невідповідностям багатому, здавалося, досвіду і вчорашнім прогнозам. Ось вам, друзі, алегорія нашого руху у майбутнє — швидкий потяг-ешелон зі своєрідною назвою «Сучасна література», і спостережені динамічні довколишні зображення теж дещо незвичайні — видива, інтерпретовані психоделічним ефектом у різних проекціях, ракурсах і масштабах. Саме так і потрібно дивитися на життя крізь магічний кристал літературної естетики, щоб спостерігати його у проекціях більше, ніж у трьох, аби бачити багатогранність, множинність нашарувань, корінну глибинність, вишню небесність сутностей, сенсів, істин, цінностей, пропонованих дороговказів і покликань. Але назагал усе не так складно і заплутано. І сучасна українська література бачиться переважно в сонячно-блакитному оптимістичному ореолі.
За порівняно недовгий тридцятип’ятирічний час українське красне письменство набуло маркувань, особливостей, якостей європейської, американської, інших розвинених засобами і розкутих ідейно-тематично світових літератур. Наша література освоїла все можливе наразі жанрове, стильове розмаїття, у ній чимало напрямів, яскраво самобутніх ідіостилів. Рідну представляє велика когорта талантів. Лише Національна спілка письменників України об’єднує близько 2 000 осіб. Крім того, важко полічити усіх належних до інших творчих організацій та багатьох літераторів неналежних до жодної. Відомості з нашої діаспори заплутані ще більше. Схоже, політика нашого уряду щодо зв’язків із українським закордонням залишає бажати значного поліпшення і чіткої системності. Радує те, що деструктивні сили, здається, вгамували свої бажання розвалити письменницьку спілку, і діями ззовні, і зсередини руками її членів, всіляко підігріваючи невдоволені станом справ протестні настрої. Спільність людей, об’єднана моральними і культурними завданнями, організаційними принципами, залишається впливовою у суспільстві силою, міцним духовним фронтом у боротьбі з агресором.
В країні, згідно з податковою статистикою, працює 560 видавництв. Минулого року вони видали понад 10 тис. видань (це за версією Книжкової палати, яка, проте, не враховує великої частини видань українського закордоння і самвидаву). До речі, самвидав досі залишається темою для дискусій: чи вважати його літературою, книжкою, – бо ж без есбеенівських позначень, не завжди оподаткована, художньо сумнівна і організаційно некерована. А самвидавна книжка не зважає на різнотлумачення, потребуючи від зазвичай небагатого автора дещо менших затрат, нерідко пропонуючи доволі цікаві твори, освоюючи нові шляхи до читача, зокрема і в аудіо- та цифровому варіантах тощо. А недоречності дизайну, поліграфічної якості, редагування, оформлення довідкового апарату, порушення авторських прав — найчастіше сприймаються всього лише приводами для компромісів. Тому все частіше навіть маститим володарям слова кортить видати лише 10-20 примірників книжки в найближчій друкарні — аби дешевше.
А повноправні наші видання мають можливість претендувати на увагу і оцінку поважних інституцій, зокрема на чималу кількість конкурсних відзнак, премій, яких з кожним роком більшає, як і критики з приводу їхньої діяльності. Засновниками літературно-мистецьких премій стають різноманітні організації, від міністерств — до місцевих рад, технічних вишів, політичних організацій, приватних осіб тощо. Про якість та значення цих премій варто дискутувати окремо, позаяк почасти їхнє присудження здійснюється за совковими принципами містечкових теорій змов, де серед утаємничених засновники зі своїми великими симпатіями до конкретних пошуковців, але з економними бюджетами, які не передбачають залучення до роботи в журі незалежних кваліфікованих експертів, широкого обговорення з громадськістю. Шкода, що ця преміальна суєта таки задає певний тон, з усіма відтінками сірого, у літературних середовищах, таки впливає на формування читацьких інтересів у збідненій версії.
Але найпильнішої усесуспільної уваги заслуговує Національна Шевченківська премія, комітет якої останнім часом своєю діяльністю породжує в культурного загалу докірливі запитання щодо сумнівних, на думку багатьох компетентних громадян, рішень. І складається враження, що члени комітету чомусь не дотягуються поставити для номінантів планку на потрібну, гідну найвищого статусу висоту. А щоб це враження не було оманливим, доречні були б, в дусі демократичної прозорості, публічні звіти комітету з переконливими аргументами на користь своїх рішень — чому увінчали лаврами саме того, а не іншого достойника.
