Любомир Сеник. Трамонтана. С. 107–126 (у кн. «Трамонтана». Львів: НВФ «Українські технології», 2003. – 224 с.).
У невідоме птах летить,
За синім обрієм розтане,
За тим, за берегом незнаним,
Душа для вічности постане,
Хоч днесь – лиш незворотна мить.
Любомир Сеник, «Таїна»
«Коли лебедина зграя курличе наді мною, я думаю про тих, кого немає серед нас, і не шукаю в небесах їхніх бентежних душ, як це схильні робити деякі поети, – тим віддають небо, а самі втішаються радощами земними, – я далекий від того» (Василь Земляк, «Зелені Млини»). Пам’ятаймо про тих, кого втратили, тим більше, що вона, пам’ять, – як весняна роса…
Моє серце дослухається до лету лебединої зграї, чує, як стривожено вона ячить. Летить у незнані краї, долаючи невідомість простору, шукаючи береги землі бажаної. І людина, подібно до лебединої зграї, поривається вперед – до непізнаного, шукаючи свого берега, щастя, життєвого сенсу…
Перечитав ще раз давно прочитане. Незбагненний пошук ВІЧНОСТІ: «Вона прагнула вічності і слова про вічність». Видно, вірила в силу СЛОВА, у ВІЧНІСТЬ. Кохання першим і останнім не буває – воно єдине й вічне. У кожної людини своя стежка до пізнання першого і вічного КОХАННЯ, ЯКЕ СИЛЬНІШЕ ЗА СМЕРТЬ (за пʼєсою В. Шекспіра «Ромео і Джульєтта»). Небеса дарують правдиве щастя вічності: «Адже Вічність споріднена з істиною….» (Юрій Олійник, «Живі й мертві»). Життя: Олесь не зміг «своїм життям до себе дорівнятись» (Леся Українка, «Лісова пісня»), Марія й своєю смертю доросла до ідеалу – життям своїм «Ми доростаємо до вічності»:
ДО ВІЧНОСТІ
Між сірих буднів і магічності
Ми доростаємо до вічності.
А ще з окремої потреби
Шукає кожний шлях до себе,
Щоб зазирнути в ті глибини,
З яких натхнення світле плине,
Немов життя із пуповини.
Володимир Гайдук, «У лабіринтах почуттів»
Бог живе і творить у ВІЧНОСТІ, а «… Божественний розум як такий, що схоплює всі можливі сценарії майбутнього в єдиному акті, перебуваючи в стані вічного Тепер. Те, що для нас є розмаїттям можливостей, для Бога є тотальною актуальністю» (Вахтанг Кебуладзе, «Майбутнє, якого ми прагнемо»). Вічність неможливо цілісно сприйняти з допомогою наших п’яти органів сприйняття навколишнього світу, до кінця зрозуміти й осмислити: «О глибино багатства, і премудрости, і знання Божого! Які недовідомі присуди Його, і недосліджені дороги Його!» (Послання ап. Павла до римлян 11:33).
Любомир Сеник оповідає про кохання. Це пошук загадкового, вічного й справжнього – трансцедентні сентенції про світ, який ми не в силі розгледіти. То що ж таке кохання? Професор еволюційної антропології Оксфордського університету Робін Данбар у своїй праці «Наука любові та зради» (К.: Темпора, 2014. – 346 с.) стверджує, що «Насправді нам невідомо ані що це таке, ані чому нам властиво закохуватися…».
Людське життя незбагненне, і пошук істини в людських стосунках, осмислення кохання, докази кохання – за твердженням Манфреда Лютца («Блеф! Фальсифікація світу») – такі самі, як і докази існування Бога, бо вони «…є не природничо-науковими доказами, а чимось значно більшим».
