Минає 98 років від дня народження відомої української поетеси та письменниці Віри Вовк (02.01.1926 – 16.07.2022). Поетеса прожила довге і творче життя, була взірцем натхненного та важливого творця в українській літературі другої половини ХХ ст. Живучи в еміграції, була вірна рідному українському слову в його багатьох унікальних проявах. В її дискурсі взірцем була крижана січнева Йорданська вода, яка змивала гріхи і була філософським знаком літературних топосів. Цей знак, поетеса втілювала в міфічних творах про Гуцульщину. Це зрозуміло: дитинство та шкільні роки минули в Кутах над Черемошом і ставали формою повернення у міфи.
Поетеса Віра Вовк народилася в Бориславі 2 січня 1926 року в родині лікаря Остапа-Михайла Селянського та Стефанії Марії (уродженої Звонок) Селянської. Була єдиною дитиною в сім’ї Селянських. Її дитинство минуло в Кутах на Гуцульщині та в історичних будинках собору св. Юра у Львові, де її батько був особистим лікарем митрополита Андрея Шептицького. Відомо зі спогадів поетеси, що митрополит Андрей був її хрещеним батьком. Це зрозуміло: її дідусі були греко-католицькими священниками близькими до митрополита. Тому в пізніх творах Віри Вовк бачимо багато християнських мотивів і топосів, до яких любила відкликуватися. Вони здебільшого є пов’язані з її перебуванням у дідуся та бабусі на приході в Тюдеві. Поетеса писала, що хрещений батько митрополит Андрей, вселяв у неї повагу, своєю довгою сивою бородою. Майбутня поетеса навчалася в гімназії у Львові (1939), а потім у дрезденський гімназії Клари Шуман (1941–1945), де жила від 1939 року. Це сталося після рішення її батька, коли унаслідок Другої світової війни Червона армія у вересні 1939 року увійшла до Львова. В обох гімназіях, у Львові та Дрездені, поетеса отримала ґрунтовну класичну освіту.
Віра Вовк була поетесою натхненною та чутливою до світу. Її творчість, немов стрімка гірська річка, протікалаяскравими образамичерез її особистісну біографію та політичні події ХХ ст. Протягом багатьох десятиліть поетеса будувала літературну, наскрізь міфічну Вавилонську вежу, щоб показати у своїх творах індивідуальне уявлення про життя та передати власні душевні переживання майбутнім поколінням. Її психологічний портрет демонструє реальні образи війни, але також сміливість говорити правду. Про це писав польський письменник Анджей Ходацький у своїй повісті про батька Віри Вовк, лікаря Остапа-Михайла Селянського, «Доктор Селянський» (2015). Це не була автобіографічна книга про родину Віри Вовк, але вона викликала шок і великі емоції у самої поетеси. У книзі автор повертався до періоду перебування Селянськихв Дрездені та трагічної смерті батька Віри Вовк під час бомбардування міста союзниками. Під час нальоту 13–14 лютого 1945 року британські та американські літаки зруйнували місто, зосереджуючись на йогонайбільш населеній частині. Союзники застосовалитоді запальні великі бомби, що викликували пожежу Дрездена. Пожежа ця тривала 5 ночей і 5 днів. Її людські втрати оцінюється приблизно на 22 700 —25 000 загиблих. Пишучи про цю трагічну подію, письменник Анджей Ходацький надав Вірі Вовк голос безпосереднього свідка. Поетеса, будучи молодою дівчиною, закінчувала середню школу в Дрездені та готувалася вступити до університету, коли місто бомбардували, і бачила його руйнацію. Крізь призму смерті батька вона аналізувала аспект війни, яка з подвоєною силою забирала людські життя. На її очах беззахисне місто горіло від запальних бомб і було схоже на Титанік у безкрайньому океані. Після трагічної смерті батька у 1945 році, вона виїхала з матір’ю до Тюбінгена, де вивчала германістику, музикознавство та порівняльне літературознавство в університеті Карла Ебергарда (1945–1949). Знання отримані в цьому не зруйнованому війною знаменитому німецькому університеті, вона фактично втілювала в Бразилії.
