Дослідники Ростислав Радишевський, Володимир Качкан, Микола Зимомря, Людмила Задорожна, Валентина Гнатенко та інші уже вказували на те, що шевченкознавство є одним із пріоритетних напрямків наукової діяльності Олександра Астаф’єва.

Ім’я Тараса Шевченка вплинуло на долю української держави, заслужено здобуло собі визнання в історії українського народу. Воно і досі розливає своє благодатне сяйво на різні епохи – поневолення нашої держави сусідами, боротьбу за суверенітет, роки її незалежності й розбудовування. І твори Шевченка зберігаються в пам’яті нашого народу як найдорожчий скарб, слава письменника жива і до сьогодні. Тому й не дивно, що шевченківська проблематика в центрі уваги нашого ученого. Видається слушним при аналізі строкатого й суперечливого розмаїття методологічних підходів зберегти тверезість і об’єктивність оцінки творів Тараса Шевченка, в однаковій мірі відмовитися і від твердокам’яної інерції догматичного традиціоналізму і від шумного ентузіазму адептів «вражаючої» новизни, яка теж зазвичай є швидкоплинною.

Словацький учений Діоніз Дюришин пише: «Вчені повинні враховувати ту обставину, що в момент прискореного розвитку стимулюючу роль можуть відігравати – і, як правило, відіграють – типологічно адекватні явища і відкриття більш диференційованих національних літератур». Тут наразі йдеться про світове значення поезій Тараса Шевченка у новій книзі автора. Творчість Тараса Шевченка, особливо його поезія справді входить у наш час живою і повною неминущого значення, зачаровує серця польських читачів, як і поезія Адама Міцкевича чи Юліуша Словацького серця українських. Тарас Шевченко, національний геній України, приходить нині до близького нам польського народу.

Що вражає в книзі Олександра Астаф’єва? Звісно, не єлейні заяви про любов до Шевченка, про те, як він боровся «за волю всіх людей». Тут нема найменшої спроби замінити справжнього поета його фальсифікованим, перекрученим образом людини, якою він ніколи не був.

У замітці «Від упорядників» сказано: «Пропонована книга не була задумана як академічне видання, що всебічно розкриває тему на рівні паралельного зіставлення та контекстуального аналізу творів Тараса Шевченка і польських письменників. Вона «зіткана» зі статей, написаних у різні роки для різних часописів і збірників, у яких, зрозуміло, були свої підходи і до відбору матеріалу, і до його подачі, і до мовного оформлення. Звідси певна фрагментарність текстів, їхня полістилістика, почасти невідповідність певним академічним вимогам.

Автор виокремлює постать Шевченка на міждисциплінарному перехресті, оскільки глобальне поле його поезії, з її неповторними обличчям, національною психологією не розвивалося ізольовано, зокрема, від польських впливів. Тарас Шевченко тісно зв’язаний з багатьма діячами польської літератури, які навчалися й працювали в Україні, зокрема  в Київському університеті св. Володимира, шанували його поезії, перекладали їх. Цим можна пояснити подекуди надмірну увагу автора до біографічного матеріалу, різного роду коментарів, деталей.

Крім того ширші відомості про дослідників, перекладачів творів Шевченка,  польських письменників української школи допомагають краще зрозуміти їх спосіб мислення, оцінки (політичні й естетичні) Шевченкової поезії через призму історичних українсько-польських перипетій і стереотипів. Багато з них (Северин Ґощинський, Юліуш Словацький, Францішек Равіта-Ґавронський, Леонард Совінський, Чеслав Ястшембець-Козловський та ін.) народжені і зростали на українських теренах, що не могло не позначитися на їх світогляді.

Часом біографічні паралелі в долях Шевченка і його перекладачів та інтерпретаторів, зіставлення спільних мотивів у творчості допомагають побачити в новому світлі явища, перенести предмет з історичного довкілля в асоціативне поле різних оцінок і думок, збігів і розбіжностей. Такий фоновий план, нам здається, допомагає увиразнити Шевченка, висвітлити його самобутні риси, а сам підхід переростає в міждисциплінарний».

Увиразнити того Шевченка, як писав:

Отак-то, ляше, друже, брате!

Неситії ксьондзи, магнати

Нас порізнили, розвели,

А ми б і досі так жили.

Подай же руку козакові

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай.

