Углиблення у непроминальне

Сумніваюся, що є письменники-літературні «багатоверстатники», котрі наперед можуть сказати, що вийде з-під їхнього пера, коли вони опиняються на самоті з білим аркушем.   Мучить вибір жанру? Безумовно! Але більше за це не дає спокою думка: чи вдасться виспівом літер передати поривання власного серця.

Якщо виходити з вищезгаданого, то в читальницькому сприйманні постає протистояння різних видів виражальності. Хоча, безсумнівно, реципієнт тексту не надто вглиблюється у творчі муки літерата. Бо його цікавить не це, а вартісність літеросплетень.

Ще раз порозмислював над непростістю процесу творчості, коли перечитував «Голоси і Видіння» Анатолія Ненцінського з Хмельницького. Це книга, яка поєднала у собі поезію та прозу. Книга, яка з усією гостротою поставила питання поєднання двох жанрів, котрі за своєю суттю є антагоністами.

Констатувавши цей факт, спробуємо подивитися на усе хоча б з двох боків. По-перше, відштовхнемося від того, що суміщення поезії та прози – не винахід автора. Щось таке уже маємо. Скажімо, романи «Мезозой» та «Буг» Ігоря Павлюка зі Львова химерно поєднали вірші і прозотекст. У версифікаціях від Андрія Наюка зримо бачимо стиль відомого поета, який написав ці твори. Пошук власного вираження через приписування іншим того, що є на думці? А твори Геннадія Щипківського. Ліричні повісті «Щем» і «Пацьорки» неможливо уявити без сув’язі цих двох жанрів. І це робить їх привабливішими. (До речі, у книзі хмельничанина маємо переплетення обох видів у новелах, з яких складається повість-поема «А за річкою—Руда».

 Шарм?)

А ще один бік справи полягає у дещо іншому. Якщо говоримо про жанрові особливості, то не можемо оминути питання про вплив написаного на читальницьку уяву. Однозначності тут, як на мене, взагалі неможливо досягнути, бо існує двозначність. З одного боку говоримо про безжанрове сприймання буквосполук (у багатьох реченнях побутують неординарні думки, що додає позитивізму у сприйманні). А з іншого боку маємо підстави говорити, що читальника таки бентежить те, що приховано за жанровими визначеннями, серед яких драма, повість-поема, дилогія, тетралогія.

Двоїна, у ріку якої вступають читальники цієї книги? Спробуємо розглянути це питання предметніше…

Мені здається, що на позитивність сприймання помітно впливають темарійні шукання. Бо у книзі маємо лише чотири твори, але вони є такими різними.

Приміром, перший з них—«Голоси з Останніх меж»— автор означив як драму. Бо тут діалоги між ліричним героєм і служкою Князя тьми, між автором і його другим Я.

 Починається поема-драма розділом «Закон руки», який занурює у минувшину, хоча письмак і дає нам можливість побачити події проминулого крізь призму сучасності. Зрештою, переплетення різних часовимірних реальностей є характерним і для наступних розділів твору, які отримали назви «Передмайдання» та «Майданність». Згоден, що в багатьох моментах превалює публіцистична читатика, але вона поетична, образна. Як показує часоплин, багатьом реципієнтам текстів таки потрібні поетичні уроки історії. (В цьому переконують і результати недавніх виборів до місцевих рад). Хіба в недалекість (з часової «дзвіниці» звісно) кожного з нас кличе озирнутися письменницька відвертість: «Як в той день, так і сьогодні вознесись очима в Вись. Там живе Небесна сотня. Душам в очі подивись». (Промовлення віршопов’язаності подій у різних часових площинах?)

Якщо у «Голосах з Останніх меж» автор віддає перевагу узагальненням, незважаючи на певні елементи конкретики, то у дилогії «Видіння в Чорному квадраті» конкретизація факту й творча уява зливаються воєдино, витворюючи віру у реальність явища. Себто розумієш, що постать Миколи Івановича Руденка є авторовим вимислом, але сприймаєш її як реальну особистість, хоча її дії пропущені через фільтр поетового думання. Висновковуєш таке після прочитання «Квадрата на Долоні» і «Свинцевого дощу». Уява вибудовує якісь точки доторку до теми. (Екскурси у минуле, реалії сьогочасся. І  підсвідомі асоціації з «Чорним квадратом» Малевича. Й усе це, злите воєдино, творить дивовижну виражальну суміш).

До цієї неординарності у вираженні замислу повертає і тетралогія «Сенсація в Урочищі Гриба». Але не назвав би це своєрідним «повторним колом» поезомислення. Вже хоча б тому, що тематика є іншою і літератор вибрав інший підхід у вираженні думки. Перш за все тому, що переважає краєзнавчий ракурс. (Та про якесь звуження тематичних обріїв не йдеться, оскільки автор прошкує до узагальнення через конкретику. Але вони не є прямо лобними, а контекстовими, що побільшує цінність написаного).

