Попри розмаїтість стильової та тематичної палітри, поезія Світлани Короненко асоціюється, насамперед, зі спектром неординарних ліричних поезій. У поезії “много важить слово” (І. Франко), але і тиша – павзи інтонаційні і ритмічні – важать не менше. Віртуозне володіння обома складниками творить поезію, що її можна означити як “радість, біль і диво, з дещицею словника”,засловами Халіля Джебрана (1883-1931).
Радість, біль і диво кохання у поетеси нерідко не вміщаються у слова. Так, у вірші “Ти видихаєш мене. Ти вдихаєш”[1] (С. 69) у ліричної героїні “голос зривається”. Довіритися написаному слову вона уповні також не може, бо “жменька цих літер” (12 рядків поезії) не здатні донести те, що переповнює серце та сповнює його сакральним трепетом. І тоді ввіряється тиші й… миті прощання. Вірш змінює свою тональність від мажорної до мінорної, поділяючи твір навпіл. Однак і в тій, і в іншій частині відчувається диво любові:
Ти видихаєш мене. Ти вдихаєш.
Жменька цих літер – донести тебе, наче храм,
В котрому тиша і видих є недоторканими.
Тільки орган має право. Музика і орган.
Голос зривається. Ми уже поза законом.
Крига тепліє. Це значить, що криги нема.
Судячи зі сказаного, тишав цій поезії досить неоднорідна. На початку фрагменту – недоторкана, бо священна (тож слова зайві), а наприкінці вона холодна, бо породжена емоційною дистанцією між персонажами, що – одначе – скорочується (“крига тепліє”), а згодом узагалі зникає (“криги нема”). Ретроспективний погляд, кинутий авторкою, допомагає відчути напружену тишу, що шукає виходу в слові, але знаходить – у органній музиці та в подиху.
Показово: недоторканим у баченні ліричної героїні є лише видих (те, що віддаєш / повертаєш). Отож, ретроспективний показ ситуації виправданий сюжетною логікою. Та, попри те, містить він у собі й натяк на прощання персонажів. І тому для жінки з цього твору особливо важливо “донести” коханого в майбутнє (позатекстове), хоча б фіксуючи прожиті емоції, зберігаючи їх у собі, якщо не у слові.
Ще одним натяком на розлуку стає фраза: “Ми уже поза законом”, в якій закладено полісемію. Буквальний зміст дає підстави трактувати сказане як констатацію незаконності (поза законом) чи, беручи в вимірах моральності, – гріховності. Сакральні маркери (храм, орган) опираються однозначності такого тлумачення, схиляючи до потрактування в контексті послання апостола Павла до Галатів про плоди Духа, особливо ж – на кінцівку: “Закону нема на таких” (Гал.5: 23).
Та буквальний зміст переважує. Музика затихає. Голос зривається. Від осуду ніяк не захиститися, хоча його винесено поза текст (на противагу віршу “Ця смуга тиші не моя” (С. 74), де є алюзія на спалення на вогнищі: “ця смуга тиші не моя / цю смугу тиші я придбала / коли мовчала і не знала / що смуга тиші не моя / у пеклі цих сухих очей / моє волосся запалало…”). Розлуки не уникнути…
Плаче старий органіст в реставрованім храмі.
Плаче старий органіст у модерний рукав.
Я одхиляюсь. Ти знову не мій. Ти над містом.
Навіть оселя не наша – висока й лунка…
Ти віддаляєшся. Пахне старими дощами,
пахне рікою і льодом прощальна рука.
Образ коханого ніби й відновлено в вірші “Ти видихаєш мене. Ти вдихаєш”, але реставрований храм – усе-таки не первісний, як модерні шати на старовинному храмі (“модерновий рукав” у старого органіста). Мабуть, цей органіст-творець є альтер-его ліричної героїні, що живе минулим і прагне його відродити, але зазнає невдачі і заходиться плачем. Відстань між персонажами знову поступово зростає (“Я одхиляюсь – Ти віддаляєшся”), знову між ними пролягає холод (“пахне рікою і льодом прощальна рука”), пахне життям і розлукою. Музика остаточно стихає, а дощі (у поезії С. Короненко символізують натхнення і творчу плідність) стають старими, стають тільки спомином любові.
Фраза “Ти над містом” – не так про перебування у літаку, як у небі. І тут не про метонімію йдеться, а про приховану координату сакрального простору. Що цілком вписується в послідовне асоціювання ліричною героїнею свого коханого зі священним (храм, недоторкане, небо). Перебуває в небі святий / Бог. У вірші “Темні очі любові. Ти подивишся дивно” (С. 76), поетеса уподібнює ліричного персонажа-коханого Перунові – богу родючості, повелителю грому і блискавки, що невіддільні від дощу і сліз (“Тільки ти все вдивляєшся довго і вогко”). Чистий погляд темноокого Перуна надає ліричній героїні поезії “Темні очі любові. Ти подивишся дивно” повільно і легко торкнутися і наново заговорити (“і твоєї руки доторкнуся повільно / наче я тільки вчуся і слову, і вчинку”). Одначе, у фіналі стає зрозуміло – ідеться не про нове (перше слово), а про повернення до давнього, споконвічного – того, що вже відбулося як дія, вчинок, створений світ (у тім числі – поетичний):
і рука моя легко його доторкає,
наче брата по тиші, наче брата по духу,
наче брата по слову, що вже відбулося.
Віриться: героїня (а вслід за нею – авторка) скаже: “ця смуга тиші не моя”, і тиша печального мовчання стане тишею в передчутті промовленого слова. Того, що відбулося в оригінальному поетичному світі і зачарувало читачів.
Надія Гаврилюк
[1] Короненко С. Ворожба на віршах. Київ: Ярославів Вал, 2000. 186 с. Сторінки зазначено в тексті.