Якщо вже говорити про сприяння держави, місцевих громад розвитку рідної літератури, то певна річ найперше вдячним словом хочеться згадати бібліотеки — вони, популяризуючи українську книжку, працюють постійно, цілеспрямовано, фахово, доступні для кожного найменш забезпеченого читача. В арсеналі їхніх інтерактивних заходів, зокрема для дітей та молоді, квести, ігри, мультимедіа, слеми, еврестичні запитання, батли, сценки, малюнки, виготовлення іграшок тощо. Запрошеному на захід письменнику часто доводиться почуватися найперше аніматором. Іноді здається, що цей набір методичного різноманіття здатен повністю витіснити спокійне, вдумливе, усвідомлене читання цілісних текстів. Але мені відразу ж опонують культурологи, літературознавці, звертаючи увагу на те, що у нас якраз недостатньо навкололітературних видів діяльності, які сприяють сприйняттю художніх творів, зокрема, наприклад, коміксів, – а саме з них у багатьох неповнолітніх якраз і починається серйозне зацікавлення книжкою. А в кінопрокаті лише одиниці художніх фільмів за сюжетами популярних творів, біографій літераторів, — а багато з них, не тільки, скажімо, Домонтович, мають життєписи, сповнені гострих саспенсів, вибухових скримерів, карколомного драйву і фантастичного екшену. Що ж до воєнного сьогочасся, то вірю, що в окопах і бліндажах пишуться захопливі сценарії майбутніх серіалів. Не втішить письменників відповідь і про кількість захопливих літературних комп’ютерних ігор, які так ваблять численну аудиторію геймерів різного віку. Певна річ, перелік недоосвоєних напрямів літературноцентричної синкретизації можна продовжувати.
Але і виявів літературної активності теж чимало, – їх можна із задоволенням, хоча із певними заувагами, перелічувати. Взяти хоча б літераратурні музеї. Їх в Україні близько ста, переважно іменні і лише декілька загальнолітературних, — це надто мало як на історично давню і багатогранну, багатоіменну рідну літературу. Усі вони включені у культурну працю. Суджу про це за прикладом нашого рівненського музею Уласа Самчука, яким керує відомий краєзнавець-культуролог Микола Федоришин. Тут, у тісній музейній кімнатці, чимало унікальних експонатів, і серед цього ексклюзивного, наповненого духовними енергіями антуражу, письменники, цікаві гості проводять найрізноманітніші літературні зустрічі зі слухачами різного віку. Але в цілому багата подіями, фактами, значима персоналіями регіональна літературна історія залишається поза увагою громади, не дослідженою, не систематизованою, не представленою суспільству відповідним чином, всупереч тому, що література, зокрема художня, займає особливе місце в гуманітарному розвитку краю і нації в цілому. Розумію, що спадок не кожного письменника може набути статусу артефактів, але скільки втрачається тих, якими варто пишатися. Робота із творчою спадщиною колег, котрі відходять засвіти, наразі гідна жалю. Тарас Прохасько в одному зі своїх есе шкодує, що часу не можна зберегти, як консерву, але якщо про це мислити з історичною відповідальністю, то можна і потрібно.
У столиці, у Львові щороку проводяться масштабні книжкові форуми, які без перебільшення стали резонансними культурними подіями.Презентації, дискусії, лекції, івенти за участі відомих світу особистостей, літературні новинки приковують увагу всіх, кого цікавить художня література, шкода тільки, що доступ до форумних дійств щоразу ускладнюється для письменника-одинака з вулиці, для скромного за виробничими обсягами провінційного видавництва. Приємно, що почин усе частіше підхоплює провінція. В Рівному віднедавна книжкові форуми проводять обласне та міське управління культури разом з провідними бібліотеками та закладами культури. І, незважаючи на малозатратну підготовку і ще скромнішу промоцію, цими дійствами задоволені і письменники, і читачі.
Владою всіх рівнів запроваджено програми сприяння книговиданню, стипендії письменникам. Шкода, що у відповідних указах і рішеннях ідеться про мізер коштів, який дістається лише дуже-дуже окремим. І йдеться не тільки про воєнне сьогодення, коли брак фінансів зрозуміло детермінований, – радянська традиція фінансувати культуру за залишковим принципом надто живуча. І якщо про це мовчати, то вона, сповідувана урядом до війни, збережеться і після перемоги.
