У час, коли українська література розпадається і знову збирається – на групи, школи, моди, «проєкти», на вчорашні і сьогоднішні істини, – особливо важливо говорити про тих, хто не вписується остаточно ні в одну з цих координат. Про тих, хто не просто пише тексти, а живе в тексті – і текст живе в ньому.
Саме таким є Віктор Палинський – поет, прозаїк, есеїст, культуролог, критик, людина, яка давно вийшла за межі будь-якого локального літературного «формату», залишаючись при цьому глибоко вкоріненою у львівському і ширше – галицькому культурному ґрунті.
Я належу до тих, хто більше довіряє живому досвіду, ніж довідникам.
Тому пишу про Палинського не лише як про фігуру в історії літератури, а як про людину, з якою мене звела доля – у просторі тексту і поза ним.
Він народився 13 вересня 1956 року у селі Водяне (нині Зимна Вода) на Львівщині – у просторі, де пам’ять землі ще відчутна на дотик. Закінчив філологічний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, що, однак, не стало для нього обмеженням у професійному чи світоглядному сенсі: його письмо давно вийшло за межі «філологічної літератури».
Член Національної спілки письменників України з 1992 року, член Національної спілки журналістів України ще з 1988-го, він не просто брав участь у літературному процесі, а формував його – як організатор, редактор, аналітик, як людина, що вміє мислити літературу системно, але писати її – інтуїтивно.
Понад п’ять тисяч текстів – від літературної критики до есеїстики, від публіцистики до художньої прози – це не просто цифра. Це спосіб існування. Це – внутрішня дисципліна мислення і відчуття.
Але для мене Палинський починається не з оцього.
Він починається з відчуття. З тієї особливої, майже орнаментальної густоти слова, яке не просто означає, а світиться зсередини. З тієї його здатності – зупиняти мить і одночасно розчиняти її в часі. З тієї «кінематографічності» письма, де кадр – це рядок, а рядок – це доля.
Я писав колись, що він коливається між кольором і смислом.
Сьогодні сказав би інакше: він утримує їх у напрузі.
Палинський – принциповий естет. І в житті, і в тексті. Це рідкісний випадок, коли стиль не є маскою, а є природним продовженням внутрішньої структури людини. Його акуратність, його шляхетна стриманість, його любов до форми – це не зовнішня гра, а спосіб захисту від хаосу світу. І водночас – спосіб його осмислення. Його поезія – переважно верліброва, але з внутрішнім ритмом, який не зникає навіть там, де руйнується форма.
Його проза – майже бездіалогова, але сповнена внутрішнього голосу.
Його есеїстика – це проза, яка пам’ятає, що вона поезія.
І навпаки.
Крізь усю творчість Палинського проходить одна тема – самотність.
Не як побутовий стан, а як екзистенційна умова творчості. Як простір, у якому людина може почути себе. Саме тому його тексти часто здаються напівмістичними – але водночас дивовижно конкретними. Він пише про те, що знає. Але знає він більше, ніж просто факти. Він знає атмосферу. Знає, як пахне пам’ять. Як звучить тиша. Як світиться колір, коли він уже стає смислом.
І тому його можна читати по-різному: як поета, як прозаїка, як есеїста, як мислителя. Але найточніше – як автора, який пише не жанрами, а станами. Сьогодні, у його сімдесятиріччя, це особливо відчутно. Бо перед нами вже не просто автор окремих книжок, а цілісний художній світ. Світ, який не вичерпується прочитаним.
І саме до цього світу нас повертає його нова книга – «Книга одкровень».
***
«Книга одкровень» (Поезії. – Львів : Камула, 2025. – 200 с.) Палинського – це не просто черговий етап у творчості. Це – концентрат його попереднього досвіду, його внутрішніх пошуків, його довгої дороги до себе. Якщо говорити просто – це книга тиші. Але не мовчання. Тиші, яка звучить. Уже сама анотація, написана, очевидно, зсередини цього ж поетичного поля, фіксує головний вектор: проникнення в «найглибші таїни людської душі», через метафору, через медитативний стан, через наближення до рівноваги зі світом. Я б сказав ще точніше: автор тут не шукає відповіді. Він створює простір, у якому відповідь може з’явитися.
