Збірка віршів «Воскресіння віт» Станіслава Новицького, несе нас через рельєфні балки української літератури в сторону натхненності та оригінальності. З’ясувуючи сутність поетичної мови автора, треба відмітити вишуканість та піднесеність його поезії. Творчі спалахи і захоплення світом треба сприймати, як душевну відповідь на непрості питання часу. Адже наскрізьна окриленість творів, спирається як дарі і відповідь – якою повинна бути мова сучасної поезіі.
Як і буває в долі натхненного творця, вміст збірки містичний і справжній. Вірші поета скупані у своїй талановитій молодечій славі, вони первинні наче весняні проміння сонця і тому шепочуть про свою правду і свій простір. Вони не підлягають ніякий залежності,чи впливам. Поезія автора дозріла і справжня. Вона крилатою мовою, намагається відкрити двері нових світів і пристрастей. Це зрозуміло, поет шукає власну дорогу і знаходить її в запальній насназі «я тихо піду за туманом», «мені наснився березень», «мені про тебе вітер говорив». Ця поліфонія відчутно філософська, насичена авторською розповіддю. Тому такий дискурс домагається апеляції назвати його, створити для нього поетичний намет, так як це сталося на Горі Фавор, де акт преображення змінив сутність нашої дійсності. Ми стали впевненішими і відчули, що власне містика спроможна доглибинно преобразити наше мислення і наші внутрішні почування. Ми можемо завірити слову, його правді, так як це є сказане в анналах вічності і так як каже поет у вірші:
Треба напитись мовчання
як чистої води з криниці
треба напитись дощу
для трав та сонця
ось роса на долонях сонця
ось долоні сонця
на білому рушнику неба
Треба напитись дощу
для неба і сонця
Дві сутності поетових образів, небо і сонце стають дороговказом душі і звівистим йменням творчого автопортрету. Вони стають синонімами на записаному листку поетичного світу їх автора. Ліричний герой віршів Станіслава Новицького несе на крилах душі свою натхненність. Через сакралізацію життя, захищаючи віщі вартості – він прагне надати нових контурів власному існуванню. Адже над порами року, над тлінністю проминальних днів, над рінню степу і балками, ширяє вирійний політ ідеалу і правди поезії. Тому структура буття у творчості Станіслава Новицького має міфічний характер:
зірви мені вербового листка
ця осінь пахне згарищем і тлінню
лиш вечорова тиша пророста
лиш вечорова тиша пахне тлінню
Міфічність поезії Станіслава Новицького закільчується у натхненні і оконтурюється авторською семантикою. Морфемний склад поетичної мови творця стає непростим. В його літературному дискурсі реалізується натхненність і ховається відповідь на запити дійсності. Але мова поезії — це мова серця, тому читаючи твори поета, ми вчимося розуміти його поетичні емоції та почуттєві зітхання. Бо саме так він пропонує розуміти свій поетичний розмай у збірці, як філософську стежку до себе. Бо що, як не поетичне слово, спроможне коректувати дійсність та розуміти крилаті роздуми, з їх ліричними конструкціями. Їх можна назвати сутністю окремої мови, що описує реальні, інтимні і особистісні світи, але й єдині та незмінні в метафізиці, невловимі духовною присутністю. Тож нехай усе відбувається в межах уяви і поза нею у творчому існуванні. Тільки тоді все стає можливим, доступним і легким для інтерпретації. Тоді, світи і надсвіти існують власне так, як в поезії автора, власне поруч себе, навіть коли поетична уява з усією складністю та герметичністюлетить у творчу вись.
Можна з упевненістю сказати, що поет Станіслав Новицький у своїй душевній творчості, сміливо торкається глибшого творчого засобу, яким є містичне вираження рядків. Тому використовує власні переживання і втілює їх в мовну тканину віршів. Твори поета нелегко сприймати, як за складом, так і за змістом. Зрозуміло, автор занурюється у свій міфічний простір, щоб передати особистісне розуміння поезії. Важливо й те, що будний день не затьмарює важливих подій і їх відображення у слові.