Винагорода за письменницьку працю — питання суперечливе і наболіле. Про нього мовлено-перемовлено, як і про нульовий соціальний пакет. Про істотний прибуток автора від проданих книжок найчастіше не ідеться. Вони роздаровуються — таким же малоімущим друзям-колегам, бібліотекам, чимало з яких гостро потребують поповнення убогих фондів, освітнім закладам, благодійним організаціям. Письменницький месіанізм не має меж, — здається, так принаймні вважає наш соціум, який не поспішає купувати книжку. Часописи, ледь животіючи, не мають грошей на гонорари, виступи в установах, робота в різноманітних журі, комісіях, редакторських колективах для літераторів найчастіше безплатна. Письменники – святі, безгрішні люди, апостоли слова, на жаль неспроможні біблійно з 5 рибин забезпечити достаток у їжі не тільки для 5 тисяч осіб, а хоча б для себе.Меценатство досі трендом не стало. Сучасні Чикаленки не часто трапляються на письменницьких шляхах, я особисто з ними не знайома. Хоча мені таке знайомство було б дуже доречним, адже, заснувавши Приватну літературну премію «Рівненський акцент», вважаю, що автори, які пишуть про рідний край, повинні гідно винагороджуватися меценатами від громад. Назагал фінансове становище письменницької спільноти можна назвати гостродефіцитним. Але митці самовіддано працюють, вони — люди високої совісті, відповідальності і покликання. Психологи, теологи, скептично налаштовані матеріалісти, трансцендентисти про це говорять різне, але суть в тому, що наші колеги розуміють: їхня творчість – праця особливого порядку — катарсисно-моральна, духовна, вкрай потрібна нації.
Алогізм у тому, що література, попри свою аксіологійну особливість, у ринковому, споживацькому суспільстві стала товаром, але не вся запитуваним. Чимало із вкрай потрібної культурному розвою на ринку має копійчану ціну або зовсім не має попиту, і він ніяк не заохочується. У такому становищі опинилися, наприклад, художня публіцистика, літературознавство, поезія, частина прози тощо. Розжитися на своїй творчості можуть хіба ті, хто у супроводі вдалої реклами пише фантастику, фентезі, щемливі любовні романи, детективи, — твори, які найбільше приковують читацький інтерес. Спеціалісти твердять, що так буває із супільствами, котрі переживають культурно-соціальні і духовно-філософські стреси — вони тікають в ілюзії, казки для дітей і дорослих.
Тримає певну увагу до себе нон-фікшн, продовжуючи відкривати заборонені, спотворені радянським тоталітарним режимом сторінки нашого минулого. І звичайно, нас усіх цікавить воєнний пласт, потужний, наповнений фактами, враженнями і досвідом, яких не мав жоден інший народ. Українська сучасна воєнна література, як ніяка інша, дає світу нове тлумачення загроз і викликів людству, світовому укладу, демократії і людській психіці, поглиблене трактування антропологічних можливостей.
Що ж до читацьких смаків, то їх, на жаль, зараз формує не високе мистецтво слова, а стихія обставин, важких, стресових, коли читач в літературі шукає не майстерної художності, а співзвучної емоції, психологічної підтримки, переконливих сенсів. За низької літературознавчої грамотності цього не уникнути.
Значний вплив на смаки читачів, на формування літературних трендів завжди мала літературна преса. Зараз вона у глухому куті — держава її фінансово не підтримує, більшість бібліотек через брак коштів на літературно-мистецькі часописи не підписується, обиватель грошей на придбання газет, журналів не має, а хто має, часто віддає перевагу не духовним надбанням. Переважначастина письменництва, звиклого витати в духовно-творчих емпіреях, на ринку почувається невпевнено, а допомогти їм нікому — видавництва рекламують свій ходовий товар, а до інших моментів літературного процесу їм байдуже.
