«Тільки в знанні – джерело і начало доброго вірша.
Опису гідний предмет сократівські записи вкажуть,
А коли знаєш предмет, то слова вже самі доберуться.»*
«Лиш очерет настоячки щось пише,
Навпомацки по шепітній воді…»
Микола Вінграновський
«Хай світло думки пітьму крушить,
І над осмисленим сія,
І хай у мудрім небі кружить
Життя і Правди течія!»
Микола Петренко
«Що дає мені читання ПОЕЗІЇ? Смакування мовою і навчання мови (Микола Петренко переконував, що поезія вище існування мови – Б. Д.). Але найголовніше – це як цілюще джерело, яке не дає рутині перетворити мене в соляний стовп» (Євген Баран, «З “Книги живих”»). Поетичних друків (це слово любить Ігор Фарина) багато, але я втомився від пошуку того, що може заворожити серце: «Якщо ви не чули, як олені плачуть, – / Ви нікого іще не кохали» (Михайло Саченко, «Коріння»).
«Шумлять хліба на ріднім полі, / І я в тім полі – колосок» (Микола Будлянський, «Смак пізнього яблука»). Пшеничний колосок життя Людини наливається й визріває у її праці. В нашому випадку – у творчості поетів «КОЛОСОК» мусів би засівати ниву життя української літератури думним і ніжним словом любові. Поезії мусить зачаровувати таїною енергії, яка здатна формувати ХАРАКТЕР нового покоління українців, випромінюючи енергію духовності, патріотизму, любові…
Іван Пулюй стверджував, що закон збереження та перетворення енергії поширюється й на духовну царину, якої людство неспроможне осмислити, бо й енергія СЛОВА поза нашим розумінням: «І сказав Бог: “Хай станеться…! І сталося…”» (Книга Буття 1:3). Світ – у слові, світ – у нас самих, бо слово оживає в думці, як жива й розумна істота. Тож тільки енергія СЛОВА рідної мови здатна воскресити духовні сили народу. А Оксана Забужко, перечитуючи Тараса Шевченка, написала, що «Слово – принципово розумне та ідейне, тоді як образ і картина принципово споглядальні, зорові» (Оксана Забужко,«Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу»)… Слово – розумне та ідейне… У книжці Мічіо Кайку «Фізика майбутнього» є розділ «Нанотехнології» (Все з нічого?); за Луї Пастером, «Значення безмежно малого безмежно велике». Вчені дійшли висновку, що ідеальний вакуум володіє колосальною енергією…
У СЛОВІ ТАЄМНІМ СВІТ ВОСКРЕСАЄ
***
Шепче тремтливе листя на вітрі,
глибоко мова ця таємнича;
поклик без слів – таїна у повітрі –
з неба, як вітер, лунає і кличе
в світ невідомий, направду незнаний,
дальній, як грому весняне відлуння;
в шепоті тихім твого кохання
слів таємничих, древніх, як руни,
вічність сплелася світанням й смерканням;
в СЛОВІ таємнім світ воскресився,
смерть подолавши, подібно Месії,
в СЛОВІ стобарвнім, стозвукім схрестився
з всіма часами таємної мрії…
Любомир Сеник, «Таїна»
Петро Перебийніс стверджує, що «Ми живемо в загрозливу епоху приросту поетів на душу населення. Тільки лінивий не видає сьогодні віршовану збірку. Та от парадокс. Авторів багато, а поетів мало» («Літературна Україна» № 19 (5902), 11 вересня 2021 року).
Зацитую думки Володимира Базилевського про тенденцію сьогочасних публікацій, які претендують на те, щоб їхні автори називалися поетами: «Сьогодні, коли вільно говорити усе, що захочеться, зауважуємо дивну тенденцію: поети граються в загадковість в ім’я загадковості. Намагаються зашифрувати текст і тоді, коли зашифровувати нічого. Коли за шифром – приблизність чи порожнеча. Класична ясність нині не в моді» («Літературна Україна», № 41 (5774), 8 листопада 2018 року). Далі пан Володимир стверджує, що ці, так звані поети «не знають що сказати» бо не здатні думати (брак досвіду, знання, не читають книжок і тд): «Незрозумілість претензійна і недалекоглядна. Бо приречена на нечитабельність, отже, на непотрібність» (там само).
«Справді, писати можна про все, навіть – “про ніщо”, точніше, про те, що не піддається окресленню. Про що, наприклад, згадана поезія Роберта Фроста (“Незвичайна цяточка [мікроскопічне])” чи, скажімо, Миколи Вінграновського – та, що починається словами: “Понад лугом сіра сірячина…”?.. Мабудь, про те, яка то дивна насолода у тій “несамотній” самотності, коли відчуваєш себе часточкою такого великого Цілого – відчуваєш “душу” тієї сірості, того дощику, що “кропить в лузі темну корівчину, / чорногуза, чаплю і мене…” Саме часточкою, яка в цій Цілості, а не – поза нею…» (Андрій Содомора, «Про що писати…»).