І братньої любові вимагав у відносинах не лише між окремими особистостями, а й народами. Ця любов виступає у нього у своїй діяльній активній сутності, тому вона так природно поєднана з великим шевченківським гнівом, з ненавистю до всяких форм гноблення, приниження, нівечення людини.

Як багато зробила і робить поезія Шевченка для утвердження в свідомості народу цих двох нероздільних основ гуманізму, свідчить розвідка Олександра Астаф’єва «Тема Коліївщини в польській літературі і творчості Тараса Шевченка», якою відкривається книга. У ній автор розглядає «незручну» для польської літератури тему Коліївщини, як образи народних месників, на взірець Івана Ґонти просочуються в польську літературу, спершу в драми Яна Непомуцена Камінського  «Олена, або Гайдамаки на Україні», Генрика Красінського «Ґонта, історична драма в п’яти актах», Северина Ґощинського «Канівський замок», в повість Міхала Чайковського «Вернигора», у думу «Про Вацлава Ржевуського» і драму «Ян Казимир» Юліуша Словацького. Дослідник звертає увагу на те, що концепція України у поезії Юліуша Словацького кілька разів змінювалася пройшла три стадії: ідилічно-романтичну (під впливом Юзефа Богдана Залеського), трагічно-романтичну, спонукану творами Северина Ґощинського, і містично-месіяністичну, до якої сам дійшов поет. Євген Рихлик писав про Словацького, що він належить до категорії тих поетів, що «намагаються своїм мріям і уявленням надати форми реального існування».

Однак, сумніватися у тому, що і Шевченка,  і тих, хто писав про нього (Ян Непомуцен Камінський, Генрик Красінський, Міхал Чайковський, Северин Ґощинський) намагалися розділити, зіштовхнути лобами, приписували Шевченкові (як і Ґощинському) жорстокість, а іншим – схиляння перед Божим промислом.

До першого розділу книги «Тарас Шевченко і польська література…» належить також простора розвідка «Філософія провіденціалізму у творах Зиґмунда Красінського і Тараса Шевченка». У ній проведено цікаві паралелі між трактатом Августина «Про град Божий», творами Красінського і Шевченка, схарактеризовано трагедію Римської імперії у їхніх творах, окреслено презентацію апокаліптичної історії. Тарас Шевченко найповніше свої провіденціалістські уявлення про майбутнє України, віру в пробудження українського народу та розбудову національної держави виразив у містерії «Великий льох». У вірші «Ісайя. Глава ХХХV» він описує остаточне майбутнє України, майже дослівно  переспівує пророка, українізуючи його, маючи на увазі духовне відродження краю, коли «настане суд. Заговорять і Дніпро, і гори…». Провіденціалізм Красінського втілений в ідеї виняткового покликання польського народу, яку підтримав ідеолог національно-визвольного руху Йоахим Лелевель.

Серед інших проблем, які порушує Олександр Астаф’єв у цьому розділі, «Тарас Шевченко й Адам Міцкевич: поетика ремінісценції» і «Тарас Шевченко у літературній пам’яті Генрика Сенкевича».

Є в духовному обличчі Шевченка ще одна прикметна риса, надзвичайно співзвучна нашому часові і його провідним тенденціям. Це – історичний оптимізм, непохитна віра в  торжество правди і волі, в прийдешню всезагальну перемогу справедливості. Цього не помітили, на жаль, польські літературознавці Мар’ян Здзеховський і Францішек Равіта-Ґавронський, розвідки про яких увійшли до другого розділу.

Постать Мар’яна Здзеховського (1861-1938) як історика слов’янських літератур, філософа, критика, публіциста у нас маловідома. Хоча слід нагадати, що саме він взяв участь у «дискусії поколінь» – полеміці позитивістів і групи «Молода Польща», звинувачуючи Станіслава Пшибишевського в естетизмі й аморалізмі.

Для нас цікавим може бути і той факт, що у квітні 1906 року у Києві було створено релігійно-орієнтовну газету «Народ» (редактори Сергій Булгаков і Олександр Глінка), серед її співробітників були імена Дмитра Мережковського і Миколи Бердяєва. Мар’ян Здзеховський час від часу друкувався на сторінках цього видання. У рукописному архіві Бібліотеки Вільнюського університету (Литва) зберігаються листи співробітників редакції до Мар’яна Здзеховського.