У 1949 році після кількох тижнів перебування у Франції, разом з матір’ю Віра Вовк вирушила на переповненому пасажирами кораблі в двотижневому рейсі до Бразилії. Як потім згадувала, це була найдовша подорож її життя. Вона відбувалася у тісній каюті, де можна було тільки лежати і дивитися у кругле віконце, з якого простягався розхитаний хвилями океані небо.
Спочатку поетеса жила в Парані, а згодом переїхала до столиці Бразилії у Ріо-де-Жанейро, де навчалася в Папському католицькому університеті св. Урсули. Тут в 1952 році захистила докторську дисертацію і почала працювати викладачем німецької мови. Свої наукові знання поглибила, вивчаючи прикладну лінгвістику в мюнхенському університеті. У спогадах про перебування в Мюнхені поетеса писала також про коротку мандрівку до Відня, за гуцульськими амфорами. Ось лист до мене на цю тему від 13 січня 2018 року: «Я це добре знаю, дорогий Тадею! Ви були ще тільки в задумі Господнім, а я вже починала друкувати свої вірші в пресі, а 1951 року з’явилася в Мюнхені, де я доповнювала студії, моя збірка «Юність». Тоді славна наша діячка Лідія Бурачинська подарувала мені дві амфори, по які довелося їхати до Австрії. Віз мене автом Зоїн тіточний брат Роберт Шликевич, і за транспорт довелось віддати йому другу амфору… (…)Очевидно, [вона мала ті амфори] прямо від Григорія Цвілика! В неї була велика колекція гуцульської кераміки. Пригадую, що я вибирала серед декількох амфор… А я, якби не була малою дитиною в Кутах, мала б сьогодні дома весь базар!». Цю вазу поетеса подарувала 2018 року у фонд бібліотеки Національного університету «Києво-Могилянська академія». Слід уточнити, що Лідія Бурачинська (1902-1999) організовувала у Львові щорічні покази народного одягу (1934–39). Там вона презентувала також український холмський та підляський одяги. Ці покази були культурно-мистецькою подією Львова. Гуцульську кераміку вона успадкувала з довоєнної виставки, яку організувала в Європі.
У 1965 році Віра Вовк пройшла наукове стажування в Колумбійському університеті в Нью-Йорку. Перебуваючи в Нью-Йорку, вона дружила з поетами Нью-йоркської групи, до якої також належала. Нав’язала літературні контакти з еміграційним театральним критиком Ларисою Марією Любов’ю Заленською-Онишкевич. Підтримувала теплі стосунки з Зоєю Лісовською-Нижанківською – українською художницею-емігранткою, ілюстраторкою її поетичних книг, подругою львівського періоду навчання в гімназії, яку тепло називала посестрою. У 1952–1996 роках поетеса працювала професором в Університеті Святої Урсули та Бразильському федеральному університеті. Жила в районі Ларанжейрас, на rua General Glicério 400, звідки бачила могутні гранітні пагорби Ріо-де-Жанейро та статую Христа Спасителя. (порт. Cristo Redentor) на горі Корковадо. З 1957 року обіймала посаду керівника кафедри германської філології на Філологічному факультеті в Кабо-Фріо.
У 1966 році — вперше після війни, відвідала Україну, де в Києві налагодила літературні контакти з українськими шістдесятниками. Це були Іван Світличний, Іван Драч, Дмитро Павличко, Ліна Костенко, перекладач Микола Лукаш та поет Київської школи Микола Воробйов. Підтримувала епістолярні контакти з поетом-дисидентом Василем Стусом. Перебуваючи у Львові, познайомилася з відомим поетом і дисидентом Ігорем Калинцем.