Дехто вважає, що поезія – це прискорене думання, внутрішнє відчуття слова. Богдан Смоляк стверджує, що «Балакати про поезію – все одно, що відрами носити воду до річки: і нічого не зміниш, і не раз людей насмішиш» («Альпінарій»). А Віктор Гриценко на сторінках «Української літературної газети» (9 лютого 2018 р.) бідкається з приводу того, що не знає, «що в XXI столітті називається поезією» (він – автор понад двох десятків поетичних книжок!). Василь Стус виснував думку, що доволі поетам «сидіти в Шевченковому кожусі»… Будувати ж власні вітрила – справа не з легких, але іншого не дано…
Читаючи-перечитуючи «Антологію…» («Антологія української поезії XX ст.: від Тичини до Жадана. Упорядник Іван Малкович. – К.: А-БА-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2018. – 2016 с.), надибав вірш-присвяту Петрові Морозу Василя Махна, в якому він «посилає читачів на три крапки»: «український поет / мусить писати римовані вірші / пішли ви…»
До слова (тим паче поетичного) потрібно ставитися відповідально і з повагою: «Не слово при людині, щоб бути словом, а людина при слові, щоб бути людиною» (Андрій Содомора, «Поезія. Проза»). А Сааді застерігав: «В мовчанні володіємо словами, / Та сказані вже володіють нами» («Бустан»).
Багато точиться розмов про інтелектуальну поезію… Людина поставила себе у центр Всесвіту, бо вважає, що все слугує їй і обертається навколо неї як єдино можливого центру: «З погляду вічності – сумна на всім печать: / Усе довкола – перелітні тіні» (Андрій Содомора, «Пригорща хвилин»). Ми ж – пилинка пилинки і живемо момент моменту в цьому незбагненному, нескінченному світі! Якщо й існує десь його кінець, то за ним – початок. У Всесвіті чотириста мільярдів галактик, у кожній – сто мільярдів зірок… Деякі поети набір випадкових слів називають інтелектуальною поезією, бо стверджують, що пишуть її під впливом нашіптування НЕБЕС. І сміх і гріх. Примітивне розуміння сутності Бога. Варта роздумування й нашої пильнішої уваги думка, яку записала в своєму вірші (кн. «Невідворотне») Юлія Бережко-Камінська:
Що є Тобою, а що тільки мною?
А, може, ще нема мене й на мить…
Є те, що віриш Ти у мене, Боже.
Я – тільки вдих у холоді пітьми
Чогось того, що тільки бути може.
«Поет для доконання (здійснення) сугестії (навіювання. – Б. Д.) мусить розворушити цілу свою духовну істоту, зворушити своє чуття, напружити свою уяву» (Іван Франко). Тож пропоную до уваги читачів фрагмент роздумів над текстом книжки Богдана Чепурка «Дивина»… Поет, пилинка пилинки, мислить категоріями безмежної любові до України – пилинки в безмежних просторах Всесвіту і насмілюється промовити:
Вкраїно моя, Україно –
Кровінко на Божих устах!
Божі уста й Україна… Пригадується: «Бог дививсь й іронічно мовчав»… «Ну й слава Богу! Очі повні», тобто з радості плачу й ридаю… Що ще? Бога не бачимо, АЛЕ БАЧИМО ЙОГО ТВОРИВО й кровінку (Кровінка – село на Теребовлянщині) на Його устах – Україну. Це, на мою думку, інтелектуальна поезія класичної ясності.
Поезія не є грою чи набором слів, чи просто римуванням, а глибинним осмисленням думки й почуття, єдністю слова і думки, вона є вихованням читача. Думки ж бо – живі й розумні істоти: «Поезія оперує словом, яке здатне викликати і звукові, і зорові уявлення і, що найголовніше, як висловився Іван Франко в книзі “Із секретів поетичної творчості”, здатна переходити в галузь розумової, інтелектуальної праці» (Микола Ільницький, «Поліфонія поетичного слова». – У кн. «У фокусі віддзеркалень»). Герман Гессе називав поезію грою в бісер, хоча детального опису цієї гри в романі немає, відомо лише, що для її опанування потрібні ґрунтовні знання музики, математики та історії культури. Гра є синтезом мистецтв і наук, в якій людські цінності переплітаються, утворюючи складні асоціативні візерунки. Таку інформацію можна прочитати в роздумах про роман «Гра в бісер». «Верґілій (Публій Верґілій Марон [70 р. до н. е. – 19 р. до н. е.] – найвидатніший поет стародавнього Риму, автор “Енеїди”) не поринув у вир столичного життя… Зате віддався наукам: з особливим зацікавленням вивчав математику й астрономію, добре знався на нічних світилах, на шляхах, якими вони кружляють; цікавився й медициною» (Андрій Содомора, «Коли співав ще камінь». У кн. Верґілій, «Буколіки. Георгіки. Малі поеми»).
Провальні результати ЗНО 2021 року з математики стверджують думку, що ми живемо в такий час історії, коли людство втрачає здатність мислити, критично мислити і з легкою впевненістю натискає кнопочку електронних пристроїв. Що далі?
