Три способи писати вірші

*

Коли читаємо художні тексти, найперше звертаємо увагу на стиль автора. І це помилка. Бо перескакуємо відразу до наслідку/результату, так і не збагнувши найважливішого – як цей стиль формується. А саме на дні цієї загадки і можна підглянути найцікавіше – те, що робить митця митцем.

Не претендую дати відповідь на цю загадку раз і назавжди, але хочеться тут поділитися кількома заувагами, які у мене виникли, коли читала поетичні тексти одних з улюблених авторів – Олега Лишеги, Василя Голобородька і з досвіду написання власних.

Одна молода авторка у приватній розмові дуже влучно зауважила: «Коли я пишу на пом’ятих клаптиках паперу чи, наприклад, іншою ручкою, то у мене виходять інші тексти». Я не хочу ставити твердий знак дорівнює поміж цим прийомом й різноманітністю стилю, але звернути вашу увагу на інше – спосіб письма (у його широкому сенсі). Бо саме спосіб письма вагомо впливає на те, яким буде поетичний текст в результаті.

Якось поза сумнівами, наче сліпий закостенілий стереотип, прийнято вважати, що поезія народжується з емоції. Це те основне джерело, з якого черпає поет. Та невже не може бути по-іншому? Власне, авторський стиль і є те, як ти твориш по-іншому. Саме інакшість робить письмо особливим, вирізняє його. А тому, як зазначалося вище, якщо стиль формується способом письма, то і ці способи (аби стилі вирізнялися один від одного) мають бути різними.

Які способи вдалося підгледіти, відкрити мені?

Коли читала вірші Лишеги, то збагнула, що його тексти чимось схожі на довгі описи днів, ситуацій й того, що він бачить довкола. А коли уже зовсім придивитися – більшість з них не мають у собі абстракцій, вигадок і навіть не побоюся цього сказати поетичних прийомів. То ж що робить ці вірші поезією?

Усі тексти Лишеги це спогади – менші чи більші події, які вразили його й запам’яталися. Хоч і тут треба зробити невеличкий відступ і зазначити, що ці події з людського погляду є зовсім незначними й навіть невидимими для простого людського ока. Бо чи надаємо ми такого значення прогулянці містом чи в лісі або ж у власному саду чи на городі, які неодноразово з’являються у текстах Лишеги. Ці події є особливими лише для самого автора і більше того, такими робить їх його поетичне, творче сприйняття світу.

Вразило, значить текст вилився з емоції, дорікне хтось. Але тут мушу сказати, що більшість цих текстів були написані вже давно опісля або ж через певний час, який був потрібний задля їх осмислення.

Іноді навіть здається, що поет зумисне повертається у цей час, щоб прожити цю мить ще раз, розгледіти її зблизька й зрештою, віднайти у ній поезію.

Чому ж він не пише відразу, коли спогади ще свіжі, можливо запитає хтось. Для чого? Запитаю вас і я. Якщо ця мить така довершена, то для чого нищити її словами. Саме тому спогад, який підсилений особливим поетичним сприйняттям у реальний момент його проживання/тривання, у якийсь день чи мить (і тут не важливо скільки років між вами уже намотає час) проявляється на поверхні знову і тут автор, ніби палімпсест, пише його, але водночас і на ньому і крізь нього, відкриваючи щось абсолютно нове. І ця краса оживає знову. Оприсутнюється.  Напевне, саме так і можна назвати цей спосіб письма – оприсутненням. Часу. Краси. Пам’яті. Зрештою, поезії.

*

Василь Голобородько. Поет іншої ментальності. Поет Великої України. У цьому слові «великий» мені хочеться помістити її історію, образ мислення, сприйняття світу. І водночас це поет якоїсь до нестерпності легкої простоти. Простоти, що межує з усієї ваготою пережитого. Коли ти врешті знайшов у собі сили збагнути, переосмислити й тому писати.