… А завершує книгу повість-поема «А за річкою – Руда», в якій поезія теж переплелася з прозою. Автор і не приховує того, що твір є автобіографічним, бо він наповнений деталями, які мали місце у реальному житті. Мене (не приховуватиму цього) зосібна зацікавили згадки про передчасно згаслого поета Івана Іова. Зачудувало і припадання до джерел веселості. Щодо цього, то прикладів можна навести чимало. Приміром, Анатолій Ненцінський цитує давню газетну публікацію «Сорок вісім років під землею» (першоквітневий жарт) і з гумором оповідає про перипетії навколо неї.

Якщо мати на увазі «А за річкою – Руда», то є ще два моменти, які потребують уваги. По-перше, автор чи не вперше згадує про безстрашного повстанця Андрія Комина, який разом з отаманом Орлом (Яковом Гальчевським) майже століття тому боровся з більшовицькою нечистю. Повернення правди про нетлінні сторінки вітчизняної історії…Воно ж є таким потрібним нині. По-друге, у розмові про «Видіння у Чорному квадраті» вже було зачеплено тему про життєву достовірність  окремих уявних дійових осіб і їхній зв’язок з реальністю, що сприяє позитивності прочитання. Щось подібне маємо у повісті-поемі, якщо згадати про журналіста Антона Точильського. Автор не приховує того, що цей персонаж є «списаним» з нього. Звісно, цей прийом є доволі ризикованим у творчому відношенні і не всім подобається, але тут є сенс не в розмислах навколо неординарного ходу письменника, а щодо впливу нереальності на реал. В даному випадкові він є виграшним. Що не може не радувати.

А тепер від конкретики темарійного плану перейдемо до деяких узагальнень, хоча вони базуватимуться на оцінці певних деталей. І знову маємо нагоду говорити про множинність висловлювань. Але зупинюся тільки на одному. Вищезгадані твори говорять про необхідність непроминальної сув’язі проминулого і сьогодення. А хіба це не є найголовнішим?

Давайте поглянемо й на те, як письменник досягає успіху за рахунок власної виражальності. І тут, либонь, варто в першу чергу балакати про літературні тропи, які використовує письмак. Адже метафори, порівняння та епітети, як складові образного мислення, так багато промовляють про літературну справжність.

І почнемо з метафор, яких чимало знаходимо у «Голосах з Останніх меж». Вже у першій частині, «Закон руки», впадають у вічі такі вдатності, як «закипіли в серці сльози», «упала в п’яти з вереском душа», «в сто горлянок гармати ревли». Цікавинки метафористичного плану є й у «Передмайданні»: «Пішов годинник за добою навздогін», «вулицями дух нечистий все гуля без кунтуша», «вб’є кола з осики в чисту душу». Естафету метафоричного мислення підхоплює й третя частина твору— «Майданність». Тут виділив би такі вислови: «владі ноги підкосило», «аж стогне гора», «дух кричав мій і ридма ридав». На тлі метафористичності у тексті, який відкриває книгу, не дивуєшся таким чарівностям в інших. «Лиш зойкнула душа твоя», «під зорями лежала сива тиша», «В Руду червоні в’їхали штани». Про кожну з цих та інших метафор можна говорити багато, але безсумнівним є те, що зачудування взірцями цього тропу є суміщення реалу та уяви. Здається, що воно є актуальним і для порівнянь, які ділимо на три частини: взірці тропу зі сполучниками, приклади без них і рядки зі суміщенням двох попередніх видів. Серед порівнянь зі сполучниками типу «як», «мов», «наче», «ніби» і т. п. виділив би наступні рядки: «вже й лице мені ялозить дух, мов з льоху, нутряний», «моя жона заплаче, як зигзиця», «закаркали гайдуки, наче круки», «варнякаєш, неначе дядько тьомний». Неодноразово мій читацький зір натрапляв і на порівняння без сполучників: «перезва дзвонів – повесільна перезва», «їх старшин – палацових лакеїв», «Колишинський – то мій стрий», «ота товкучка –  люта мачуха». Ці вдатності доповнюють порівняння, в яких автор переплітає два види уже згаданого тропу: «і «банду – геть» – немов то помста кревна», «байраки, як розчепірені пальці – таке мені видав», «мов проби зник – слід гострої лопати», «он тир отой – немов гора здаля». (Читаєш такі порівняння і починаєш ще більше думати про їхню неординарність та точність).

На увиразнення вражальності «працюють» й епітети. Назву лише декілька з них, бо повний перелік зайняв би чимало місця: «волохата тінь», «закон руки», «стіни дощу», «вогненний пруг», «сива тиша», «свіжосила ескадрилья», «веселковий мотив», «мініатюра зірки».

Та не тільки літературні тропи сприяють вражальності. По-своєму забарвлюють її кольорові екстраполяції. Ще чарівніше вони виглядають укупі зі згадками про рослини і дерева, птахів і звірів, зірки і небесні світила, які є «населенням» книги. А хіба не думаєш про виражальність, коли надибуєш богошукальницькі мотиви, культурологічні алюзії, крилатослів’я і цікаві слововияви?

Їх важко однозначно потрактувати. Та більше, мабуть, це – вияви виражальності, які познаковані певною несподіваністю. Маю на увазі те, що автор, звертаючись до старих текстів, постійно удосконалює написане і являє читачам доповнене і доопрацьоване. Наче особистим прикладом натякає, що наполеглива робота над словом вигранює літеросплетення.