Містечко Косів, що розкинулось у казкових карпатських верхів’ях, багате талановитими людьми. Їх мистецтво здобуло заслужене визнання не лише на Гуцульщині, а й за межами України. Світову славу тутешнім майстрам принесли мистецькі вироби з металу, художнє різьблення на дереві, художні вироби зі шкіри, керамічні шедеври, декоративне ткацтво, вишивка, писанкарство.
Гуцульська вишивка — унікальне явище культури. Давні традиції орнаментального мистецтва майстринь живі й понині, мистецтво «виписувати» голкою дивовижні узори, композиції, геометричні фігури — передаються від матері до дитини, однаково шануються жінками та чоловіками та є потужним оберегом у родинах.
Творчість сучасних майстрів виявляє їх глибокий зв’язок з традиціями народної вишивки, збереження і подальший розвиток її художньо-образної структури. Головне те, що вишивка зберігає свій духовний світ, поглиблює образну змістовність і доводить, що народне мистецтво, як і народна пісня — це велике надбання нашої культури.
Однією з майстринь-вишивальниць є Уляна Грищенко, уродженка села Мелені Коростенського району Житомирської області, випускниця Київського республіканського художньо-промислового училища.
Уляна народилася 1 квітня 1924 року в селянській родині Степана і Катерини, де було троє дітей: дві дочки — Єфросинія і Уляна та два сини Михайлик та Миколка, який помер зовсім маленькимв час Голодомору.
Родина пізнала достатньо горя, страху й недоїдання в той скрутний час, переживши три голодомори і війну. Уляна виростала з сестрою Єфросинією та братом Михайлом під опікою батьків. Батько помер в 1942 (наслідки переохолодження під час фінської війни). Попри щоденні клопоти, нестатки, батьки турбувалися про своїх донечок і старалися прищепити любов до навчання, праці і всього прекрасного — пісні, слова, мистецтва. Сім’я жила дружно. Всі допомагали й підтримували одне одного в найважчих обставинах.
Її зір тішили барвисті рушники на образах, вишиті подушки, простирадла, обрус на столі, серветки, сорочки… Все це виховувало в неї потяг до краси, любові до рідного, вкраїнського. Тому і сама придумувала різні візерунки для рушників, покривал, доріжок. Багато читала, а ще малювала, вчилася самотужки.
Жага до навчання і вишивання не покидали дівчинку, а тому після закінчення з відзнакою семирічної школи Уляна сама, сівши на потяг, в 1940 році поїхала вступати до Київського республіканського художньо-промислового училища. Батьки схвалили її вибір. Тут поруч з педагогами — професійними художниками (Д. Головко, С. Колос, Є. Мамолат, М. Рокицький, Т. Флору) працювали і майстри народного мистецтва: В. Климова, О. Кулик, Е. Москаленко, М. Холод, П. Власенко, Н. Вовк, П. Глущенко, О. Грядунова, Ф. Олексієнко. Керував училищем Ф.Деряжний.
Навчання перервала Друга світова війна. Через скрутне фінансове становище в родині Уляна Грищенко йде працювати у військкомат (писарем, бо мала гарний почерк), а з 1943 року, після звільнення Києва, бере участь у відбудові Хрещатика. З 1944 року продовжила навчання в училищі і одночасно підзаробляла на прожиття — вишивала театральні костюми та виконувала приватні замовлення.
В училищі Уляна ґрунтовно вивчала народне мистецтво, опановувала техніки оздоблення не тільки одягу, але й тканин, що призначалися для внутрішнього оздоблення житлових і громадських приміщень. Студентка із великим завзяттям переймала від своїх учителів ази майстерності, які вони передавали молодим, вчилася творити вишукані орнаменти і гармонійно поєднувати їх з виробами.
У 1948 році Уляна закінчує республіканське художньо-промислове училище. Державна комісія (головою комісії був Касіян В.І. — народний художник, голова Спілки художників України, професор Київського художнього інституту) відмітила її образний творчий задум і відмінне виконання дипломної роботи. Випускниця отримала диплом з відзнакою за роботу «Портрет М.М.Коцюбинського» і була направлена на навчання до Львівського художнього інституту. Про цей захист написала тодішня газета з характерною назвою — «Сталинское зна-мя» — 15 липня 1948р., в якій зазначено (цитуємо мовою оригіналу): «…Пятеро из дипломантов удостоены отличных оценок, из них двое — дипломов с отличием. Лучшие рекомендованы на учебу во Львовской институт художественной промышленности. На снимке: дипломантка Ульяна Грищенко во время защити своей дипломной работы — вышивка декоративного портрета М.М.Коцюбинского».
Та доля привела У.С.Грищенко до Косівського училища прикладного мистецтва на відділ художньої вишивки, де вона пропрацювала 7 років (01.09.1948- 20.08.1955). Тут молода викладачка щедро ділиться з учнями своїми знаннями, докладає педагогічні вміння для розвитку їх здібностей, формує культуру праці та самодисципліну в молодих людях, без якої, вважає вона, студент не зможе досягнути майстерності. Трошки більше дізнаємося про неї із наукових робіт Н.А.Стеф’юк — завідувачки відділу дизайну костюма, старшої викладачки, завкафедри дизайну КІПДМ ЛНАМ («Історія розвитку спеціалізацій «Художня вишивка та моделювання одягу» і «Дизайн костюма» Косівського інституту ПДМ ЛНАМ. Етнодизайн у контексті українського національного відродження та європейської інтеграції. Кн. 3: зб. наук. праць. Полтава: ПНПУ імені В.Г. Короленка, 2019. 478 с. С. 466-280»):
«… Разом з учнями Грищенко У. і Герасимович Г. розробляли і створювали рисунки інтер’єрних і одягових композицій (свідчать фото з домашніх архівів випускників, В. Соломченка, У. Грищенко), копіювали народні зразки традиційних вишивок, створювали авторські композиції. Їх роботи відзначаються синтезом традицій народної вишивки Гуцульщини і Покуття з власними знахідками».