Перші ж рядки задають масштаб:
…Ця хмара нагадує велетня
В лев’ячій шкурі.
І гуде в ній струна,
Нетутешньо-щемка…
Це вже не просто пейзаж. Це – космічний організм, у якому природа і внутрішній стан людини не розділяються. Хмара стає істотою. Струна – нервом буття. А відчуття – важчим за матерію. Це дуже характерно для Палинського: він не описує світ – він його одухотворює, але не декоративно, а екзистенційно. Його метафора – не прикраса. Вона – спосіб бачення.
Один із ключових текстів цього фрагмента – поезія про Ангела:
Він залетів у вікно.
І примостивсь навпроти. –
Зовсім недавно-давно,
У нічку вдогін суботи.
Я думав, що зась йому
До життєдумного мого?..
Втім, мабуть, саме тому
Зримо прийняв Самого.
Тиша така, що час… –
Здалось, Най-Най-Початок:
Цей тихий Ангел – якраз…
Так, наче був мені братом.
Тихо сидів, дививсь…
Легко гортав папери;
Ні крихти нічим не гордивсь.
…Й вийшов собі крізь двері.
Сяйно й вільно якось…
Навіть, здавалось, щемко.
Й простору стільки взялось,
Що називається – ємко.
Так мені добре було:
Свя́точно та золотаво.
Наче Святе Джерело
Скресло посеред нави.
Це не релігійна алегорія. І не літературний штамп. Це – досвід. Ангел тут не говорить, не повчає, не «спасає». Він просто є. Сидить. Дивиться. Горне папери. І саме ця буденність – найсильніша. Бо в ній відсутній пафос, зате є присутність. І коли він «вийшов собі крізь двері» – залишається не порожнеча, а простір:
Й простору стільки взялось,
Що називається – ємко.
Це дуже точне слово – ємко. Тут і є суть цієї поезії. Палинський не «показує чудо». Він фіксує зміну стану свідомості.
Поруч із цим світлом – інший пласт, темна міфологія:
Сходяться Тролі до тої
Оселі…
…А Білосніжки нема.
Тут з’являється інша поетика – майже архетипна, казково-міфологічна, але з деформацією. Це світ, у якому традиційні символи втратили гармонію. Тролі дивляться у вікна. А Білосніжки – нема. Це вже не казка. Це – відчуття сучасності. І тут Палинський працює дуже тонко: він не моралізує, не пояснює, не «критикує епоху». Він просто змінює розстановку образів – і ми відчуваємо тривогу, майже страх…
* * *
Ще один сильний блок «Книги одкровень» – нічні тексти:
Снують мудрі вужі;
Не забарилися відьми…
Тут з’являється темна енергія – не як зло, а як природна складова частина буття. Вогонь і пітьма сходяться «у герці». Час стає болотом. Слова – «скочуються в нікуди». Це вже майже апокаліптична інтонація. Але навіть тут Палинський не втрачає головного – внутрішнього свідка. Ліричний герой не розчиняється в хаосі. Він дивиться. Фіксує. І цим – рятується.
* * *
Один із найтонших текстів – про дощ:
Щомиті-щомиті цей дощ
Переходить у щось незбагненне…
Це вже чиста поезія стану. Дощ тут – це не явище. Це процес переходу. Звідси ця дивна формула:
Передощило. Побрело. Забулось
І вже такого більш не буде.
Буде-буде.
Це парадокс часу. Те, що зникло – не зникає. Те, що буде – вже було. І в цьому – психофілософія Палинського: незавершеність як форма існування.
Важливий текст:
Дописую зворушливу
Картину
І не маю жодних сподівань,
Що колись допишу її.
Це можна читати як ключ до всієї книги. Поезія тут – не результат. А процес. І не просто процес письма – процес життя.
…І біла зоря така ж:
Недосяжна як завше.
Це вже не про текст. Це про людину.
* * *
У другому масиві текстів «Книги одкровень» починає розкриватися ще одна важлива риса Палинського – його здатність поєднувати локальне й безмежне. Тут Львів, космос і підсвідомість: розгортання простору. Те, що я колись називав у статті про Віктора Палинського коливанням між кольором і смислом, тут доповнюється ще однією віссю: місто-пам’ять – космос.