Творчість Віри Вовк виявилася в ході її розвитку – різноманітною та багатою. Вона складалася зі збірок поезії, прози, драматургії, перекладів та інших літературних форм. Поетеса, живучи в еміграції, завжди булавірною українській мові. Добре знаючи німецьку, польську, португальську, французьку та англійську мови, вона перекладала поетичні твори з різних літератур, найчастіше своїх сучасників, поетів ХХ ст. та старонімецьку релігійну літературу. Найбільший її здобуток – переклади українських поетів португальською мовою. Це відомі видавничі серії Віри Вовк у Ріо-де-Жанейро «Вертеп» та «Писанка». Втім це була кропітка і тривала перекладацька робота, яку українське перекладознавство оцінює як подвижницьку та важливу. Маючи досвід перекладацької діяльності, поетеса намагалася познайомити українського читача з бразильською та іспаномовною літературою Латинської Америки. Це частинно було наслідком її керівної посади на Філологічному факультеті в Кабо-Фріо, де викладала поетику. Її аудиторією були пізніші відомі бразильські творці. Як згадувала, її стосунки вчитель-учень переростали згодом в дружбу. Відтак ці контакти призводили до розмов про відношення творчості супроти суспільного життя, політики та розвитку особистостей. Спираючись на цю дружбу, Віра Вовк у грудні перед Різдвом організовувала у своєму помешканні зустрічі Адвенту, на які запрошувала професорів університету та бразильських митців слова.
Творчість Віри Вовк зараховується еміграційними літературознавцями (Б. Рубчак, Л. Онишкевич), до часових підкатегорій епохи. Як вважав Богдан Тиміш Рубчак, друга половина ХХ ст. була для поетеси різноманітною, а втім часові підкатегорії змінювалися таознаменували нове у творчості поетеси. Її поетичний дебют, як казала сама авторка, загубився в історії української еміграції. Українські видання, мандруючи разом з еміграційною долею українців, включали нові поселення (Німеччина, Франція, Америка, Канада). Тому ранні публікації Віри Вовк будуть спричиняти труднощі в їх пошуках. Київський літературознавець проф. Олександр Астаф’єв називає це «асоціативним тлом епохи». За його словами, «Важко уявити, як Віра Вовк у повоєнній еміграційній сутності змогла впоратися з об’єктивною ситуацією і друкувати свої твори в літературних журналах, що мандрували з українськими емігрантами по світу». Стабілізацію публікації принесли доперва щорічник Нью-Йоркської групи під назвою «Нові поезії» (Нью-Йорк 1959-1971) та нерегулярне літературне видання Об’єднання українських письменників в Екзилі «Слово». Саме завдяки цим українським виданням еміграційний читач міг дізнатися про нові вірші поетеси, її переклади і навіть драматичні твори. Так було, наприклад, з її філософською п’єсою «Смішний Святий», опублікованою в «Слові» (польське видання: «Смішний Святий» – двомовне, переклад Тадея Карабовича, Люблін 2013).
Слід нагадати, що 60-ті роки записалися новими поетичних збірками авторки, її перекладами та іншими видавничими проектами з ілюстраціями художниці Зої Лісовської. Це також період мандрівок Віри Вовк до Нью-Йорку, Європи, Єгипету і, звісно, в Україну. Саме тоді поетеса відновила давні зв’язки з її родиною на Гуцульщині, у Львові та Києві. Вона також шукала контактів з українськими поетами, які дебютували після політичної відлиги в Україні. Це була спроба поглибити манеру письма за допомогою ямбічного пентаметра, який з часом поетеса замінила новим засобом – білим віршем. Це також поетичні твори в її стилі, які вона називала мотетами. В них поетеса покликувалася на багатоголосність та поліфонічність. У цей творчий період пошуків відбулася літературна переоцінка; сприймання поезії — як національної місії. Це був час, коли багато літераторів з Центрально-Східної Європи вийшли з тіні еміграції. Вони протестували проти політичних репресій усвоїх батьківщинах. Віра Вовк також належала до цієї групи.
