Мельник Віктор. Під Вітошею: поезії, переклади. – Луцьк: ПВД «Твердиня». 2019. – 88 с.

Неможливо однозначно назвати причину появи того чи іншого вірша. Бо кожен версифікатор матиме своє пояснення. Тому не заглиблюватимемось у їхні твердження, а скажемо про те, що стало спонукою цієї книги. З анотації можна висновковувати, що видання – своєрідний звіт поета про творче відрядження до Болгарії у лютому-квітні 2019-го. Та сумніваюся, написане так пристрасно не промовляло б до нас, якби не було пронизане любов’ю. Воєдино зливаються любов до братнього народу і любов до жінки. Щодо першого виду почуття, то воно в оригінальних поезіях і в перекладах. Зрештою, це радше за все стосується й другого виду: «Сніжинки у косах болгарок, / Як зорі в болгарському небі», «Треба знов буде сісти в своє гніздо» (Захарі Іванов), «Цей Усесвіт / має смисл / хоча б тому, / що в ньому / є / ти», «Тільки в твоїй тіні я знаходжу / сонце» (Хайрі Хамдан).
Та не хотів, щоб сприймачі текстів дивилися на оприлюднене через окуляр любові. Бо разом з ними слідують мотиви громадянськості, філософічності та пейзажності. В їхньому сучасному переплетенні і непрямолінійному висловленні думки тому й бачу доцільність детальніше зупинитися на деяких питаннях виражальності, зосередивши увагу на літературних тропах, «мешканцях» книги, кольорових екстраполяціях та слововиявних тенденціях.
Серед перших, либонь, варто виділити метафори. Як не дивно, а в оригінальній поезії їх таки знаходимо чимало, незважаючи на те, що цей розділ містить лише 28 творів (здебільшого катренів). «Твій спокій шматують вітри за вікном», «Знов по струнах трамвайних занурюсь у вуличну тисняву», «Прилітали вітри сніговійні». Яскраво бачимо, що автор у даному випадкові досягає за рахунок поєднання уяви та реалій бажаного ефекту. Це залишається актуальним і для інтерпретацій: «Світло поглинає спогади» (Івайло Диманов), «До краю у грудях журба відцвіте» (Димчо Дебелянов), «Він гладив уста мої подихом» (Маргарита Петкова).
До віршів примагнічують і порівняння. І тут знову доводиться балакати про їхню присутність і в оригінальних, і в перекладних поезіях. Правда, взірці цього літературного тропу розділив би на кілька частин. Досить часто віршник вдається до словосполук на кшталт «як», «мов», «наче», «ніби» і т. п. «Гора, мов кам’яний намет, / Що велети вночі напнули», «Тільки душа неприкаяна, ніби штучний супутник», «звучить з невблаганністю, як метроном». Поряд з ними побутують прості порівняння без таких часток: «Я став би струною твоєї гітари – / струною, яка не порветься ніколи», «Ще тръгвам» – з трампліна у ніч летючи». Простість порівняльності по-своєму доповнює складність. Себто йдеться про тропи з елементами обох вищезгаданих підвидів: «Як тунелі крізь небо – сліди літаків», «Усе – безслідно – час, мов луг, роз’їв»….
Окремішньої розмови потребують порівняння у перекладах, хоч вони, на перший погляд, не різняться від поділу тропів в оригінальних віршах. Адже і тут маємо частки, про які вже йшлося: «Звучать попід домами хвилі, / мов клавіші фортепіано» (Станіслав Пенев), «Немов хризантема, осіння і все ще тепла» (Хайрі Хамдан). А поряд бачимо порівняння без буквосполук: «Гниють корені – спрага їх заглушила» (Екатерина Томова), «У місті – вогнищі неону» (Боян Ангелов). Очевидно, сподобаються всім і тропи з сумішшю обох підвидів: «і будуть – наче зламана стріла» (Никола Ґерджиков), «Перші бусли на ранні акації – / мов два сонця на зелен-поріг» (Николай Мілчев).