Літературну політику в країні покликані формувати: міністерство культури, український інститут книжки, інститут літератури НАН, письменницькі організації та об’єднання, відповідні кафедри і науковці вузів. Всі вони, по-різному засвідчуючи свою активність у літературному процесі, скаржаться на брак фінансування для організації повноцінного культурного, зокрема літературного розвитку і книжного руху, але, гадаю, на цю обєктивну і вагому причину списуються і ті справи, які можна було б робити без особливих затрат, але з ентузіазмом. От що заважає міністерству культури організувати таку собі міжрегіональну книгозакупівлю, яка б сприяла надходженню до бібліотек не тільки продукції розкручених видавництв, а й вартісних книжок, які за скромну плату можуть запропонувати українські автори? До речі, чимало моїх провінційних колег не проти отримати і тематичне замовлення на написання твору на ту чи іншу тему, запрошення на оплачувану участь у літературно-мистецьких проектах та акціях. Вважаю, привнесений з біології в літературну стихію продний добір, коли виживають найсильніші і адаптивно найгнучкіші, не завжди на користь культурному розвитку.
Мовлячи про хитке становище літератури, ми серед найнебезпечніших конкурентів називаємо rаджети, з інтернетом під пластиковою коробкою — з цим великим усесвітнім смітником, у якому можна надибати потрібні, корисні речі і чимало мотлоху, почасти шкідливого. Гаджет забирає час, позбавляє потреби мислити, налаштовує на короткі, динамічні тексти, без глибоких рефлексій, описів, ліричних відступів тощо. Читач читає неусвідомлено, деградує в конгнітивних можливостях, в гносеологічних уміннях. На жаль, люди нерідко замінюють книжку телефоном. І закрадається побоювання, чи у зв’язку з цим не зникне з ужитку частина теперішніх жанрів, як то вже бувало? Адже, приміром, хто зараз масово читає класичні билини, думи, сказання, співає обрядові пісні?.. А свого часу ними захоплювалися.
А що буде, коли у літературно-мистецький простір масовано зайде штучний інтелект, який обіцяє структуруватися у глобальний мозок? Бог з машини, – впевнений, з багатообіцяючими можливостями, володар наукової інформації і технологій, інтелектуальних істин, психологічних практик, духовних настанов, технічних рішень. Ось вона — біфуркація в усіх сферах життя! Цьому богу уже починають молитися і сповідатися. Ним лякають, на нього сподіваються. Спеціалісти застерігають: монстреня здатне вирости і, чого доброго, навіть зжерти своїх творців, позбавитися людей як непотрібного баласту в майбутньому. Чимало з компетентних просять створити відповідні служби безпеки з необмеженими можливостями контролю, але корпорації-розробники ШІ протестують — це порушує їхні комерційні та інформаційні права.
А митці замислюються, як з ним налагодити корисну співпрацю, адже він може замінити «літературних негрів», підказати фабулу та, врешті, і написати твір. А як же з авторськими правами? Як буде регламентуватися і оцінюватися така творчість законодавством і чи вважатиметься творчістю? Культурологи дискусійно гадають: Ші — знахідка для маскультури, але чи знайде при тому належне пошанування яскраво оригінальний ідіостиль, чи стане він окрасою, яка нікого не цікавитиме? Як з особистими сокровенно-душевними почуттями автора? З духовним наповненням твору? А розробники штучного інтелекту обіцяють письменникам в недалекому майбутньому працю легку, швидку і безтурботну. Адже досить буде на відповідному сайті створити свій гомоморфний образ — віртуальний, так би мовити, клон, зазначити тему та ідею бажаного твору, прийняти у фотелі положення улюбленого овоча і трішечки почекати… І невдовзі твір за вашим світоглядом, художніми уподобаннями, психічними налаштуваннями, з вашим вокабуляром засвітиться на екрані. Як вам такий спосіб творення, любителі мудрувати над сюжетними ланцюжками, фанати стилістичних фігур та алітераційних мелодик? А коли ви залишатимете цей кібернетизований світ, зможете передати пароль від свого двійника нащадкам і цим самим забезпечити собі земне творче безсмертя – двійник радуватиме ваших шанувальників новими творами. А поруч на тих же сайтах, гадаю, з благословення літературних психоаналітиків візьмуться осмислювати нові реалії образи-втілення Тараса Шевченка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, інших наших класиків.
Отож, друзі, з новою творчою епохою! А ми, письменники, у літературному потязі досі вражалися швидким змінам видив за вікнами. А виявляється, життя повернуло так, що необхідно залишати звичні полиці наших купе і пересідати на стрімкіший транспорт, — скажімо на космоліт, який мчить у невідомому напрямку. І чи готові ви до виходу у космос без скафандра? Але вірте, друзі, що все буде гаразд, адже доки існує слово, доти пануватиме у суспільній думці література.
Неоніла Диб’як
Leave a Reply