У віршах Голобородька ми теж не знайдемо багато метафор та поетичних прийомів. Вони прямолінійні, мовби скидаються на довгі тіні степів, поміж якими загубилася наша історія, ми. І поезія тут це спосіб випірнути, поставити крапку чи бодай перегорнути сторінку далі…

Все рідше тепер поети називають свої тексти. У Голобородька заголовків багато і всі вони такі розмашисті, промовисті, високі, ніби степові трави. І саме через них мені привідкрився один зі способів письма.

Проекспериментуймо! Заховаймо заголовки цих текстів і прочитаймо їх без них. Ніби не вистачає крапки, якоїсь деталі, щось не складається… Бо ці слова на вершечках текстів не просто їхні назви, це ключ, це ідея тексту.

Здавалося б очевидно й просто. Але ні. Його заголовки – це вже перше слово самої поезії, а текст далі – це лише його пояснення, наведення фокусу, рядок-крок, що з кожним наступним кидає більше світла на  ідею, заявлену на початку:

УРЕЧЕВЛЕНЕ МОВЧАННЯ

невимовлене слово перед вимовленим словом

невимовлене слово між двома вимовленими словами

невимовлене слово після вимовленого слова

невимовлене слово всередині мовчання

В. Голобородько («Яблуко добрих вістей», с. 313).  

Поезія тут це спосіб наблизитися до явища, поняття, означити його. Такі вірші для себе я називаю поезію однієї метафори, тому той вони не потребують більше жодних додаткових епітетів чи порівнянь. Бо весь цей текст сам по собі є чистою поезією, великою епічною Метафорою. Чистотою істини, до якої намагається докопатися автор. І навіть фіксацією цього шляху, який він проходить у момент письма-пізнання.

Щоб побачити красу у цій «прямолінійності», треба мислити образно, читати поміж рядками, а тому така поезія є близька й сприйнятлива не кожному. Звичайно, це виносить її на маргінеси літератури, яка таки потрапляє до широкого кола читачів, але це водночас й убезпечує її – дає свободу бути собою, світити манливим сяйвом, ніби різдвяна зірка у темному зимовому небі, й врешті вести за собою тих, хто хоче через поезію пізнати себе.

Щоб писати такі тексти, безперечно, треба дуже точно відчувати суть речей, а отже  й вміти точно відсікати зайве, яке так часто замилює наш погляд. Мабуть, тому вірші цього поета складають з таких простих слів (майже побутових), аби за ними не ховалося жодної двозначності – лише суть – суть, що все одно щоразу втікає… 

*

І на останок повернімося до емоції. Безперечно, багато хто з поетів скаже, що саме з них й народжується текст, та давайте спробуємо заглянути трішки далі.

Звичайно ж емоція є тим усвідомленим поштовхом, який говорить: «Це перший рядок вірша!». Й поет, вже звиклий вирізняти цей особливий стан, бере олівець чи ручку, клаптик паперу чи нотатник й фіксує його.  А далі (для кожного у різний спосіб) він продовжує писати, допоки не поставить крапки.

Та є щось, що передує цьому моменту. Бо кожен з нас щодня переживає безліч різних емоцій та вражень, однак чому ж тоді не усі пишуть вірші?

Не секрет, що багато хто з митців, намагаючись описати свій процес творчості, як один кажуть, що такі миті натхнення, прозріння приходять раптово.  І у цій раптовості, як на мене, й захована вся відгадка.

Що таке раптовість? Щось стихійне. А отже й сильне, невідворотне. Щось, що здатне збити тебе з ніг. Вразити. А тому ти не можеш перечити слову, яке стукає у твої двері…

Та й цього не достатньо. Потрібний особливий погляд на світ. Свій власний, унікальний світогляд, що виростає з твого нутра й є достатньо сильним, аби сказати своє Слово.

Сила поета в тому, що він не боїться приймати у себе цю стихію. І за допомогою мови здатний перетворювати ці раптові сильні емоції у поезію.

Сила поета є й у тому, що цей світогляд, як у рибалки на море, є чітко заточений на те, аби впіймати красу.

Бо що таке поезія,  як не єдина можливість для людини піймати час у його красі, а отже, й наблизитися до Істини й очиститися, й самому стати таким легким й прозорим, як ця нетривка мить, зловлена у сіті слова, вправним рибалкою.