Ось ці рядки:
…Ці провінційні вулички,
Освітлені тьмяними
Ліхтарнями…
–––––––––
…І котяться невтішні
Трамваї…
Це вже не просто Львів. Це – Львів пам’яті. Місто тут не географія, а внутрішній стан. Воно з’являється як сон дитинства, як пригадування того, чого, можливо, і не було в реальності, але було – у відчутті.
І раптом – три янголи:
…І три печальні янголи
Водночас грають
На золотій арфі…
Палинський не «вводить» їх у текст. Вони виникають природно, як виникає сніг. І тут важливо: янголи не рятують, не проповідують. Вони – частина пейзажу. Так само, як трамваї. Як дим. Як сніг.
Далі раптом – апокаліптичний злам:
…Ділилося на первинні
Клітини
І початки початків…
Це вже інша мова. Мова космогонії. Але ця космогонія – тривожна. Почвари. Провалля. Зорі, які «тривожаться». І дуже точна формула:
Розпанахана порожнеча
Ще могла якось застановитися;
Але вже, мабуть, і сама
Не прагнула цього…
Це не просто образ. Це відчуття сучасного світу. Світ ніби ще може зупинитися – але вже не хоче. І що робить герой?
…Я спустився з пагорбів на Ринкову
Площу
І вгледів прості мушкательки…
Це дуже важливий жест. Він повертається до конкретного. До малого. До живого. Це – спосіб не втратити себе.
Тут уже дощ стає майже самостійною силою:
Дощ не має жалю,
Ані серця…
Це вже не просто стихія. Це – щось невблаганне. Воно «вистукує тексти». Воно забирає прагнення. Воно виснажує і рятує. І навіть дерева тут – не просто дерева:
Дерева простягають скоцюрблені
Руки
До неба…
Це майже біблійна інтонація. Але Палинський не йде в пафос. Він раптом ставить поруч ворона, який «брутально лається». І цим повертає текст до реальності.
Один із найсвітліших образів книги –
…це єдина ріка,
Що тече до Місяця.
Це вже чиста поетична міфологія. Але вона дуже проста. І тому – переконлива. Ріка тут – очищення. Рух. Плин, який не зупиняється.
Вона не ціпеніє
В жодну погоду…
Це можна читати як метафору самого Палинського. Його письма. Його внутрішнього руху, де навіть колір (Палинський файно пише про художників) – мова…
Називаю поіменно кольори,
Доступні лише мені…
Тут Палинський максимально наближається до своєї суті. Я колись писав, що він більше відчуває колір, ніж звук. Тут це підтверджується. Колір у нього – не властивість предмета. Це мова. І навіть більше – спосіб самопізнання:
…Барвозвуччя поволі
Спадає,
Залишаючи мене наодинці
З собою
Споглядати свої гріхи.
Світло тут не тільки освітлює. Воно – викривач страху і порятунок.
Поезія з вовкулакою:
…І моторошний вечір-вовкулака
Лякає випадкових перехожих…
Це вже майже казка. Але знову – деформована. Герой беззахисний. У нього «маленький ножик». І раптом – не він перемагає.
…Б’є цільно громовиця
Й потвора у стрибку
Згоряє вщент…
Це важливий момент. Палинський не робить людину героєм-переможцем. Світ сам втручається. І рятує.
І, нарешті, один із найсильніших текстів:
…У цьому давньому львівському
Замку,
Що його зараз уже не існує.
Але він – є. Бо він сниться. Адже Замку зараз сниться. Це дуже точна формула пам’яті. Не ми пам’ятаємо світ. Світ пам’ятає нас.
І вже на межі нового циклу:
Химерна хмара одинока,
Схожа на великого слона…
Це повернення до початку. До образу хмари. Але вже з іншим відчуттям. Не загроза. Не напруга. А легка усмішка. Тобто у цих текстах Палинський остаточно виходить у простір, де: місто стає пам’яттю, природа – мовою, страх – частиною шляху, а світ – співрозмовником. І найголовніше – він не пояснює цей світ. Він дозволяє нам у нього увійти.