Творчий дискурс Віри Вовк 60-х рр. частинно формувався в жорнах творчих контактів з Нью-Йоркською групою. Поетеса була її постійною учасницею і, найстаршою в групі, тому в публікаціях їй відводилася належна літературна увага, зокрема в антологіях. В основному завдяки контактам з Богданом Бойчуком – лідером групи – поетеса почала друкувати в щорічнику «Нові поезії» переклади з бразильської та іспанської літератур. Дружила з Женею Васильківською, Богданом Тимішем Рубчаком, Еммою Андієвською, Юрієм Тарнавським та Патрицією Килиною. Як писав Олександр Астаф’єв: «У творчості Віра Вовк поєднала різні зовнішні світи зі своїм внутрішнім світом, постійними елементами якого були гуцульська космогонія (дитинство) і християнство, тобто елемент її особистої віри». Її віра мала також міфічні кодифікації. Проживаючи в Ріо-де-Жанейро, поетеса була позбавлена участі в церковних українських обрядах, тому подорожуючи світом шукала універсальнийархетип віри. Це був архетип трансцендентної досконалості Бога. Авторка висловила це в поезії, а такожу медитативній прозі. У вірші «Диво», торкалася долі людини та її ролі у світі. Вона говорила: «Я мала жаль до світу, / Бо життя покотилось лісковим горіхом, / Зі стрімкого горба, / Що не розцвіло трояндою. / Перед вікном, /Або хоч диким роменом / Серед лану пшениці. // Адозрілість сказала, / Що моя доля дбайливо / Вибрана тільки для мене / І що я маю зробити з неї / Велике диво, на яке / Тільки я єдина спосібна». (Вірш «Диво» зі збірки «Голос іздаля» Ріо-де-Жанейро, 2018).
Вірш поетеси, написаний наприкінці життя, відсилає нас до авторського роздоріжжя втрат, але також до питання віри у власну долю. Трагічний зміст твору розкриває міфічну тугу повернення до берегів дитинства, з надією, що подарована доля збудеться, хоча життя: «(…) не розцвіло трояндою. / Перед вікном, / Або хоч диким роменом / Серед лану пшениці». Цей душевний стан поглиблювало пантеїстичне усвідомленням неможливості повернення в минуле. Але в світлі грецького філософського theos, який пронизує всю сутність Вселенної, варто вірити в життя. Тому поетеса сакралізувала такі поняття, як єдність і вічність. Висувала на перший план казку дитинства – лісковий горіх, що котиться навмання зі «стрімкого горба», попри те, що життя проминає кожної миті. Віра Вовк казала, що «горіх», існує вічно в таких філософських категоріях, як поетичний міф, чи надра споминів. Тому сам твір «Диво» ставав для неї болючим викидом душі і особистісною тугою. Олександр Астаф’єв слушно зауважив: «Духовність — це не грецький «круг Ойкумени», пласкої землі на спинах трьох китів і непорушного небозводу з намальованими зірками. Бо духовність – це потреба пізнати себе, відчути свої резерви духу та ототожнити себе з абсолютом. Творчість у своєму першоджерелі пов’язана з невдоволенням цим світом. Спокута йде від Бога, Розіп’ятого і Жертовного. Творчість іде від людини. Творчість має творити кращий світ, а не предмети, у яких завжди залишатиметься розрив між суб’єктом і об’єктом. Тому творчість теургічна, це співпраця Бога і людини заради нового життя, заради царства Божого на землі». (Олександр Астаф’єв. [Рецензія:] «Нова книжка про поезію Віри Вовк». Слово i Час. 2020. № 2 (710). – С. 122).
Для Віри Вовк важливою була сакралізація поетичного мислення. У її творчості це стало порогом, за яким зростав інший простір свідомості. Цю настановупідтверджують дві дослідниці творчості поетеси — Надія Гаврилюк та Юлія Григорчук з НАНУ у Києві. Обидві вони створили змістовні наукові монографії про творчість поетеси-емігрантки. Це кандидатська дисертація Юлії Григорчук «Проза Віри Вовк: виміри сакрального» (Брустурів, 2016) та індивідуальна монографія Надії Гаврилюк «Під плахтою неба: поезія Віри Вовк» (Дрогобич, 2019).