А ще Здзеховський відомий як шевченкознавець, який приписав поезії Тараса Шевченка ідеї месіянізму і слов’янофільства, «ідентифікував московське слов’янофільство з польським месіянізмом та містицизмом Гоголя (неукраїнським), підтягнувши всі ці різновидні явища під загальну рубрику «містичного патріотизму» (Іван Франко).

Олександр Астаф’єв аналізує шевченкознавчі праці Мар’яна Здзеховського, спростовує його тезу про історичний песимізм творів Шевченка, спираючись і на суперечності автора, і на широкий контекст відгуків про його твори, статей і рецензій Івана Франка, Михайла Грушевського, Михайла Павлика, Едварда Пшеходського, Ростислава Падишевського, Володимира Мокрого, Євгена Нахліка та ін. Е. Пшеходзький у праці «Historiozofia Tarasa Szewczenki i polskich romantyków w świetle rosyjskojęzycznej publicystyki Мariana Zdziechowskiego» − «Історіософія Тараса Шевченка і польських романтиків у світлі російськомовної паубліцистики Мар’яна Здзеховського» вважає, що в оцінці творчості Т. Шевченка Мар’яну Здзеховському завадив надмірний психологізм, який домінував над його історико-літературними поглядами, тому, ставлячи в один ряд твори А. Міцкевича, В. Товянського, Ю. Словацького, З. Красінського і Т. Шевченка, він не відчув тонкощів їхньої містики і об’єднав їх загальною шапкою «містичного патріотизму». На думку М. Здзеховського, поема «Гайдамаки», мабуть, «не додасть особливого оптимізму українцеві, оскільки навряд чи Шевченко створив щось сумніше за цей твір. Нескінченний смуток без меж подає тут, з одного боку, руку фатальної безнадійності, а з другого – кривавим нашіптуванням ненависті й помсти… Завершується нарешті різанина – і знову жито зеленіє на полях України, майорять квіти у степах, вітер хилить верби й очерети, все замовкло, все, як колись. «Видно, така була Божа воля», – фаталістично закінчує поет. У жодному іншому творі Шевченка ми не знайдемо стільки відчайдушної байдужості до всього, що його оточувало». Іван Франко переконаний, що в  поемі «Гайдамаки» жодного фаталізму немає, бо поет у ній виявив «власну душу, свій власний погляд на справу, то закид сліпої ненависті тут цілком безпідставний».

Проникнути психологічні грані Шевченкової поетики, увиразнити важко схоплювані, невловимі», «несформульовані» його нюанси намагався і Францішек Равіта-Ґавронський (стаття про нього увійшла до другого розділу книги). Олександр Астаф’єв розглянув його статті і розвідки «З української літератури», «Тарас Шевченко і поляки», «Тарас Шевченко і ми», «Тарас Шевченко у висвітленні п.Урсина», «Дещо про родину і батьківщину Тараса Шевченка», «Українська література», «Жінки в поезії Тараса Шевченка», «Тарас Шевченко і Варвара Рєпніна». На думку дослідника, творчість поета у рецепції Равіти постає у 2-х площинах: 1) як естетична вартість і 2) як проекція національних прагнень українського народу і його боротьби за незалежну державу.

Равіта-Ґавронський усвідомлював, яку важливу роль відігравав Шевченко у становленні української літератури і як вплинув на свідомість українського народу, тому загалом естетичну вартість його творів він оцінював позитивно, хоча й тут чимало шовіністичних нашарувань. Равіта у своїх художніх науково-публіцистичних творах намагався довести, що основною причиною козацьких і гайдамацьких рухів був не суспільний протест, а схильність козацтва до свавілля та анархії. Він негативно оцінив його поему «Гайдамаки», а інші поеми («Неофіти», «Відьма», «Невільник», «Марія») зараховував до періоду занепаду його творчості.

До другого розділу книги Олександра Астаф’єва належить і розвідка «Ян Янів про міфологему святого дерева у творах Тараса Шевченка», у якій він повертає українській свідомості видатного славіста Яна Янова й аналізує образ святого дерева (сингич-агач) у творах Шевченка.