Сила енергії думки й пам’яті – у слові рідної мови, бо тільки воно здатне оживити і думку, і пам’ять; слово без думки мертве, як і думка без слова; тільки в єдності, в парі вони здатні покликати до життя наш мозок до дії, якщо ще й підключать до цього серце («Бог непарному радий рахунку» [Вергілій, «Буколіки», VIII,75]). Тобто тут мусить бути присутня форма (серце), яка об’єднує слово і думку, творячи цілісність, яка допомагає людині позбутися стереотипів (стереотип – метафора, щодо мислення, що прийшло з друкарської справи. Усталене ставлення до події):
Якби ти знав! Та се знання предавнє
Відчути треба, серцем зрозуміть.
Що темне для ума, для серця ясне й явне…
І іншим би тобі вказався світ.
Іван Франко, «Якби ти знав, як много важить слово…»
Сила поезії – у знанні й почутті, але в ній є ще щось, і це щось, як стверджує Євген Баран, потребує «чистоти сприйняття», якщо хода поета впевнена і правдива: «Тільки в знанні – джерело й начало доброго вірша», а ще «…у віршах пророкування звучали / І настанови життя».* Підтвердженням останньої думки може служити й те, що в 2013 році Наталка Плахотнік захистила кандидатську дисертацію про профетичні мотиви у творчості Євгена Плужника, Володимира Свідзінського, Богдана-Ігора Антонича, Євгена Маланюка (профетичний – той, хто (що) здатний передбачати; передбачуваний). «Нелегко й читачеві, що звик пробігати оком поетичний текст. Тут, хай подумки, треба таки читати, вчитуватись, пам’ятаючи, що поезія – це єдність сенсу й звуку. Читаючи – знаходити й у звучанні вірша те, що в’яже нас із давниною, торкається душі» (Андрій Содомора, «Почути Горація». У кн. Квінт Горацій Флак. Твори. – Львів: Апріорі, 2021. – 432 с. : іл.). Що ще?.. «Читати й не прочитувати – то не почитати» («Дистихи Катона»)…
Так і живу – творю своє панно.
О, панно юна, звідки вам те знати,
Що нам дано
І як давно
…………………………………….
І що в мені посіяне гряде?
І чим зійде колись першопричина?
Юлія Бережко–Камінська, «Невідворотне»
Мусимо доконче брати на себе відповідальність за все, що робимо, щоб наші думки не були позірними і ми не боялися повторити слова ЄДИНОГО ЖИВОГО БОГА, що «Я Той, що є» (Книга Вихід 3:14а) і я такий – як є: «Повні труду всі речі, – людина сказати всього не потрапить!» (Книга Екклезіястова 1:8а). Наші слова не для розваги – тож хай допомагають наблизитися до розуміння сутності речей…
У світі слів…
У світлі слів…
До світла,
що у слові…
(Андрій Содомора, «Серед рядків і давніх, і нових»).
Хай же поезія високого штибу знаходить дорогу до вдумливого читача – дитину (дорослих також) потрібно навчити любити, думати і бути вдячними, все інше здобувається тяжкою щоденною працею:
Минеться все. Зів’януть квіти,
І твій скінчиться вік крутий.
Та й на межі, одній у світі,
Вклонися матері своїй.
І Україні: «І найнижче вклонюся / (Так вклоняються тільки матері) / Тобі, Україно моя» (Мирослав Лазарук, «Покуття»)…
P. S. Золота жила слова: есеї / Богдан Дячишин. – Львів: Растр-7, 2022. – 156 с.
Писане слово є основою нашої пам’яті, духовності, освіченості сьогоднішніх і прийдешніх поколінь, корінням, яке тримає й живить нашу українськість – це золота жила ниви живого українського слова.
Пам’ять не має права старіти, бути забутою! Декілька слів про поетів Львова та Львівщини. Це фрагменти авторських есеїв, опублікованих у газетах і часописах, а також найхарактерніші моменти з моїх книжок «Думки й діалоги щоденні», «В маленькій амфорі слова», «Про моменти життя, обійняті словами», «Ословленого світу таїна». Йдеться про одинадцятьох майстрів українського пера, вірші яких, на превеликий жаль, не потрапили до «Антології української поезії XX ст.: від Тичини до Жадана», а саме: Андрія Содомору, Петра Шкраб’юка, Богдана Чепурка, Богдана Смоляка, Ольгу Яворську, Світлану Антонишин, Олеся Дяка, Любов Бенедишин, Ірину Калинець, Миколу Петренка, Любомира Сеника.
============================
*Квінт Горацій Флак, «До Пісонів» (Про поетичне мистецтво): пер. з латини, коментарі Андрій Содомора. Тільки в знанні… – Знання, здоровий глузд – ось у чому бачить Горацій першу і найважливішу умову доброго писання (scribendi recite). Наш поет Антонич обирає рівновагу між шалом і розумом: «Мистецтво творять шал і розум».
Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів, лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії «”Київська книга року” – 2023» в номінації «Популярна література» за книгу: «Ословленого світу таїна».