* * *
Зміст «Книги одкровень» на перший погляд простий: сім циклів. Жодних назв – лише нумерація. Це може здатися формальністю. Але насправді – це дуже точний жест. Тут композиція – як рух свідомості. Бо Палинський не нав’язує читачеві інтерпретації. Він не дає ключів – він залишає простір. Сім циклів – це не розділи в традиційному сенсі. Це радше сім станів. Сім внутрішніх переходів. Можна навіть сказати – сім спроб наближення. І тут мимоволі виникає асоціація з сакральною числовою символікою: сім днів творіння, сім небес, сім ступенів посвяти. Але Палинський не сакралізує структуру відкрито. Він робить це інтуїтивно. Кожен цикл починається ніби заново – але це не повтор, а інше входження у той самий світ. Ми вже бачили в першому циклі: народження образу, появу Ангела, зіткнення зі страхом, спробу осмислення. У другому – з’являється більше простору, більше руху, більше світла і тіні водночас. І, судячи з самої композиції, книга рухається не лінійно, а хвилями: від інтуїції – до усвідомлення, від хаосу – до форми, від образу – до тиші. Тому ця нумерація – не спрощення. Це очищення структури. Палинський, як естет, прибирає все зайве, щоб залишити тільки рух. І цей рух – не сюжету, а свідомості. Це єдина духовна траєкторія. Композиція «Книги одкровень», поділена на сім циклів, насправді читається як один цілісний рух – внутрішня подорож, у якій поет не змінює світ, а змінює спосіб його бачення. Це не сюжет у звичному сенсі.
Перший цикл – це входження.
Тут усе тільки починається: образи ще не стабільні, світ ще не осмислений, але вже гуде – як та струна в хмарі. З’являється Ангел – не як релігійний символ, а як досвід присутності. З’являється тривога, ніч, внутрішній герць. Це стан, коли людина вперше відчуває, що реальність – глибша, ніж здається.
Другий цикл відкриває горизонт.
З’являється місто, пам’ять, дитинство. Львів як сон. Янголи поряд із трамваями. Але водночас – космогонічна напруга, апокаліптичні образи, розпанахана порожнеча. Це етап, коли свідомість розширюється і не витримує власної глибини. І тоді людина вчиться триматися за просте: квіти у вікні, дощ, ріку.
Третій цикл (судячи з логіки розвитку книги) – це заглиблення.
Тут уже менше зовнішніх образів і більше внутрішнього спротиву. Людина зустрічається з собою без посередників. Це простір сумнівів, розривів, самосуду. Тут поет уже не просто фіксує світ – він змушений визначитися в ньому.
Четвертий цикл – це повернення.
Але не назад – у глибину. Пам’ять стає не спогадом, а середовищем існування. Дитинство, місто, голоси – все це вже не минуле, а теперішнє, яке триває. Тут формується відчуття тотожності: хто я в цьому безперервному часі?
П’ятий цикл – це зняття напруги.
Не повне заспокоєння, але прийняття. Світ уже не лякає так, як раніше. Темні сили не зникають, але перестають бути абсолютними. Людина починає співіснувати зі світом, а не боротися з ним.
Шостий цикл – це просвітлення.
Тут з’являється більше світла, більше простоти, більше внутрішньої ясності. Поет уже не шукає істину – він починає її відчувати. І ця істина не в словах, а в стані.
Сьомий цикл – це тиша.
Не як відсутність звуку, а як присутність сенсу. Це фінал, який не закриває книгу, а відкриває її заново. Бо після цієї тиші його читач уже інший.
* * *
І якщо подивитися на всі сім циклів разом, то бачимо не просто послідовність текстів, а рух: від відчуття – до усвідомлення, від страху – до прийняття, від хаосу – до тиші. Це класична духовна траєкторія, але подана без декларацій, без теоретичних схем. Палинський не описує шлях – він його проживає в тексті.
У цій книзі немає фінальної відповіді. Є лише стан, у якому відповідь стає можливою. І, можливо, саме це – найважливіше. Бо справжня поезія не дає істини. Вона відкриває до неї шлях.
* * *
Тут уже можна говорити не просто про «добірку текстів», а про цілісну поетичну космологію, де окремі вірші працюють як вузли великої духовної системи. Ці пізні тексти (особливо з 6–7 циклів) дають ключ до фінального портрета Палинського – і як митця, і як людини.
