Давним-давним… (дуже інтригуюча фраза, нею починається безліч казок) поїхала з дітьми в Київ. В нашу столицю. Мені, як мамі, хотілося показати все найкраще і найдостойніше в ньому.

Всі родзинки міста повибирати. Дітей просвітити. Ото і повибирала… Ходили ми по Хрещатику, Андріївському узвозі, Подолі, були в Софіївці, святих в Лаврі провідали, ботанічним садком милувалися, в гідропарк, в дельфінарій попали, в Пирогово екскурс зробили. Одним словом цілими днями десятки кілометрів понакручували. В мами пунктик, культурна програма… Бідні мої діти (post factum констатую). Вони, як істинні воїни ледве витримали культурну екзекуцію. Ноги гудуть, а я щаслива… Напівживі в поїзд сіли додому їхати. Я їх тихо питаю: «Що Вам сподобалося в Києві?» А менший, вимученим голосом: «Сходи, що їдуть, ескалатор, метро, найкрутіше місце в Києві…»
Мені мову відняло. Культурна революція не вийшла. Я їм всі культурні надбання… а вони ескалатор, сходи, що їдуть… Але… дитячими устами істина говорить. Їдеш тими сходами і в інший світ, в іншу підземну реальність попадаєш. Великий мікросвіт. Перше, що тебе вражає натовп. Безліч людей. І ти його маленька частинка, мурашка. Твій егоїзм – нижче плінтуса. Таких, як ти у Бога мільйони, і всі його діти. Кожному з нас треба лад дати. На правильну дорогу вивести. Неспроста людям діти даровані, аби Бога вони зрозуміли. Без мирного співжиття – катастрофа, війна, безлад. Як в родині лад, мир має бути, так і поміж нами всіма. Кажуть, у кожному з нас частинка Бога є. Ми його краплинки. І кожна краплинка його відчуває. І всіх відчуває. Щось погане про когось подумав, у того про кого подумав інтуїтивно ненависть в душі прокинулась до тебе. Щось добре – добро розбудив. Ми, як краплинки на павутинці, один одного підсвідомо відчуваємо. І без миру, добра, любові – хаос.
В кожного в житті має бути ціль, мета. Хто чітко ціль вибрав, в карті «метро» розібрався, раз два і до потрібної станції доїхав. І вже можна на сходи, до світла, до Бога – місія виконана. А хто тямки немає куди йти, карти не знає, водить того підземний володар своїм лабіринтом, точно, як в житті.
І поїзди в тому метро, як шанс, що кожній людині даються. Зловив гаву, проспав, не в той вагон втрапив, ціле життя не з тими людьми живеш. Ціле життя – мука. А втрапив в свій, радість і тобі, і людям, що коло тебе – щастя маєш.
В вагонах теж своя філософія. Кожен на своїй хвилі, в смартфонах, гаджетах сидять, хоч ніби вкупі, та всі самі по-собі. Інколи ніби є сім’я, а насправді – кожен сам по-собі, співмешканці, попутчики, що в одному вагоні їдуть.
Як не крути, як не верти, а «сходи, що їдуть», всіх на верх везуть, як і в реальному світі. Всі народжені до Бога на здибанку мусять потрапити. До світла, на волю, до дому. Тільки дороги в нас різні, цілі різні, мета у кожного своя. Бо в кожній краплинці, є найбільша потреба світу, без кожної краплинки, світ не такий, не цікавий.
От тобі і Київ. От тобі і метро. Устами дитини говорить істина. Урок другий, Київський.

Уляна Квасниця.