Як на мене, то для порівняльності в інтерпретаціях є характерними два моменти. По-перше, малопомітність гри уяви та реальності, що більше знакувала метафори. Негатив? До певної міри. Але його стушовує епітетна влучність. По-друге, на авансцену читацького сприймання виходять порівняння з участю прикладок: «…І в лагідних обіймах-берегах» (Станіслав Пенев), «Життя-красота, о, життя-раювання» (Димчо Дебелянов). Усе це разом узяте створює вибуховий ефект. З одного боку, промовисто свідчить про оригінальність думання окремих авторів і близькість поетики двох слов’янських народів. А з другого – можемо угледіти певну спільність, порівнюючи оригінальні і перекладні твори Віктора Мельника. Ті ж лапідарність і точність слова. А ще (коли хочете) якась духовна близькість з авторами, які потрапили в поле зору.
Згадки про літературні тропи у цій книзі завершу ословленням думки про епітетність. Але цей вид словосполук поділю на дві частини: епітети, які вже набили оскомину і стали звичним явищем, та епітети, котрі використані уперше. Розумію умовність такого поділу, але (принаймні, так мені гадається) нікуди подітися від реальності. Особливо мислиться про це, коли, перечитуючи видання, бачиш «нитку доль», «вересневе світило», «ранковий гул». І в перекладному розділі звучність – його ознака. Хіба про щось інше розмірковуєш, коли зір впирається у «дзеркало життя» Николи Ґерджикова, «вдячність синів» Захарі Іванова, «завісу туману» Маргарити Петкової. Але дорікати за експлуатацію знаного з інших друків не став би. Бо саме на їхню необхідність в тому чи іншому творові вказує контекст. Адже нерідко мирно співіснують звичність та несподіванка. Скажімо, у Віктора Мельника є такий вислів: «І вдивляються в сонну Софію / Перископи підземних човнів». А в українізованого ним Івайла Диманова надибуємо: «Та в сліпому коханні є оманлива ніжність».
Зрозуміло, що ролі несподіваних з’яв тут виконують «перископи підземних човнів» та «оманлива ніжність». Але таких вдатностей є значно більше. В оригінальних поезіях ще є такі чарівності, як «килимок хмарини», «зими впольованої шкура», «черв’ячки поїздів». Існують вони і в перекладних віршах. Станіслав Пенев у рухові води побачив «віжки течій». Над «фізикою туги» замислюється Івайло Диманов. А в розмисли Бояна Ангелова вплелося «коріння крил»… (Знову ставлю трикрап’я, бо перелік є чималим і ще раз переконує в тому, що епітетна точність – серцевина сучасної поезії.)
Та не тільки літературні тропи приваблюють. Про яскравість виражальності говорять також «мешканці» книги. Віктор Мельник «заселив» її рослинами, деревами, звірами, птахами, зірками і небесними світилами. Трапляється так, що вони тісно переплітаються в одному рядкові чи в одній строфі. «Лиш тополі стоять, мов дими», «Сонце крізь хмари ледь світиться», «Бо склювали їх душі померлих давно голубів», «Усе – було. Троянди. Солов’ї».
«Мешканцевий» парад продовжують і окремі рядки з українізацій болгарських текстів. Ахмет Емін Атасой вважає закономірністю, що «твої, наче зорі, жарітимуть очі». Вторить йому Хайрі Хамдан, говорячи: «Немов хризантема, осіння і все ще тепла, / ти входиш в мої пори року». Маргарита Петкова запам’ятала, як «футболили мокрі каштани». Цю гарноту з перекладацького розділу доповнюють вислови на взір: «Лелека відніс би його до чистилища», «Безтямність при місяцеві повному», «Нескінченне виття гієни», «Хоч в ту ж таки ніч всиха абрикоса», «Перші бусли на ранні акації», «Моє серце – верба, / розквітла магнолія».