У пізніх текстах «Книги одкровень» Віктор Палинський уже не шукає форму – він у ній живе. Його поезія стає не письмом, а станом. Характерно, що у фінальних циклах майже зникає «сюжет» – натомість посилюється відчуття присутності. Поет ніби не описує світ, а входить у нього як у поле енергій:
Зникнути у всесвіті,
Так, наче заховатися
У власному домі…
…І вірити, що здолаєш
Шлях до себе.
Це вже не метафора – це формула духовного досвіду.
У тепер зрілого Палинського поет – не творець у класичному сенсі, а медіум. Світ існує сам – поет лише вміє його «прочитати»:
У душу дивляться
Джерела…
…Душа виповнює
Колодязь
У кожнім слові,
В кожнім дні.
Тут дуже важлива зміна оптики: не поет дивиться на світ – світ дивиться у поета. Це ознака високого етапу творчості – коли суб’єкт і об’єкт міняються місцями.
І якщо ранній Палинський – естет і споглядач, то тепер він входить у внутрішній герць:
Змагатися із самим собою –
Найжахливіша річ…
Це ключ до його сучасного стану. Він більше не полемізує з літературою, школами, стилями – він полемізує із собою. І навіть відповідь лишає відкритою:
«…Чи стало тобі краще, хлопче…?»
…Бачте, – не знає й сам.
Тут – рідкісна чесність. Без пози, без декларацій.
У пізніх віршах космос перестає бути зовнішнім образом – він стає психічною географією:
Кола черлені, сині, зелені…
…Аж планетарні.
або
Це струни планетні…
На них, либонь, грали
Сонати сонетні.
Це дуже характерна риса Палинського: він «перекладає» космічне у людське і навпаки. Його космос – не астрономічний, а емоційно-метафізичний. Близький моїй поетиці.
Один із найтонших мотивів – ностальгія, але не побутова, а онтологічна:
Мій старий акордеон
Із запахом дитинства…
…Приснився мені якось.
Пам’ять тут – не спогад, а інша реальність, рівноправна з теперішнім. Так само працюють образи: монет у коробці, старого замку, вересня як «пори золотої». Це все – не минуле, а «паралельне тепер».
Один із найсильніших образів книги:
…Я побачив досконалої
Каліграфії ієрогліфи,
Мистецьки виписані
На білому піску
Вічності.
Тут з’являється надважлива ідея: світ – це текст, але написаний не людьми. Поет лише встигає його побачити.
Фінальні тексти мають дивну «холодну світлість»:
Перші холоди:
Вони приносять чистоту…
або
Ці повітряні дні,
Ці освітлені ночі…
Це вже не експресія і не драма – це стан рівноваги після внутрішніх бур.
І, мабуть, найточніше сам Палинський формулює свою поетику:
Не спонукаю їх до чогось
Та не вигадую:
Ні-ні!
Це дуже важливо.
Він не конструює, не вигадує, не «робить літературу».
Він дозволяє текстові відбутися.
Тому сьогодні Палинський – це: поет внутрішньої свободи; естет, який не втратив дисципліни мислення; містик без декларацій; реаліст невидимого.
Він уже не «між кольором і смислом» (як я писав у 2006-му році) – він у точці, де колір і смисл збігаються. Його письмо – це: медитативна фіксація буття; інтелектуальна інтуїція; тиха боротьба із собою; спроба гармонії зі світом, який не пояснюється, але відчувається.
У «Книзі одкровень» Палинський виглядає максимально собою. Без бажання сподобатися. Без потреби доводити щось літературі. Без страху повторитися. Він пише так, як живе: повільно, точно, з внутрішнім слухом. Його поезія тут ще більше відходить від риторики і ще більше наближається до тиші. Але це тиша, яка несе дивне світло. І, можливо, саме тому ця книга – одна з найважливіших у його доробку. Бо вона не підсумовує. Вона відкриває. Це не збірка віршів, а щоденник духовних станів. І головне відкриття цієї книги – просте й складне водночас: істина не десь попереду, не в теорії, не в ідеології:
Тільки істина там…
…І усюди:
Одна? Лиш. Одна!..
І саме це «одне» Віктор Палинський уже не шукає.
Він у ньому перебуває.
Ігор Павлюк
Leave a Reply