…Минуло півроку після зустрічі з Марією на науковій конференції в її місті. Впродовж цього часу Олесь чекав листа – пам’ять серця зберігала мить: «Найперше запам’яталися очі. Досить лише раз глянути увічі – і вже ніколи не забудеш дивного погляду, що міниться то блакиттю, то зеленню». До речі, словник рідної мови подає, між іншим, і таке призначення слова «очі»: для створення певного враження, потрібної думки про кого, що-небудь. Очі – мозок, винесений на периферію. У римлян синонімом ока є світло (lumen). Тому Пліній висловив загальновизнану думку: «В очах – живе душа». Чи не ця душа оселилася в серці Олеся? Думки здатні матеріалізуватися. Лист Марії покликав Олеся в дорогу…
Любомир Сеник – високодуховна людина. Так описати події може той, хто пережив єдине і вічне кохання, живе такими почуттями в щоденні й мислить категоріями добра, любові досі. Проживаючи наново подумки миті свого життя, я дякував авторові за можливість доторкнутися ще раз до спогадів про єдине і вічне кохання, яке в моєму серці засіяв, зокрема Маленький принц; отже, через моменти особистісного – до повноти буття читачів. Низький уклін тобі, мій дорогий друже, серце якого я побачив у таїні слова правди. Сльоза солодка скотилася по пам’яті серця: «Яка то мить – найперша чи остання? / І що в ній – ми? І що – без міту мить? / Полон перетривали, а тривання – / і далі полоняє. І болить» (Богдан Смоляк, «Словник мовчання»).
Зацитую фрагмент тексту, і хай читач сам порозмислює: «Коли вийшов на берег, його охопило дивне відчуття: навіщо він пригнався сюди?… Довга чи коротка мить – і вже Лесь відчув на своїх грудях тремтливе, задихане тіло. Воно пахло морем і сонцем. Обпікало поцілунками…»
Марія щось шепотіла і «…не памʼятає, що казав він. Та слова вже не мали ніякого значення: Ерос тут – всесильний володар».
Марія чекала, що Лесь згодом скаже: «Ти моє життя».
«Віддаючи пестощі і приймаючи ласку, дівчина мовчала. Але нутро її благало німим криком: “Любий, скажи одне-однісіньке слово: ти любиш мене і ніколи-ніколи не одійдеш від мене?… Не кидай мене в безодню сумніву, мій любий”…» Дівчина прагнула СЛОВА. Слушну думку про кохання (любов) висловив Андрій Содомора: «Любов, оспівана в нашій народній пісні…– це, сказати б, любов філологічна, сердечна, через СЛОВО, у СЛОВІ: «Ой вийди, вийди, / Серце-дівчино, / Та промов до мене СЛОВО!»
Марія бажала ласки і СЛОВА. «Не можна здогадатися, як функціонує СЛОВО. Про це можна дізнатися, лише побачивши його застосування» (Л. Вітґенштайн, «Філософські дослідження»). ТАЇНА енергії СЛОВА… Порозуміння між людьми можливе, якщо ми дізнаємося більше про себе й розгадаємо таїну нашої свідомості, СЛОВА. Тому-то для аналітичної філософії сучасності тема мови та свідомості є провідними, бо ще Олександр Потебня стверджував, що визначальну роль при мисленні відіграє СЛОВО, мова: «Слово – принципово розумне та ідейне, тоді як образ і картина принципово споглядальні, зорові» (Оксана Забужко, «Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу»)… Якщо слово – розумне та ідейне, то «Сказати людині: “Я кохаю тебе” – це те саме, що сказати: “Ти будеш жити вічно, ти ніколи не помреш”» (Габрієль Марсель).
«Кохати – це не значить дивитися одне на одного, кохати – це значить разом дивитися в одному напрямку» (Антуан де Сент–Екзюпері). І дуже важливо спілкуватися, тобто розмовляти про те, що разом побачили. Істина ця дуже проста: спілкування дає можливість пізнати одне одного.
«Олесь мовчав. Щедрий у пестощах, скупий на слово, він ніби забув людську мову». Марія відчула серцем, що Олесь не подарує їй мить вічності, а вона не могла з НЕЮ розминутися. Серцю не накажеш, але хай наші вчинки керуються думкою серця. Я так мислю! Думка мусить випереджати дію!
«Що з нею коїться? Звідкіля тривоги? Чому вона ТЕ робить з ним і водночас шукає доказів кохання?» Очевидно, що Марія хотіла почути: Я КОХАЮ ТЕБЕ, ТИ МОЯ ВІЧНІСТЬ. Кохання першим і останнім не буває – воно єдине і вічне: «Якщо б кохання було тільки почуттям, то не було б підстави обіцяти кохати одне одного вічно» (Еріх Фромм, «Мистецтво любові»). Жінка, жона, кохана: «Ю. Липа вбачав саме в ній гарант “державницького дому”, що ґрунтується на пошані жіночої гідності. Любов у Ю. Липи досягає рівня молитовного екстазу, що переростає в божественне, містичне почуття і осяяння» (Микола Ільницький, «У фокусі віддзеркалень»).