У своїх монографіях дослідниці розкривають невідомі грані біографії та творчих обріїв української поетеси з Бразилії. Вони вдумливо й проникливо описують розвиток поетичної особистості Віри Вовк. Пишуть про складну еміграційну долю та становлення її літературного світогляду. Розповідають про глибоко вкорінені сакральні пласти християнської духовності. Як підсумовує Юлія Григорчук: «Дотик до Божественного, прагнення до зустрічі з Абсолютом, філософський пошук сенсу життя, його аксіологічних основ – ось домінантні вектори, які поєднуються у творчості Віри Вовк і створюють оригінальний стиль її письма». Авторки пропонують літературознавчий аналіз унікальної творчості поетеси та її естетичні літературні виміри, відображають складність мови творів Віри Вовк та її внутрішній стиль. Я згадую про це, бо мав можливість особисто зустрітися з обома дослідницями та говорити з ними про творчість Віри Вовк. Важливим у нашій розмові про літературний дискурс авторки видається свіжий погляд київських дослідниць. Тут варто згадати об’єктивний літературознавчий чинник. Дослідженнями Юлії Григорчук керувала відома українська літературознавець, проф. Людмила Броніславівна Тарнашинська, а Надію Гаврилюк науково підтримувала не тільки проф. Наталія Василівна Костенко, але також проф. Олександр Григорович Астаф’єв, автор антології «Поети Нью-Йоркської групи» (Харків, 2003) та інших наукових праць з літератури української еміграції.
Віру Вовк як поетесу української літератури сформував гуцульський етос. Для неї він був культурним ідеалом, зокрема у своїх загальнолюдських цінностях, таких як народна космогонія віри в мольфарів, дияволів і надприродні сили. Поетеса не боялася суворих обрисів гір і бурхливих потоків. Воначерез поетичне спілкування з ними, підкоряла природу Карпат. З любов’ю розповідала про гірські походи над Черемошем. Коли я сказав їй про мої враження від Гуцульщини, особливо про те, як димлять гори бачені мною зі Смодини, посміхалася. Це явище природи вона спостерігала маленькою дівчинкою, від сторони Кут і гнізда своїх предків, з Тюдева, звідки відкрився їй казковий світ і звідки була змушена навічно виїхати наприкінці 30-х років. Втім аксіологічною пам’яттю став спогад про її батька-лікаря, який лікував гуцулів «за їжу», бо не мали грошей, щоб заплатити за прийом, або не вірили лікареві, бо мали своїх знахарів у Чорногорі та Ґорґанах. Більшу частину цього надзвичайного життєвого досвіду поетеса втілила у своїх творах. Вона робила це через літературний наратив і через форму спогадів. Гадаю, що її безмежною даниною Гуцульщині, як сакралізації дитинства, є гуцульська поема «Зі скрині забутих предків» (2013). У ній поетеса розповіла своє особисте розуміння буття. Вона відкрила барвистий фольклор Гуцульщини і описала його. Але робила це мовою поезії, а не якби здавалося на перший погляд — мовою розповіді. У пізній період творчості, у 2000-х роках, Віра Вовк неодноразово поверталася до гуцульської тематики. Можливо, змирилася з минулим, але, здається, ця тема була їй близькою на великому пустирі вигнання. Це була у певному сенсі філософська сакралізація втраченої України, а через війну – дитинства та юності, коли перебувала літом у родичів на Гуцульщині. Тоді поетеса також поверталася до своєї колекції, яку мала вдома, переважно до гуцульської кераміки та картин Зої Лісовської. Вона фотографувалася на балконі на тлі альпійських фіалок, які дбайливо вирощувала та інших рослин привезенихдо Бразилії з Європи. Гуцульська тематика в її творчості була міфічним поверненням у глибину мрій, де час плив повільніше, а його небосхилом була сфера гір, людей і природи. Поетеса класифікувала цінності, вибудовувала їхню ієрархію та встановлювалаsummum bonum свого уявного поетичного світу.
Тадей Карабович,
Національна спілка письменників України
Люблін, січень 2024
Тадей КАРАБОВИЧ, поет, перекладач, літературознавець, літературний критик. Член Спілки польських літераторів Люблінського осередку та Національної Спілки письменників України. Головний редактор щорічника «Український літературний провулок» (з 2001 р.). Живе в Любліні (Польща).