Тадей Карабович
Національна спілка письмненників України
Станіслав Новицький
ВОСКРЕСІННЯ ВІТ
* * *
зірви мені вербового листка
ця осінь пахне згарищем і тлінню
лиш вечорова тиша пророста
лиш вечорова тиша пахне тлінню
зірви мені тієї липи цвіт
яку зірвали ми з тобою вчора
і я згадаю пісню у селі
яке любив але яке забулось
зірви калину взимку на Різдво
нехай вона прогріється у хаті
і я згадаю вечорову тишу
яка ще пахне тлінню восени
* * *
тихим голосом осіннім
тихим леготом журби
розкажи вустами милими
що любили і жили
пам’ять горе переборить
не забуде не збагне
як чужу любити можна
розкажи тепер мені
тихим голосом осіннім
ти вустами поцілуй
дику яблуню осінню
у степу
де ми були…
вересень 2021
* * *
почекаю до ранку
і тихо піду край села
де ми попрощались
де ми розпрощались
світанку ?
я тихо піду за туманом
туманної днини
піду край села
як давно це було
і забулось
світання минає
минають твої поцілунки
і пам’ять про тебе
мина
світання
світання
моє…
* * *
напишу листа і забуду
чи сьогодні відправив чи вчора
чи минулого року
забуду наше перше побачення
забуду наш перший березень
мені наснився березень
той березень з холодним дощем
за вікном
зі снігом на сільських дорогах
березень
коли і квітка не посміхається
коли тінь зими зникає
за сільськими тополями
липень 2021
Харків
* * *
До тихих гір
вертаюсь і вертаю
усю любов від пам’яті
очей
прости мені незвідана
й забута
що згадую про тебе
і про нас
до тихих гір
вертаюсь і вертаю
гуцульська ніч
карпатська ніч була
як голос гір
твоїх Карпат і сонця
червень 2021 р
м. Харків
* * *
Вже так давно не чув твій голос
вже так давно не бачив твої очі
де твоя усмішка
де та весна що сниться молодим вербам біля нашої дороги
Я знаю що в цьому світі все минає
усе перетворюється
на пам’ять
але все ж немає нічого кращо ніж
людська пам’ять
в якій
я повертаюсь до тебе…
20 червня 2021
Харків
* * *
Травневий дощ
наснилось щось чуже
ця ніжність трав
ця ніжність трав та сонця
між цих акацій заховалась
тінь
уже чужа але насправді
рідна
5 червня 2021 р
Київ
* * *
Треба напитись мовчання
як чистої води з криниці
треба напитись дощу
для трав та сонця
ось роса на долонях сонця
ось долоні сонця
на білому рушнику неба
Треба напитись дощу
для неба і сонця
29 квітня 2021
м. Київ
* * *
Дивлюсь на інших згадую про тебе
не визнаю ні горя ні хули
І тільки небо наше біле небо
захоче знов морозної зими
Але ж була зима моїх доріг
моїх стежин окутаних у смуту
І скільки треба ще прожити літ
щоб випити до дна оцю отруту
* * *
Хочу напитись води з криниці
з криниці твоєї пам’яті
пам’ятаєш лютневий вечір
пам’ятаєш тепло руки
я забути про це не зможу
я згадаю про це колись
і
можливо
твоїми вустами я нап’юся води
з криниці
* * *
Впізнати цю мелодію й завмерти
бо музика мені насниться знов
Я слухаю… І хоч би як відверто
ви говорили що жива любов
Я знаю вас я бачу ваші очі
і більш нічого вже не треба нам
Слова чужі таки були пророчі
але любов нікому не віддам
* * *
так зелено
шукаю самоти
шукаю час для серця і печалі
усе минулось величчю землі
усе минулось пам’яттю народа
шукаю сон
та не знаходжу ночі
для спокою
для величі душі
ці сумніви мені таки пророчі
ці люди почужіли назавжди
ВОСКРЕСІННЯ ВІТ
Стрілись на вескресіння віт
вдягались у цвіт абрикос
і поглянули поглядом неба
Ось ти йдеш
у осінньому саду
вже немає
ні цвіту
ні погляду сонця
і тільки осінь між нами
як листя між двох
тополь
* * *
Прийду до тебе
і чекаючи біля річки знову буду
думати
що ти йдеш до мене
Проминаючи ці дерева як літа
як морози
які вдарили у наші молоді серця