Трамонтана – назва холодного північного та північно-східного вітру в Італії. В цей час рибалки в море не виходять… Купатися не можна.
«– Це не страшно. Віддайся хвилі – і ти переможеш!..
Коли нарешті Лесь побачив її на поверхні хвилі, він раптово кинувся до неї…
Навіщо вона ЦЕ зробила? Навіщо?!»… Чому Марія ЦЕ зробила? Пригадаймо думку Олеся: «Коли вийшов на берег, його охопило дивне відчуття: навіщо він пригнався сюди?»
Незбагненна така незбагнеж:
сонце в зеніті – те ж,
небо над нами – те ж,
а люди під небом інші.
Володимир Каліка, «Перепливу Дунай»
Письмо Любомира Сеника високого штибу, яке спонукає до глибинних роздумів: думки ж бо – живі і розумні істоти. Бездумна людина перетворюється на раба чужих думок і позбавлена осмислення сутності ВІЧНОСТІ. Правдою має думати, жити людина, правда провадить нас до вічності і допомагає збагнути НЕЗБАГНЕННУ ТАКУ НЕЗБАГНЕЖ, таїну енергії СЛОВА правди, вічності кохання…
І СТВОРИВ БОГ ЖІНКУ
І створив Бог жінку.
І сказав Бог чоловіку:
“Люби її і будеш щасливий,
Мене любити більше не прошу”.
І створив Бог жінку.
І сказав Бог жінці:
“Нічого не треба буде тобі,
Тільки любов чоловіка”.
А може, Він так не казав,
Але жінку точно створив,
Думав так буде краще –
Богові і чоловіку.
Марія МАШ, «Сьогодні точно ні»
Таїна незбагненного єдиного і вічного кохання: «Поклади ти мене, як печатку на серце своє, як печать на рамено своє, бо сильне кохання, як смерть, заздрощі непереможні, немов той шеол, – його жар – жар огню, воно полумʼя Господа! Води великі не зможуть згасити кохання, ані ріки його не залють! Коли б хто давав за кохання маєток увесь свого дому, то ним погордили б зовсім!» (Біблія. Пісня над піснями 8:6–7)…
Покоління відходять і приходять – зроблене людиною добро повік пробуває. Воно не щезає, не зберігається в Ноосфері думок людства, а записується на скрижалях вічної пам’яті Єдиного живого Бога. Якщо пам’ять – основа нашого розуму, формує всезагальну свідомість, яка формує націю, то минуле не має права бути забутим про людину, для якої найвищими духовними ідеалами були Бог і Україна. Нам катастрофічно бракує історичної пам’яті, щоб дозріти як нація, велична нація з багатою історичною і культурною спадщиною. Пам’ятаймо! Хай наша гірка сльоза пам’яті буде тому свідченням – памʼять серця не може і не має права старіти.
P. S. Якщо коротко… Любоми́р Таде́йович Се́ник (26. 06.1930–17.04. 2021). Народився в с. Чернихів (нині Зборівського району Тернопільської області). Упокоївся на Полі почесних поховань Личаківського кладовища поряд із дружиною Володимирою Сеник – членкинею національного підпілля, Юнацтва ОУН. Український літературознавець, літературний критик (є автором 35 наукових і художніх книжок, а літературно-критичних та наукових публікацій у періодиці, збірниках, антологіях не злічити), громадський діяч. Доктор філологічних наук, професор Львівського університету ім. Івана Франка, член НСПУ, дійсний член НТШ).
————————————————
* Надруковано в скороченому вигляді «Незбагненна така незбагненна» у кн. Богдан Дячишин. Ословленого світу таїна. Львів: Растр-7, 2022. – 200 с.
Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ, м. Львів, лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії «”Київська книга року” – 2023» в номінації «Популярна література» за книгу: «Ословленого світу таїна», яка присвячена світлій памʼяті Любомира Сеника.
Богдан Дячишин.