У третьому розділі книги вміщено вагому розвідку «Леонід Совінський – дослідник і перекладач творів Тараса Шевченка». І коли упорядники зазначають, що автор книги часом зловживає біографічним матеріалом, то йдеться саме про біографізм у цій розвідці. Бо мало хто знає, що Совінський навчався на історико-філологічному й медичному факультетах Університету св.Володимира. В «Образках із минулих часів» Совінський якраз відтворює емоційну атмосферу в університеті 1840-х років, арешти (й учасників Кирило-Мефодіївського братства), відсторонення від викладацької роботи завідувача кафедри римської словесності і древностей, відомого польського письменника Юзефа Коженовського і заборону читати лекції ще одному видатному польському письменнику Юзефу Ігнаци Крашевському. Ці біографічні деталі дуже важливі і для розуміння психології Совінського, і для того, щоб з’ясувати причини, яку спонукали його взятися за переклад поеми «Гайдамаки», хоч вона принесла йому чимало неприємностей. Є ще один контекст, на який треба вказати – про любов Леонарда Совінського до України, що складає стрижневу емоційну спрямованість його віршованої драми «На Україні». Це незабутній художній твір і бентежний людський документ, без якого шевченкіана Леонарда Совінського була б неповною.

В особі Совінського маємо і ретельного дослідника творчості Шевченка. Леонард визначив основні риси його творчості: любов до народу і зневага до насилля, переживання болю та приниження, які він пережив, схильність до фаталізму і недооцінка ролі Провидіння і волі, відчуття власної правоти. Він дуже високо оцінив твори Шевченка «Тополя», «Причинна», «Катерина», чотири вірші із циклу «Думка», «Наймичка». Разом із тим, коли йдеться про поему «Гайдамаки», яка вразила його «польські амбіції», то він вважає, що Шевченко у ній, як і Ґощинський у «Канівському замку» «кохається в людських зойках і руїнах із закривавленими тілами», впився козацькими димами. Совінський не хоче розуміти того, що Україна в минулому була незалежною державою і вороги захопили її землі. він не усвідомлює, що національне питання в Україні переросло в національно-колоніальне і збудило національно-визвольний рух. Його переклад «бунтівної поеми» викликав шквал критики у польській періодиці і нападки на особу перекладача.

Естетичне сприймання літератури сусіднього народу сьогодні тісніше, ніж раніше, зблизилося з розумінням, знанням, освіченістю людей, але водночас дедалі необхіднішою стає турбота про художній переклад. Цю проблему Олександр Астаф’єв порушив у другому й третьому розділах книги, зрештою, і в заголовку вона скромно заявлена як «адаптації», хоча автор має на увазі художній переклад, його місткість і масштабність, його символічну згущеність. Із Леонарда Совінського чудовий перекладач, він переклав «Гайдамаки» – зазначає Любов Арасимович – без пропусків, дотримавшись 12-складового вірша, а замість розміру 8+4 4-стопного і 3-стопного хорея. Вражає текстуальна близькість зміни ритму, перехід від 12-складового вірша до 8+6 суто силабічним віршем, без чоловічим рим.

Майстерно переклав Леонард Совінський і інші твори Шевченка: поеми «Княгиня», «Наймичка», вірш «Доля». Його переклади стали джерелом натхнення і взірцем майстерності для плеяди майбутніх перекладачів – Антоні Гожалчинського, Владислава Сирокомлі, Станіслава Грудзінського, Зоф’ї Войнаровської, Чеслава Ястшембця-Козловського.

У цьому розумінні поезія Тараса Шевченка у польських перекладах ХХ століття спрямована не тільки в минуле, скільки в майбутнє, вона дуже співзвучна категорії «розмови з довірливим читачем», особливо у 1930-1940 роках на сторінках польських часописів «Kamena», «Czarno na białem», «Okolica Poetów», «Wscód – Orient», «Skamander», «Wiadomości Literackie».  До цього ряду можна додати і том «Poezje», що вийшов у Варшаві у 1936 році під грифом Українського Наукового Інституту за редакцією Павла Зайцева.

Окремий розділ книги «Містика художнього перекладу» Олександр Астаф’єв присвятив постаті перекладача Чеслава Ястшембця-Козловського з Кременця. Юнак із трагічним світовідчуванням (ще хлопцем упав з коня і назавжди залишився калікою) перекладачем ставав «самотужки», здобув освіту, вивчив основні європейські мови, закінчив у Варшаві Інститут месіянізму, завдання якого – поширювати ідеї польського філософа-містика Юзефа Гоене-Вронського. Тому твори Ястшембця-Козловського (а він переклав 68 поезій і поем Шевченка) позначені дивовижним містичним проникненням у зміст творів і народну пісенну стихію, бо ж він виховувався в українському середовищі і досконало знав українську мову. Як стверджує Астаф’єв, він «бачив явища «внутрішнім оком», «всевидящим оком».