знову біля річки
знову біля тієї абрикоси
де ми прощались з тобою
* * *
У вересні шукаю теплоти
у вересні шукаю потепління
хоч знаю що до тебе не дійти
хоч знаю що між нами маревіння
Але так тихо музика звучить
і дощ захоче пробудити спокій
а вже між нами тільки мить і мить
що не розірвеш те єдине коло
У вересні шукаю погляд твій
але не можу ні знайти ні втратить
у вересні блукаю в самоті
шукаю мить… Але немає миті…
* * *
Коли повертаєшся до рідної криниці
криниці дитинства
хочеться напитись води щоб
вистачило сил на всі свої літа
хочеться впасти на коліна
перед небом
як перед матір’ю
я чую криницю
я відчуваю солов’їні сльози
нашої мови
* * *
Березневі сніги як тінь зими
як розплата
як твоя посмішка
над цим зореним полем
де крім чорноти і снігу
вранішній туман
збирає свої сльози
березневі сніги
як колись
як зараз
як потім
всміхаються твоїєю
рідною посмішкою
березень 2021
* * *
Ти важко йдеш. Ти топчеш землю цю
ти дивишся в зіниці мов у воду
твій дощ сліпий він падає на глицю
він падає на землю мов на волю
Так важко йти тут треба час і час
для величі для витримки для сміху
осіннє листя затанцює вальс
під цим дощем
над двадцять першим віком
* * *
Вже не почую
тієї пісні за селом
немає ні пісні ні душі
яка пам’ятає її
але сниться клен
біля дідівської хати
сниться дитинство
а я думаю куди мені подітися
від сну
від пам’яті
від березневих дощів
від пам’яті про клен
який пам’ятає мене дитиною
березень 2021
* * *
Так тихо тут ні солов’я ні пісні
і дощ мовчить чекаючи весну
А я кажу не жди уже запізно
літа і дні не перейшли межу
* * *
мені б доторкнутися
до тебе як до весняної квітки
побачити твою усмішку
як вранішне світло дня
ти ж моє сонечко
навіть восени чи взимку
ти моя душа
ти ж моє серце
яке відчуває нас обох…
січень 2021
* * *
Дивлюсь на інших згадую про тебе
не визнаю ні горя ні хули
І тільки небо наше біле небо
захоче знов морозної зими
Але ж була зима моїх доріг
моїх стежин окутаних у смуту
І скільки треба ще прожити літ
щоб випити до дна оцю отруту
січень 2021
* * *
Почув твій голос через двадцять літ
дитячий спомин чистий і печальний
Це голосіння серед зим і віт
тривожних віт земного воскресіння
Почув… Почув… Так ніжно так тривожно
мені про тебе вітер говорив
Що я подумав так любить не можна
що я подумав вітер не мовчить…
* * *
Думаєш горе як сіль на землі
переходячи поле
забуваєш про втрати
чи про голос самоти
чуєш наче дзвін у сільській церкві
село чує
а далі
тиша…
* * *
Я бачу тебе крізь осіннє листя
крізь осінній попіл втраченої трави
Я бачу тебе навіть тоді коли сніг
затуляє мої шибки своєю рукою
ні
я навіть навіть не бачу
ні
я навіть не чую
я відчуваю твою присутність
крізь попіл осені
крізь зимові вечори
які як сон приходять до мене
кожен день
м. Харків
Станіслав Новицький – народився 27 грудня 2000 року в с. Павлівка Фрунзівського району Одеської області. З 2010 року мешкає у Кропивницькому. Український поет, автор поетичних збірок «Оновлення» (самвидав), «Акафіст коня», «Полудень».
Окремі добірки з’являлися в журналах «Дзвін», «Вежа», «Степ», «Грім», «Літературний Чернігів», «Буковинський журнал», «Золота пектораль», «Дніпро».
Автор літературно-критичних статей. Його добірки з’являлися в газетах «Літературна Україна», «Українська літературна газета», «Народне слово” та ін. Публікувався в антологіях та збірках.
З 2018 року мешкав у селі Високі Байраки на Кіровоградщині. Нині живе в Харкові, курсант Національної академія Національної гвардії України. Готується до друку книга поезій «Воскресіння віт».