В Косові У.Грищенко знайшла себе в улюбленій справі як творець краси, як майстриня. Тут поєднала своє життя зі Станіславом Петровичем Капінусом (22.05.1922р.-03.03.1951), родом із села Комісарівки П’ятихатського району Дніпропетровської області, який був направлений у Косів на роботу. Станіслав народився в селянській багатодітній родині Петра й Параски Доброгорської, які виховали десятьох дітей — сімох хлопців і трьох дівчат.
У 1949 році Станіслав та Уляна одружилися. В 1951 році в них народилися двійнятка – дві донечки. На жаль, Станіслав мало натішився дочками, бо через 40 днів після їх народження помер від сепсису — після аварії дістав зараження крові й закінчив свій земний шлях, залишивши дітей сиротами. Все своє життя Уляна присвятила донечкам, до трьох років по догляду за дітьми допомагала їй сестра Станіслава — Марійка.
У 1955 році відділ вишивки переносять до Вижницького училища прикладного мистецтва. Молода викладачка, у зв’язку з сімейними обставинами, залишається в Косові і влаштовується в Косівській семирічній школі вчителькою малювання і праці (01.09.1955- 06.071956).
В Уляни Степанівни в житті було багато натруджених, наполегливих буднів, були і свята. Як кваліфікована спеціалістка, вона працювала майстром килимарського відділення фабрики ім. Тараса Григоровича Шевченка, а після об’єднання фабрики і виробничих майстерень — начальницею виробничого відділу ВХО «Гуцульщина». Під її керівництвом працювали майстри ткацьких цехів та вишивки. На цьому підприємстві за 27 років праці (20.07.1956-18.07.1983) їй довелося створити багато нових зразків художніх виробів, які тиражувались і розходились по всій Україні та за кордоном. Її майстерність милувала око поціновувачів народного мистецтва, захоплювала своєю чудовою красою. Любов до вишивання завжди була з нею. Вона створила декілька альбомів зі зразками вишивок та мальованими зразками на папері. На жаль, частина зразків пропала: знайомі попросили переглянути і не повернули авторці.
У домашньому архіві дочки майстрині, крім родинних фотоальбомів, зберігаються десятки подяк, грамот за творчу та громадську роботу, зразки вишивок, спогади, а також вишиті нею твори, асортимент яких достатньо широкий — сорочки, сукні, костюми, блузи, скатерті, рушники, серветки, пішви…
Вона створила багато робіт для своєї сім’ї — дітей, онуків, двоюрідних братів і сестер. Багато роздаровувала добрим друзям і знайомим в Україні та за її межами, її твори зберігаються як в родинній колекції, так і у приватних збірках. Чимало їх має друга донька пані Уляни, Станіслава, яка живе в Києві.
До останніх днів свого життя (14 лютого 2015 року Всевишній покликав її до себе) Уляна мережила кольоровими нитками полотно, чаклувала над узорами і це приносило їй неймовірне задоволення.
12 листопада 1999 року У.Грищенко взяла участь в ювілейному святкуванні відділу художньої вишивки та моделювання одягу в Косівському коледжі прикладного та декоративного мистецтва ім.В.Касіяна.
Уляна Степанівна сама виростила і виховала двох дочок — Жанну і Станіславу (23.01.1951р.). Остання отримала ім’я в честь батька, якого донечки знають тільки із розповідей мами та фотографій із родинного альбому. В честь батька доньки після свого одруження зберегли його прізвище — Капінус. Уляна Степанівна діждала чотирьох онуків — Станіслава, Ростислава, Ельвіри, Романа, трьох правнуків — Мілану, Назара, Максима. Правнуки — Олесь, Софійка —народилися вже після смерті прабабусі.
Справу Уляни Грищенко продовжили її дочки, які після закінчення Косівської восьмирічної школи вступили у 1966 році в Косівське училище прикладного мистецтва на відділ художньої обробки шкіри, яке закінчили в 1970 році, а також онуки Станіслав Гавриш та Роман Ратовський, які обидва отримали фах художника. Уся родина Уляни Степанівни заслуговує великої подяки, бо вони цінують працю майстрині, зберігають її роботи, світлини, листи, документи як найдорожчу реліквію.
Ця розповідь про життєвий і творчий шлях Уляни Грищенко написана на основі розмов з дочкою Жанною та вивчення родинних і архівних документів. Надіюся, що вона стане ще однією сторінкою для написання повної книги про народну майстриню, вишивальницю і педагогиню, яку так хоче видати її родина, щоб про Уляну Грищенко дізналося не одне майбутнє покоління, щоб не загубилася пам’ять…
Марія ПОРОХ,
членкиня Клубу інтелігенції
ім. І.Пелипейка
та Косівського РО «Просвіта.
Фото із родинного архіву.