Чеслав переїхав до Варшави і саме на околиці Варшави жив, творив, перекладав, «чужина» стала для нього «майданчиком», де він міг реалізувати свій талант,  зрештою, як і тисячі українців, що після програних визвольних змагань опинилися поза рідним домом. Як вони підносилися до нового національно-художнього синтезу, поєднуючи розмах історичних справ української людини з багатогранністю їхньої натури, широтою особистості, багатством духовних інтересів розповідає автор книги у розділах, вміщених під рубрикою «Додатки». Перша з них – «Український Науковий Інститут у Варшаві і його шевченкознавча місія».

У становленні шевченкіани в Польщі надзвичайно важливу роль відіграв Український Науковий Інститут у Варшаві. Він був створений заходами екзильного уряду УНР 1930 року (а фактично 1928-го) при польському Міністерстві віровизнань та освіти, як автономна українська  наукова установа, яка ставила собі за завдання  плекати студії з різних ділянок українознавства. Інститут видав Повне зібрання творів Тараса Шевченка у 16 томах.

Структура Повного видання творів Тараса Шевченка така: Т.1 – Передмова від видавництва; літературна біографія поета авторства Павла Зайцева; Т.ІІ – «Поезії до року 1843; Т.ІІІ – «Поезії 1843-1847 рр.»;  Т.ІV – «Поезії 1847-1857 рр.»; Т.V – «Поезії 1857-1861 рр.»; Т.VІ – «Назар Стодоля», Дрібніші твори; Т.VІІ – «Повісті «Художник», «Наймичка», «Варнак»; Т.VІІІ – «Повісті «Княгиня», «Музика», «Нещасний», «Капитанша»; Т.ІХ – «Повісті «Близнята», «Прогулка…»; Т.Х – «Журнал»; Т.ХІ – «Листи»; Т.ХІІ – «Т.Шевченко як маляр» (з численними репродукціями малюнків, автор розвідки – Дмитро Антонович); Т.ХІІІ – «Т.Шевченко в його польських взаєминах» (автор Павло Зайцев); Т.ХІV – «Т.Шевченко в чужих мовах. Переклади Шевченка на польську мову»; Т.ХV – «Т.Шевченко в чужих мовах. Переклади Шевченка на инші мови»; Т. ХVІ – «Бібліографія творів Т.Шевченка та праць про нього» (автор Володимир Дорошенко). Томи ІІ-VI редагував Павло Зайцев, т.Х-ХІ – Леонід Білецький, т.ХІV – Богдан Лепкий, т.ХV – Роман Смаль-Стоцький. Встигли побачити світ тринадцять томів, натомість т.І (Передмова від видавництва, літературна біографія «Життя Тараса Шевченка» пера Павла Зайцева), т.V – «Поезії 1857-1861 рр.»; і т.ХІІІ – «Т.Шевченко в його польських взаєминах» (автор Павло Зайцев) не з’явилися через різні причини.

Творчу діяльність Українського Наукового інституту можна порівняти хіба-що з доробком Наукового Товариства імені Шевченка у Львові за часів головування Михайла Грушевського. За дев’ять років існування Інститут видав 560 томів «Праць», серед яких вирізняються дослідження («Українські джерела церковного права», «Автокефалія») і спогади («Сторінки минулого» Олександра Лотоцького), синтетичний курс «Нарис історії України» Дмитра Дорошенка, монографії «Українсько-московські договори в ХVІІ – ХVІІІ ст.» Андрія Яковліва, «Філософія Г.С.Сковороди» Дмитра Чижевського, «Українська мова в «Совєтській Україні» Романа Смаль-Стоцького та ін.

І друга розвідка, що увійшла до «Додатку» – «Славістичний і шевченкознавчий доробок Дмитра Чижевського, в якому проаналізовано усі його шевченкознавчі праці: «Шевченко і Давид Штраус», «Думки про Шевченка», «Шевченко і релігія», «Тарас Шевченко і Адам Міцкевич», «Початки і кінці нових ідеологічних епох», «Княжна», «Історія української літератури», де чимало місця відведено Шевченкові. І звісно, тут же оглянуто головні славістичні славістичні праці Дмитра Чижевського.