Вражає і барвистість у цій книзі. Бо кольорові екстраполяції не рідкісні і в оригінальній творчості поета, і в його українізаціях болгарських текстів. «Білим просторінь прошила» (так він пише про зиму), «Намалюю ним жовтогарячий автобус», «Розцяткую ним ніч, ніби висію срібні зернини». Никола Ґерджиков думає про «білих обезкрилених птахів». «Сльозою з голубого ока» вмився вірш Атанаса Капралова. Хайрі Хамдан порівняв своє серце із «зеленим шовком». В Ахмета Еміна Атасоя «Одіссей перепливає синій атлас». А поки триває ця плавба, Івайло Диманов вкладає в уста постмодернового поета слова про «червоних алхіміків і циніків»…
Чіткіше виражальності сприяють і слововиявні тенденції. Якщо орієнтація на неологізми, рідковживаності притаманна обом розділам, то українізації не обходяться без так званих болгаризмів чи слов’янізмів. Неологічністю, зокрема, познаковані «роззимлення», «безсніжжя», «новоселець», «безкрай». Сліди рідковживаності залишають після себе слівця «сніговійні», «розхрестя». Втішно також, що інтерпретатор контекстово вдало використовує дивні літеросплетення: «спочив», «ошмаття». Маргарита Петкова в одному зі своїх віршів пригадує запах «кошулі». Та сумнівно, що ця гарнота належить до болгаризмів, оскільки така колоритна буквосполука іноді навідується до білоруських, польських, словацьких, чеських версифікаторів, та й у вітчизняній словесності вона набуває популярності. Але цього не скажеш про «царвулі» чи «капандуру», які передають неповторність болгарського мовлення – одного з сегментів слов’янськості в її істинному розумінні.
З вищезгаданого висновковуємо, що письмовець шукає своє вираження через лексичні засоби. І тому стає дуже помітним неправильне слововживання. В оригінальних віршах, наприклад, вухо ріже «бабулька», хоч, можливо, доречніше сказати «бабуся», «бабуня» чи «бабусенція» (за Іваном Драчем), бо контекст від цього нічого не втратив би. Росіянізмами попахує від «рози», «стекол». Прикро, що останнє перемандрувало в інтерпретації. А ще тут недоречними здаються «видержаний», «багаж», «базар»…
Є ще два питання, які порушує ця книга. Спершу зачеплю формотворчість. Нерідко можна почути голоси про необхідність швидкої верлібризації вітчизняної поезії. Розумію нетерплячку поборників нового. Але…. Не варто, очевидно, забувати, що в світовій літературі українське красне письменство може посісти гідне явище лише тоді, коли враховуватиме національні особливості. І логічно було б відштовхуватися саме від цього. Ментальність ріднизни неординарно передає верлібристика Миколи Воробйова, Василя Голобородька, Олександра Хоменка. Але не менш чарівним є і поєднання римованості і неримованості у віршах Олександра Астаф’єва та Василя Кузана. До останнього переліку, либонь, слід вписати і Віктора Мельника, серед поетичних мініатюр якого є традиційні катрени і короткі верлібри. Між іншим, це спрощення він пропагує і в своїх перекладах, інтерпретуючи сонети Николи Ґерджикова та верлібри Хайрі Хамдана.
На українізації творів болгарських поетів подивимося ще з іншої височіні. Якщо з творчістю Димчо Дебелянова і Захарі Іванова українські читачі хоч трішки знайомі завдяки доступним їм перекладам, то цього не скажеш про Хайрі Хамдана і Катю Кремзер. Здається, що Віктор Мельник уперше відкрив для поціновувачів віршослова доробок Николая Мілчева, Атанаса Капралова, Ради Добріянової, Екатерини Томової, Станіслава Пенева. А ще ж до нас завдяки вінницькому драгоману прийшли Івайло Диманов, Боян Ангелов, Росі Рос, Ахмет Емін Атасой, Маргарита Петкова.
А завершити ці нотатки хочу ще однією думкою. Перекладний розділ, напевно, більше виграв би, якби був білінгвістичним. Тим паче, що «Твердиня» уже набула досвіду таких поетичних видань. Хоча і в даному вигляді книга є вкрай потрібною. Бо розширює обрій читацького сприйняття. Сподіваюсь, що на це працюватимуть і наступні книги поета і перекладача.

Ігор Фарина
м. Шумськ на Тернопільщині