Звісно, цими замітками не вичерпується шевченкознавча проблематика Олександра Астаф’єва. Його цікавить філософська проблематика творів Тараса Шевченка і її джерела. У цьому аспекті варто назвати його статті «Традиції філософської лірики Г.Сковороди у творчості Т.Шевченка» (у зб. «Проблеми вивчення творчої спадщини українського поета-філософа ХVІІ с. Г.С.Сковороди» (Харків, 1987), «Витоки інтелектуалізму поеми Т.Шевченка «Сон» (у кн. «Науково-практична конференція, присвячена 175-річчю з дня народження Т.Г.Шевченка» (Чернігів, 1989), «Жанр твору-концепції у Григорія Сковороди і Тараса Шевченка» (у зб. «Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Львів, 2004, вип.12), «Інтелектуальний простір у поемі Тараса Шевченка «Сон» (Шевченкознавчі студії. К., 2008, вип.10).

Окрема сторінка у доробку вченого – українське еміграційне шевченкознавство. Чому спостерігається такий приплив сердечних почуттів і творчого інтересу емігрантів до великої спадщини Шевченка, до його цінностей, які увійшли у свідомість народу і людства? Мабуть тому, що там, у вигнанні, наші вчені дуже швидко відчули себе достатньо зрілими  для повноцінного і всебічного аналізу його творів.

У вищій мірі актуальними у цьому розумінні є статті Астаф’єва «Українське шевченкознавство в оцінці Петра Одарченка» («Слово і час», 2003, №8), «Статус Шевченка в поемі Святослава Гординського «Сім літ» (Шевченкознавчі студії. 2003,вип.10), «Шевченкознавчі пошуки Петра Одарченка» (у Збірнику наукових праць Полтавського державного педагогічного університету імені В.Короленка (2006, вип.1/2), «Шевченкознавчий доробок Петра Одарченка» (у зб. «Студії з україністики», К., 2007, вип.7), «Провідники нації у творчості Шевченка». (Окриленість Словом: зб. наук. праць на пошану проф. Степана Хороба / Відп. ред., упоряд. Р. Піхманець. Івано-Франківськ, 2019), «Cковородинівські алюзії у творах Тараса Шевченка» (Переяславські сковородинівські студії. Збірник наукових праць. Серія «Філологія», «Філософія», «Педагогіка» / За ред. Миколи Корпанюка. – Ніжин, 2019. Вип. 6).

Можна назвати також цілу низку есеїв, які опублікував Олександр Астаф’єв на сайті «Золота пектораль»: «Як у Тернополі заборонили Шевченків «Кобзар» (невідомі сторінки шевченкіани Богдана Лепкого)»;  «Про Шевченка, горілку і сало, або папуга з імперської клітки»; «Посолені скроні (українські метафори Леонарда Совінського)»;  «Леонард Совінський – критик і перекладач поеми «Гайдамаки»»;  «Чекаючи на Шевченка (Шевченкіана Святослава Гординського)»; «Перші відгуки у польській пресі про творчість Шевченка»; «Держава і фатум (екзистенційні питання історії у творах Зиґмунта Красінського і Тараса Шевченка)»; «Есеїстика Євгена Маланюка»;  «Український Науковий Інститут у Варшаві – ініціатор і видавець Повного зібрання творів Тараса Шевченка»; «Поезія Тараса Шевченка в оцінці Францішка Равіти-Ґавронського» та ін.

Літературні впливи? Вони завжди існували й існуватимуть, виступаючи у вигляді як внутрішньонаціонального, так і міжнаціонального явища. І досліджучи під цим кутом зору творчість Шевченка, що в творчому процесі будь-якого митця мають значення ті стимули, імпульси, спонукальні «підказки», які він – усвідомлено чи неусвідомлено – через впливи, контексти, «адаптації» отримав з досвіду попередників і сучасників. Олександр Астаф’єв як шевченкознавець аж ніяк не розчинився в якихось «зовнішніх» впливах – навпаки, навпаки, він у своїй книзі постає самобутнім ученим і аналітиком. За його рефлексіями можна скласти уявлення про шевченківське «забарвлення» польської літератури ХІХ-ХХ ст. і навпаки, про польський візерунок на творах Шевченка. Разом із тим як і про торжество спільних ідейно-естетичних принципів, що лежать в основі двох близьких культур.

Рослислав Радишевський,

м.Київ